Серед темної ночі - Борис Грінченко

пiс­ля то­го, як вер­нув­ся Ро­ман до­до­му з лi­су. Од­но­го ра­зу мi­сяч­ної но­чi, iду­чи вiд Левантини че­рез тiк до по­вiт­ки спа­ти, вiн по­ба­чив на то­ку во­рох пше­ни­цi. У йо­го про­май­ну­ла в го­ло­вi дум­ка: "Якби набрат­и цiєї пше­ни­цi та вiд­нес­ти до Ряб­чен­ка!"

Чого йо­му спав на дум­ку цей Ряб­чен­ко? От, i сам вiн не знає… Так чо­гось iз­га­дав­ся.

Рябченко був та­кий со­бi чо­ло­вiк у їх на се­лi. Вiн ма­ло ха­зяйнував, тро­хи шив чо­бо­ти, а бiльше - по­дей­ку­ва­ли лю­ди - нак­ла­дав iз зло­дi­ями. Пев­не до­вес­ти то­го нiх­то не мiг, але на се­лi кож­не звiд­кись зна­ло, що хоч вiн сам i не кра­де, дак зло­дiй­ське пе­ре­дер­жує. У нього кiлька ра­зiв i трус був, та не мог­ли нi­чо­го знай­ти.

Отож вiн i зга­дав­ся Ро­ма­но­вi. Цей ку­пив би пше­ни­цi, як­би од­нес­ти. Звiс­но, во­но так не­на­че кра­дiж­ка… а втiм… яка там i кра­дiж­ка? Ад­же тут i йо­го, Ро­ма­но­ве, доб­ро. Ад­же й вiн один з трьох бра­тiв, то й йо­му ж на­ле­жить част­ка. Хi­ба ж вiн ви­нен, що батько та Де­нис не да­ють йо­му тiєї част­ки? Ко­ли не да­ють, то вiн мо­же й сам узя­ти.

Таке ду­мав Ро­ман, ле­жа­чи в по­вiт­цi, а да­лi встав та й пi­шов у клу­ню шу­ка­ти мiш­ка. Знай­шов, прий­шов до во­ро­ха та й зу­пи­нив­ся. Чи бра­ти, чи не бра­ти? Ет, що бу­де!..

Вiн наб­рав з во­ро­ха мi­шок пше­ни­цi i хо­тiв нес­ти до Ряб­ченка. Та нi, тре­ба спер­шу по­пи­та­ти йо­го.

Нишком, обе­реж­но пе­ре­ла­зя­чи че­рез ти­ни, прой­шов го­родами до Ряб­чен­ко­вої ха­ти. Там уже бу­ло по­га­ше­но. У Ро­мана за­би­ло­ся тур­бот­но сер­це, як вiн зле­генька пос­ту­кав у вiк­но. Нiх­то не оз­вав­ся. Вiн за­то­рох­тiв дуж­че.

- Хто там? - по­чув­ся го­лос iз ха­ти.

- А вий­ди, дядьку, сю­ди!

Трохи зго­дом две­рi на двiр од­чи­ни­ли­ся i крiзь них просун­улася куд­ла­та го­ло­ва.

- Хто це? Це ти, Ро­ма­не?

- Я.

- А чо­го?

- Пусти в сi­ни, - не хо­чу сто­яти на вид­но­тi.

Розкудлана го­ло­ва схо­ва­ла­ся, i Ро­ман увiй­шов у тем­нi сi­ни.

- Кажи, чо­го тре­ба?

- Хочеш пше­ни­цi?

Рябченко не вiд­ра­зу вiд­ка­зав. Вiн зро­зу­мiв, яка то має бу­ти пше­ни­ця, але ва­гав­ся, не зна­ючи, чи Ро­ман йо­го не пiд­водить. Мо­же, вмис­не, щоб по­тiм уряд­ни­ка на­вес­ти? Тем­на пос­тать Ро­ма­но­ва нi­чо­го не мог­ла йо­му про це ска­за­ти: об­личчя не вид­ко бу­ло.

- Якої пше­ни­цi? - за­пи­тав­ся вреш­тi.

- З до­му.

- Не бре­шеш?

- Чого б я став бре­хать?

Рябченко ще по­ду­мав i зго­див­ся:

- Добре!

- Почому да­си?

Рябченко ска­зав пiв­цi­ни.

- Дешево.

- Знайди до­рож­че!

Роман знав, що до­рож­че не знай­деш, i ска­зав:

- Добре, за­раз при­не­су.

- Трохи зго­дом, як мi­сяць зов­сiм зай­де!

- Та вiн уже за­хо­де.

Поки Ро­ман вер­нув­ся до­до­му, то мi­сяць i справ­дi зай­шов.

Цiєї но­чi Ро­ман од­нiс до Ряб­чен­ка три мiш­ки пше­ни­цi, i в йо­го в ки­ше­нi заб­ряж­ча­ли гро­шi. То­дi з упо­коєм зас­нув.

Другого дня Де­ни­со­вi зда­ло­ся, що пше­ни­цi в во­ро­сi на­че по­мен­ша­ло, але по­тiм вiн по­ду­мав, що, ма­буть, по­ми­лив­ся, i нi­ко­му нi­чо­го не ска­зав.

Роман спра­вив со­бi но­ву чер­ка­си­но­ву жа­кет­ку, i в йо­го нi­чо­го не зос­та­ло­ся з тих гро­шей, що взяв за пше­ни­цю. Му­сив зно­ву хо­ди­ти до Ряб­чен­ка. Цього ра­зу на то­ку вже не бу­ло нi­чо­го, то вiн наб­рав з ко­мо­ри, з за­сi­кiв, доб­рав­ши до зам­ка ста­ро­го клю­ча. З цим клю­чем вiн i по­то­му за­зи­рав ще до ко­мо­ри, але ро­бив це обе­реж­но, щоб нiх­то не по­мi­чав.

