Серед темної ночі - Борис Грінченко

Роман пi­шов од нього ли­хий. Вiзьме, як пе­ре­ле­жить! Бай­ду­же йо­му то­дi! То­дi Ро­ман i сам од­тас­ка йо­го в го­род та й про­дасть до­рож­че, нiж то­бi. Ро­ман уже сер­ди­тий був на Ряб­чен­ка, що той де­ше­во пла­тив.

Одначе не нес­ти ж са­ло на­зад. Тре­ба десь йо­го за­хо­ва­ти. Де б же? Хi­ба в бай­рач­ку, що пра­во­руч од до­ро­ги, як iти в го­род? Там є од­на но­ра… Не­дав­но Ро­ман її ба­чив, як хо­див там. I доб­ре бу­де по­тiм узя­ти, щоб нес­ти на ба­зар.

Роман пi­шов не ву­ли­цею, а го­ро­да­ми, i виб­рав­ся за се­ло. Пiв­верст­ви вiд се­ла до бай­рач­ка пе­рей­шов шви­денько. Знай­шов знай­ому пе­чер­ку, зап­хав ту­ди са­ло, за­ки­дав хми­зом, лис­тям су­хим. То­дi мер­щiй вер­нув­ся до­до­му.

Другого дня Си­ва­шi спо­ло­ши­ли­ся: са­ло вкра­де­но! Ма­ти аж за­го­ло­си­ла, так їй жал­ко бу­ло: та­ке са­ло товс­те та гар­не! Батько теж бiд­кав­ся i нi­як не мiг зро­зу­мi­ти, де тi зло­дiї бе­руться? Тiльки Де­нис не бiд­кав­ся, але стра­шен­но лютував, не ка­зав нi сло­ва i щось со­бi ду­мав. Ро­ман по­ки ще лю­бiсiнько спав.

Послали Зiнька пок­ли­ка­ти ста­рос­ту. Прий­шов ста­рос­та з людьми. По­ди­ви­ли­ся на сi­ни, по­ди­ви­ли­ся, що в їх не­ма са­ла…

- Отут i ви­сi­ло? - роз­пи­ту­вав ста­рос­та.

- Отут i ви­сi­ло.

- I заб­ра­но?

- А заб­ра­но ж, заб­ра­но, бо­дай йо­му ру­ки по­кор­чи­ло! - кля­ла ста­ра Си­ва­ши­ха.

- Мабуть же, йо­го та­ке заб­ра­ло, що вже й за­хо­ва­ло доб­ре! - ска­зав ста­рос­та.

- А ма­буть! - до­дав хтось з лю­дей.

- Шкода ж, ко­ли так, i шу­ка­ти! - I ста­рос­та по­вер­нув, щоб уже до­до­му йти.

Але Де­нис заз­ма­гав­ся:

- Як же то так? Та­ку шко­ду зроб­ле­но, та й по­ки­ну­ти, та й не шу­ка­ти?

- Та де ж йо­го шу­ка­ти? - ди­ву­вав­ся ста­рос­та, бо йо­му не хо­тi­ло­ся кло­по­та­ти­ся.

Денис на­мiг­ся, щоб пот­ру­ше­но Ряб­чен­ка. Пок­ли­ка­ли вряд­ни­ка, пiш­ли до Ряб­чен­ка. Той стра­шен­но роз­сер­див­ся, кри­чав, що во­ни не смi­ють йо­го "по­ро­чи­ти", не доз­во­ляв тру­си­ти i ви­ма­гав, щоб Де­нис за­ло­жив де­сять кар­бо­ван­цiв, а то­дi вже й тру­сив. Де­нис та­кий був пев­ний знай­ти в ньо­го са­ло, що за­ло­жив гро­шi; де­сятьох не бу­ло, дак хоч три. Хит­рий Ряб­чен­ко ра­дий був i то­му.

Почали тру­си­ти. Об­ниш­по­ри­ли ха­ту, хлi­ви, го­род - скрiзь. Нi­чо­го не бу­ло. Де­нис сам по кiлька ра­зiв пе­ре­ко­пав усi за­капелки i все ж не знай­шов са­ла.

Рябченко ра­дiв: три кар­бо­ван­цi зос­та­ва­ли­ся йо­му - не­сподiваний ба­риш. А Де­нис пi­шов до­до­му роз­лю­то­ва­ний, бо про­па­ло са­ло, про­па­ли й три кар­бо­ван­цi. До­ма вiн мо­крим ряд­ном на­пав­ся на батька:

- Як со­бi хо­че­те, та­ту, а я так да­лi жи­ти не бу­ду! На­що ви по­ту­раєте Ро­ма­но­вi? Роз­ле­да­щiв, нi­чо­го не ро­бить, та ще й кра­де!

- Як то-кра­де? - спи­тав­ся по­ну­ро батько, на­чу­ваючи­ся но­во­го ли­ха.

- А так, що це Ро­ма­но­ве дi­ло з са­лом… та, ма­буть, i з ко­жухом.

- Як то Ро­ма­но­ве? Хi­ба в Ро­ма­на що знай­де­но? - спи­тав батько ще пох­му­рi­ше, хоч у са­мо­го трем­тiв го­лос.

- Хоч нi­чо­го не знай­де­но, та я знаю, що во­но йо­го рук не ми­ну­ло.

- Та як же ти смiєш це ка­за­ти? - грим­нув батько, зiрвавшися з ла­ви.

