Серед темної ночі - Борис Грінченко

Роман був та­кий ли­хий на батька, що ла­ден був би йо­го по­по­би­ти. Як йо­го те­пер жи­ти? Що йо­го ви­га­да­ти?

Його дум­ка на­вер­ну­ла­ся зно­ву на ту стеж­ку, що на їй уже ко­лись по­пе­ре­ду бу­ла. Бо­яв­ся тiльки по­чи­на­ти, бо ма­ло бу­ло на­дiї, що по­щас­тить. Але бо­яв­ся, як був тве­ре­зий. Те­пер же йо­му зда­ва­ло­ся, що спра­ва вже не та­ка без­на­дiй­на.

Хiба як вiн ку­пець, то та­ка вже ве­ли­ка ця­ця? А Ро­ман - сол­дат! Пи­шеться: Суч­ков. Хе! Та­кий Суч­ков, як Ро­ман Си­вашов! Та ще й Гор­пу­ша та йо­го прис­тар­ку­ва­та i з се­бе по­гана. Ще не­хай i дя­кує, що пос­ва­тає. Не­хай од­дає швид­ше, а то зос­та­неться на на­сiн­ня. А йо­го, Ро­ма­на, за то­ва­ри­ша со­бi прий­ме. Ро­ман тор­гу­ва­ти­ме. Ого-го! Вiн там та­кий поряд­ок дасть, що ну! А не схо­че то­ва­ри­шем прий­ма­ти - хай гро­шей дасть. Вже ж дасть! Од­на доч­ка, та щоб не дав. Та ще й зад­ля та­ко­го зя­тя!

Роман по­вер­нув пра­во­руч i пi­шов у двiр до Суч­ка. Як вiн увiй­шов до йо­го в ха­ту, то там нi­ко­го не бу­ло. Ро­ман го­лосно ка­хик­нув. З дру­гої свiт­ли­цi ви­зир­ну­ла Суч­чи­ха Ага­фiя.

- Моє ни­жа­ющеє! - поз­до­ров­кав­ся Ро­ман.- Как би ми­не Ми­хай­ла Гри­го­ро­ви­ча по­ба­чить?

- Вiн у лав­цi, пi­дiть ту­ди.

- Невозможно в лав­цi: де­ло сек­рет­не, - тре­ба на са­мотє.

- Що ж там за дi­ло? - за­цi­ка­ви­ла­ся Ага­фiя i вий­шла до Ро­мана.- Ка­жiть i ме­нi! Ро­ман ус­мiх­нув­ся:

- Отличноє дєло! Бу­де­те й ви, Ага­фiя Iва­нов­на, знать сов­ре­мен­но, а те­пер поз­вiть минє Ми­хай­ла Гри­го­ро­ви­ча.

Агафiї за­кор­тi­ло до­вi­даться швид­ше, яке там дi­ло, I во­на пiш­ла в крам­ни­цю. Не­за­ба­ром вiд­тi­ля прий­шов Су­чок.

- А за яким же це ви дi­лом? - спи­тав­ся вiн, як поздоровкалис­ь та по­сi­да­ли.

- Пречудесне дєло! Ось слу­хай­те, Ми­ха­иле Гри­го­ро­ви­чу, що я вам-ска­жу!

- Кажiть!

- Єсть у вас ку­мер­цiя?

- А єсть.

- А по­мiш­ник вам у ку­мер­цiї єсть?

Сучок зiтх­нув:

- Нема!.. Не дав гос­подь си­на.

Вiн зав­сiг­ди жу­рив­ся, що в нього не­ма си­на.

- А я вам най­шов по­мощ­ни­ка, та ще й доб­ро­го.

- Хто ж то? - спи­тав Су­чок, чу­ду­ючи­ся з Ро­ма­но­вих слiв.

- А хто ж? Я!.. А що, хi­ба не лов­кий кун­паньйон?

- Та во­но, звiс­но…- якось не­пев­но вiд­ка­зав Ми­хай­ло Гри­горович.- Та… тольки як же це во­но бу­де? Ви ка­кий копит­ал маєте, або­що, дак хо­че­те, щоб у кун­па­нiї?

- Нащо там ко­пи­тал! Ми й без ко­пи­та­лу та­ку вдерьом шту­ку, шо пер­вий сорт! Бо я сам - ко­пи­тал. Од­дай­те за ме­не ва­шу Гор­пу­шу, а я бу­ду вам по­мош­ни­ком.

Сучок ви­ря­чив на Ро­ма­на очi. А той, не по­мi­ча­ючи цього ди­ву­ван­ня, пи­тав­ся:

- А що, прав­да, ха­ро­ша ви­гад­ка?

- Та во­но хо­ро­ша… та тольки, ба­чи­те, ми ще не ду­маємо доч­ки вiд­да­вать.

- От ви­гад­ки! А до ка­ких пор бу­де­те дер­жать? Во­на ж i так прис­тар­ку­ва­та.

- Найдуться лю­ди! - вiд­ка­зав, тро­хи вже об­ра­зив­шись, Су­чок i до­дав: - Знаєте що, Ро­ма­не Пи­ли­по­ви­чу? Киньте ви це дi­ло, бо це один пус­тяк!

- Пустяк? Що ви ду­маєте, що я не зу­мiю тор­гу­вать? Дак ви дай­те минє за Гор­пу­шою дєнiг, то я сам за­ве­ду тор­говлю та­ку, що тiльки ну! Ого-го!