Одного ра­зу ста­рий Си­ваш уран­цi ла­го­див две­рi в повiтц­i. Бу­ло до схiд сон­ця хо­лод­но, то вдяг ко­жу­ха. Як сон­це зiй­шло, по­теп­лi­ло, ски­нув йо­го та й за­був у по­вiт­цi. Там вiн i ле­жав увесь день.

Другого дня Ро­ман ла­го­дивсь iти ще в якусь еко­но­мiю шу­ка­ти служ­би. Ус­тав ра­но, - ще всi спа­ли. Бу­ло хо­лод­но, а йо­го дра­неньке пальтеч­ко ви­сi­ло в ха­тi. Спав вiн у по­вiт­цi i по­ба­чив то­дi бi­ля две­рей батько­во­го ко­жу­ха… Удяг йо­го.

В еко­но­мiї нi­чо­го не до­був­ся: там уже зна­ли про те, як вiн був сто­ро­жем у лi­сi.

- Ех, жисть мо­ту­зя­ная!..- на­рi­кав, вер­та­ючи­ся до­до­му. Сон­це вже при­пi­ка­ло, до­ве­ло­ся ски­ну­ти ко­жу­ха й нес­ти.- I яко­го я чор­та но­ги бив? Ще ко­жух тяг­ни! Пi­ду в го­род та хоч про­дам йо­го, щоб дур­но не хо­ди­ти! Нiх­то ж не ба­чив, як я вдя­гав йо­го.

Завернувсь i пi­шов у го­род. Вiд еко­но­мiї ту­ди бу­ло вер­стов чо­ти­ри. Швид­ко їх пе­рей­шов i по­давсь у го­род прос­то на ба­зар. Там жид­ки тор­гу­ва­ли но­ше­ною оде­жею, си­дя­чи ко­жен над ку­пою сви­ток, ко­жу­хiв, чу­ма­рок, жа­ке­ток, шта­нiв та iн­шо­го ста­ро­го дран­тя, ки­ну­то­го до­лi або на брудном­у рун­ду­цi. По­куп­цiв не бу­ло, са­мi жи­ди й жи­дiв­ки зав­зя­то швар­ко­тi­ли про­мiж се­бе. Ро­ман пi­дiй­шов до од­но­го:

- Жиде, ку­пи ко­жух! Жид по­ди­вив­ся на ко­жу­ха:

- Скiльки хо­чеш?

- Десятку да­вай!

- Оддай йо­го своєму батько­вi - мо­же, на ону­чi здасться.- I вiн ки­нув од се­бе ко­жух.

- А ти ж скiльки даєш?

- Два.

- Нехай же твiй та­те­ле iми по­да­виться! Ро­ман пi­шов да­лi, до дру­го­го жи­да. Але пер­ший жид щось зац­венькав до цьо­го.

- Ну, се та­кий ко­зух, со од­на сму­си­на од дру­гої сму­си­ни - як нас го­род од Одес.

- Що ти бре­шеш, жи­де? Вiн iще зов­сiм но­вий, ма­ло й но­шений.

- Якби вiн був но­вий, то я б то­бi за йо­го дав де­сять ру­блiв, а як вiн та­кий ста­рий, як без­зу­бий со­ба­ка, то я то­бi дам за йо­го де­сять зло­тих.

Ледве про­дав доб­ря­чий ко­жух за три руб­лi. Га­разд по­обiдав, ви­пив пи­ва i пi­шов до­до­му.

А до­ма батько вран­цi ки­нув­ся ко­жу­ха й зга­дав, що за­був йо­го в по­вiт­цi. Пi­шов ту­ди - не­ма.

"Мабуть, те ле­да­що вдяг­ло", - по­ду­мав Си­ваш i не став бiльше шу­ка­ти.

Але Ро­ман прий­шов уве­че­рi без ко­жу­ха.

- Ти хi­ба не вдя­гав ко­жу­ха? - за­пи­тав йо­го батько.

- Стану я вдя­гать ва­шi ко­жу­хи! На чор­та вiн ме­нi здавсь!

Кинулися то­дi всi шу­ка­ти, тiльки Ро­ман - нi. Не знайшовш­и ко­жу­ха, ста­рий Си­ваш по­чав ла­яти Ро­ма­на:

- Коли вже нi­чо­го не ро­бить, ле­да­що, то хоч би вже, йду­чи, две­рi в по­вiт­цi за­чи­ни­ло! Ма­буть, со­ба­ки за­тяг­ли, а хтось по­тiм узяв.

Роман аж роз­сер­див­ся:

- Що я бу­ду за вся­ким дог­ля­дать та при­би­рать! Са­мi роз­кидають, а я од­вi­чай!

Усi ди­ву­ва­лись: хто б мiг ук­рас­ти? Не­ма, здається, й зло­дiїв поб­ли­зу, а вкра­де­но.

Трохи зго­дом Ро­ман уст­руг­нув но­ву шту­ку. У їх у сi­нях ви­сi­ло ве­ли­ке са­ло - пу­дiв зо два. Две­рi з сi­ней у двiр засув­алися за­су­вом. Вiн уно­чi ниш­ком од­су­нув клю­чем за­сув, злiз по дра­би­нi на го­ри­ще й зняв са­ло. Не га­ючись, по­тяг йо­го до Ряб­чен­ка. Але той не схо­тiв прий­ня­ти:

- Буде трус, мо­же, й ме­не тру­си­ти­муть,