Денис гля­нув на йо­го i аж пе­ре­ля­кав­ся: батько сто­яв пе­ред їм блi­дий, очi па­ла­ли якимсь не­пев­ним ог­нем, увесь аж тру­сив­ся, стис­нув­ши ку­ла­ки.

- Як ти смiєш це ка­за­ти на сво­го бра­та, нi­чо­го не зна­ючи? У на­шiй сiм'ї зро­ду не бу­ло зло­дiїв i не­ма, чуєш ти! А ти сам на свою сiм'ю бу­деш нес­ла­ву пус­ка­ти?!

Денис сха­ме­нув­ся, по­ба­чив­ши, яй розд­ра­ту­вав батька.

- Та не­хай i по-ва­шо­му, але на­що ж ми з жiн­кою бу­де­мо ро­бить на ле­да­цю­гу? Або про­же­нiть йо­го, або не­хай ро­бить, або ме­не вiд­дi­лiть! Що це та­ке справ­дi?! Ле­да­щу та­кий по­тур да­ва­ти! Це тре­ба ро­зу­му рi­ши­ти­ся.

- Мовчи ти, блаз­ню! - зно­ву роз­сер­див­ся батько.- А то я то­бi та­ко­го дам, що в те­бе ос­тан­нiй твiй дур­ний ро­зум з го­лови вис­ко­чить! Еч, ро­зум­нi­ший уже за батька зро­бив­ся! I сам без те­бе знаю, що тре­ба ро­би­ти, i зроб­лю.

Саме на цю роз­мо­ву нас­ко­чив Ро­ман.

- Слухай, Ро­ма­не, що я то­бi ка­за­ти­му! - оз­вав­ся до йо­го батько гнiв­но.- Го­дi вже па­ну­ва­ти! Або бе­рись до ро­бо­ти, або йди со­бi ку­ди знаєш!

- То що? I пi­ду! - вiд­ка­зав Ро­ман так спо­кiй­но, мов це йо­му бай­ду­же бу­ло.- Пi­ду в го­род - там со­бi швид­ше служ­бу знай­ду. Як роз­ве­ли­ча­лись!.. Обiй­де­мось i без вас!

Повернувся та й з ха­ти.

Вiн цього спо­дi­вав­ся, що та­ки Де­нис ко­лись пiд'юдить батька виг­на­ти йо­го, - вiн пев­ний був, що батько це говорив з нап­ра­ви. Ну, та не та­ке вже во­но й ли­хе. Пi­де в го­род, про­дасть там са­ло… По­жи­ве тро­хи, по­ки служ­бу знай­де… А ко­ли й не знай­де… ну, там вид­но бу­де, що ро­би­ти!..

Але Де­нис на то­му не пе­рес­тав. Мав на Ро­ма­на ве­ли­ке пе­ре­сер­дя i за са­ло, i за про­па­щi три кар­бо­ван­цi. Пi­шов до Стру­ка та до ку­ма Те­реш­ка Тон­ко­но­жен­ка i роз­ка­зав їм усе, що ду­мав про Ро­ма­на. То­дi втрьох за­хо­ди­ли­ся йо­го со­чити: ку­ди той не пi­де, то все який­сь з них на нього оком на­ки­дає, па­се. Батько ж iз Зiньком нi­чо­го про це не зна­ли, бо зве­лiв Де­нис не ка­за­ти їм про це.

Днiв че­рез два Ро­ман пi­шов у го­род. Так зiб­рав­ся й пi­шов, що сiм'я й не зна­ла про це, нi з ким i не поп­ро­щав­ся, на­вiть з ма­тiр'ю. У не­пев­них Де­ни­со­вих пог­ля­дах вiн ба­чив, що Де­нис ду­має за са­ло на йо­го, - бо­яв­ся, щоб не при­со­чив. А те­пер, пi­шов­ши ниш­ком, ду­мав, що вже бу­де i в го­родi, по­ки до­ма по­ба­чать, що йо­го не­ма.

Але три йо­го во­ро­ги за­ма­лим не на­зир­цi хо­ди­ли за ним цi днi. I Струк та­ки при­со­чив йо­го, як вiн по­дав­ся з до­му. За­раз ки­нув­ся до Де­ни­са.

Ще Ро­ман тiльки ви­хо­див iз се­ла, а вже во­ни втрьох, про­бiг­ши ма­нiв­ця­ми, си­дi­ли бi­ля до­ро­ги в ку­щах у бай­рач­ку.

Недовго й до­жи­да­ли­ся: iде Ро­ман та прос­то в бай­ра­чок. Двоє зос­та­лись там, де си­дi­ли, а Струк поп­ла­зу­вав обережн­о по­мiж ку­ща­ми слiд­ком за Ро­ма­ном. Вiн був стрi­лець, то звик по лi­сах до звi­ра пiдк­ра­да­ти­ся.

Роман iшов смi­ло, не бо­ячись нi­чо­го, Струк рач­ку­вав за ним зда­ле­ка. Ось Ро­ман спи­нив­ся, озир­нув­ся, - нi­ко­го не по­ба­чив. По­ло­жив до­лi свою тор­бу i по­чав од­ки­да­ти хмиз од пе­чер­ки. По­од­ки­дав i ви­тяг щось ве­ли­ке. Струк догад­ався, що це са­ло, i мер­щiй мет­нув­ся до своїх.

Вони за­хо­ва­ли­ся на доб­ро­му мiс­цi: Ро­ма­но­вi не­ми­ну­че тре­ба бу­ло проз їх iти, бо во­ни си­дi­ли аж на то­му