- Ну, це то­же пус­тяк дi­ло! - зваж­ли­во ска­зав Су­чок i встав.- Про­щай­те, - тре­ба в лав­ку.

- Та пос­той­те, Ми­хай­ло Гри­го­ро­вич, чи ви не роз­би­раєте, чи що, що я ва­шу Гор­пу­шу сва­таю? - спи­няв йо­го Ро­ман.

- Почему не роз­би­раю? Да­же очинь хо­ра­шо роз­би­раю.

- Ну, дак чо­го ж ви?

- Нема мо­го жо­ла­нiя за вас її од­дать.

- А по­че­му ж би то й нєт? - спи­тав­ся, дра­ту­ючись, Ро­ман.- Чо­ло­вiк я об­ра­зо­ва­ний, по­нi­ма­ющий… А што ро­ди­те­лi в ме­не му­жи­ки, то ето нi­чо­го: я об них тог­да бу­ду без уни­манiя.

Сучок по­чи­нав уже лю­ту­ва­ти i де­да­лi дуж­че соп­ти. Вiн уже чув, як по­во­диться й ле­да­рює Ро­ман, знав про бiй­ку з бра­том, ба­чив, що в Ро­ма­на гро­шей не­ма, i ро­зу­мiв, ку­ди вiн те­пер цi­ляє: пе­ре­вес­ти, розт­ринька­ти всi тi гро­ши­ки, що вiн, Су­чок, над­бав. Об­лич­чя в кра­ма­ря з гнi­ву почерв­онiло, i вiн, сам то­го не спо­дi­вав­ши­ся, крик­нув на всю ха­ту:

- Та що ти со­бi ду­маєш? Ах ти, го­ляк! Iще й при­ма­зується до по­ра­дош­них лю­дей! Сту­пай, сту­пай, ску­до­ва прий­шов!

Так грим­нув, що Ро­ман збен­те­жив­ся враз i, нi сло­ва не ка­жу­чи, пi­шов з ха­ти. Тiльки вже бi­ля две­рей сха­ме­нув­ся.

- Ти то­же не очинь! - крик­нув вiн, по­вер­нув­шись до Суч­ка.- Смiєш ти сал­да­та, ко­то­рий кров'ю своєю вас, ха­мов, за­щищал, так ос­корб­лять? Нап­лю­вать ме­нi на те­бе й на твою доч­ку!

- Вон! По­шов во-он! - аж за­ту­по­тiв но­га­ми Су­чок, але Ро­ман уже був у дво­рi, а да­лi й на ву­ли­цi. Со­ром i злiсть мор­дували йо­го: со­ром, що так їм по­гор­до­ва­но; злiсть за цю зне­ва­гу й за те, що нiз­вiд­ки вiн не ба­чив по­мо­чi. Усi во­ни од­на­ко­вi: i батько, i Де­нис, i цей Су­чок! Жит­тя за їми не­ма, спо­со­бу нi­яко­го не­ма! Так би їх усiх!.. Не знає й сам, що вiн зро­бив би їм, тiльки вiд­дя­чив би так, щоб аж за­пек­ло, щоб аж зас­ка­ву­ча­ли во­ни! Во­ни - всi, всi цi прок­ля­тi муж­лаї!.. Якi во­ни дур­нi й гид­кi те­пер зда­ва­ли­ся Ро­ма­но­вi!

Вiн не пi­шов нi до­до­му, нi до ко­го, бо на всiх лю­тий був. Знов дов­го блу­кав по­за се­лом, хо­див у бай­ра­цi i вже над­вечiр вер­нув­ся до­до­му.

Пiшов прос­то в са­док i стрiв­ся там iз Зiньком.

- А я те­бе до­жи­дав­ся, бра­те, - ска­зав Зiнько.

- А що? - спи­тавсь не­хо­тя Ро­ман.

- Хотiв щось то­бi ска­за­ти.

- Кажи! - про­мо­вив Ро­ман бай­дуж­но, ля­га­ючи на тра­ву пiд де­ре­вом.

- Бач, Ро­ма­не, що я ду­маю, - за­го­во­рив Зiнько, й со­бi сiв­ши бi­ля нього.- По­ча­лись у нас у сiм'ї свар­ки… А де­да­лi, то ще й дуж­чi бу­дуть. То­бi не­доб­ре, та й батько­вi не­ве­се­ло так iз то­бою жи­ти. Вiн би те­бе й од­дi­лив, як­би не бо­яв­ся, що ти все пе­ре­ве­деш. Дак ти так зро­би, щоб не бо­яв­ся батько.

- А как же йо­го зро­бить? З та­ким батьком раз­лi що зро­биш?

- А неп­рав­да ж, Ро­ма­не, не­ма чо­го на­рi­ка­ти на батька, ко­ли сам по­га­но ро­биш: своїми гор­дуєш, ку­дись у па­ни пнеш­ся… З то­го доб­ро­го нi­чо­го не бу­де.

- Понiмаєш ти там!

- Та вже ж, мо­же, тро­хи й я тям­лю. От ти роз­бе­ри сам. Служ­би то­бi ще нi­якої не­ма, мо­же, й дов­го не бу­де; оддiляти­ те­бе батько не хо­че. До­во­диться то­бi по­ки в нас жи­ти. А яке ж во­но жит­тя бу­де, ко­ли раз у раз свар­ка?

- Пущай ме­не не за­чi­па­ють!

- Та де ж во­ни те­бе за­чi­па­ють? Во­но ж та­ки прав­да, що тре­ба ж щось ро­би­ти,