Серед темної ночі - Борис Грінченко

- Романе! Що ти ро­биш? Чи то­бi й бо­га не страш­но? - скрик­нув вiн.

Роман зiр­вав­ся на но­ги i сто­яв усе ще зо стис­не­ни­ми ку­лаками, ла­ден за­раз же зно­ву ки­ну­ти­ся на Де­ни­са.

- Нехай не в яз­не!..- хрип­ко, крiзь зу­би ска­зав вiн.

Денис, стог­ну­чи, встав i сiв на ла­вi. До­ма­ха при­па­ла до нього, го­ло­ся­чи. Ро­ман плю­нув i пi­шов з ха­ти.

Iшов ву­ли­цею i сер­див­ся сам на се­бе, що вер­нув­ся з город­а на се­ло. Як йо­му там доб­ре бу­ли на служ­бi! Звiс­но, вiн служ­бу не по во­лi ки­нув, хоч i хо­вав­ся з цим на се­лi. Вiн справ­дi слу­жив "при па­ла­тi", хоч не швей­ца­ром, дак сторож­ем. Як­би швей­ца­ром, то нi­чо­го б i не бу­ло. А то на­да­ло йо­му раз по­ла­яти­ся з швей­ца­ром та­ки (ви­пив­ши був), а той i по­жа­лiв­ся на йо­го, ще й ви­ка­зав, як вiн од­но­го ра­зу пiй­мав Ро­ма­на, що той про­да­вав ка­зен­нi дро­ва. То­дi йо­му Ро­ман дав кар­бо­ван­ця, дак вiн мов­чав, а те­пер ви­ка­зав. Ве­лика сто­рiя, як про­дав який обе­ре­мок дров! А сам швей­цар хi­ба то­го не ро­бив? Тiльки що хо­ва­ти­ся доб­ре вмiв! Звiс­но, як прог­на­ли Ро­ма­на, то вже пiс­ля цього важ­ко бу­ло в го­родi знай­ти служ­бу, та все ж лег­ше, нiж тут. А те­пер он як тут жи­ти!

Роман по­ба­чив пе­ред се­бе мо­но­по­лiю, зай­шов ту­ди i ку­пив пляш­ку го­рiл­ки. То­дi пi­шов до жид­ка. У лав­цi го­рiл­ки не мож­на бу­ло пи­ти, дак за­раз бi­ля лав­ки жи­док мав хат­ку i пус­кав ту­ди лю­дей, - так, нi­би своїх гос­тей, а за те мав од кож­ної ви­пи­тої пляш­ки пла­ту. На­вiть сам бi­гав по го­рiл­ку. Ро­ман прий­шов ту­ди i зуст­рiв­ся з пи­са­рем. Цей хоч уже й ви­пив по­пе­ре­ду, а за­раз же прис­тав до Ро­ма­на, як той по­чав йо­го час­ту­ва­ти. До­бу­ли за­кус­ки, ви­пи­ли пляш­ку, а то­дi пи­сар пос­лав по дру­гу. Ро­ман жа­лiв­ся на батька й на бра­тiв.

- Чудний ти, Ро­ма­не Пи­ли­по­ви­чу! - вiд­ка­зав йо­му пи­сар.- Як отак то­бi ко­ло­титься з їми, то не­хай те­бе батько вiд­дiлить, та й го­дi. То­дi як хо­тi­ти­меш, так i жи­ти­меш.

Романовi ця дум­ка спо­до­ба­ла­ся. Бо­яв­ся тiльки, що бать­ко не пос­лу­хається. Але пи­сар упев­няв йо­го, що це дур­ниця, що му­сить пос­лу­ха­тись.

Роман по­вер­нув­ся до­до­му вже пiз­но вве­че­рi п'яний i з за­мi­ром за­раз же ви­ма­га­ти, щоб батько йо­го вiд­дi­лив. Але, пi­дiй­шов­ши до ха­ти, по­ба­чив, що там уже по­га­ше­но свiт­ло. По­тор­гав за две­рi, - за­су­не­нi. Ви­ла­яв­ся i пi­шов спа­ти в по­вiтку.

Другого дня вран­цi ввiй­шов у ха­ту, як там бу­ла вся сiм'я. Нi на ко­го не гля­нув­ши, сiв на ла­вi i си­дiв який час мовч­ки, то­рох­тя­чи пальця­ми по сто­лу. Всi мов­ча­ли, а батько, тро­хи ди­ву­ючись, пог­ля­дав на нього, ду­ма­ючи, що, мо­же, покаявся­ та прий­шов по­ми­ри­ти­ся з бра­том. Не ка­зав нi­чо­го - ждав, по­ки сам оз­веться.

- Знаєте що, та­ту? - по­чав Ро­ман.- Как так нам жить, дак ви луч­че од­дi­лiть ме­не. Од­дай­те мою часть, то я сам со­бi жи­ти­му, а ви са­мi со­бi.

Це все вiн ка­зав якось так, мов­би­то батько був ви­нен за те все, що бу­ло вчо­ра. Ста­рий Си­ваш по­мов­чав, а то­дi спи­тався:

- А що ж ти з своєю част­кою ро­би­ти­меш?

- То вже моє дi­ло, - шо схо­чу, то й сде­лаю, - од­ка­зав са­ме та­ким ро­бом, як i по­пе­ре­ду, Ро­ман.

- Та ще ж во­на по­ки не твоя, то ти вже ме­нi ска­жи, щоб я знав, на що да­ва­ти.

- Тату! - оз­вав­ся Де­нис.

- Мовчи! - пе­ре­пи­нив батько, бо­ячись учо­рашнього.- Я й без те­бе знаю, що ро­би­ти. А ко­ли не вдер­жиш язи­ка, то з ха­ти вий­ди!

- Може, ха­зяй­ну­ва­ти­меш, Ро­ма­не, на своїй част­цi? - пи­тався зно­ву батько.

- Не хо­чу я ха­зяй­ну­вать, ку­мер­цiю за­ве­ду, - вiд­ка­зав Ро­ман.

- Кумерцiю?.. Яку ж то ку­мер­цiю?

- Какую схо­чу, та­ку й за­ве­ду, а ви по­вин­нi ме­нi мою част­ку од­дать.

- Повинен, ка­жеш? - спо­кiй­но го­во­рив батько.- А як не вiд­дам?

- То пой­ду в во­лость, то вас i при­си­лу­ють од­дать.

- Ну, по­ки там при­си­лу­ють, а те­пер я то­бi ось що ска­жу: пi­дож­ди ще тро­хи; нав­чи­ся по­ва­жа­ти батька й бра­тiв та не ки­да­ти­ся з ку­ла­ка­ми; нав­чи­ся спер­шу зно­ву ро­би­ти, шанув­ати за­роб­ле­не доб­ро та не хо­ди­ти в ши­нок до жи­да, то то­дi я то­бi й дам част­ку, як по­ба­чу, що з те­бе ха­зяїн став. А по­ки цього не бу­де, то й з на­шо­го доб­ра нi­чо­го то­бi не бу­де.

По тiй мо­вi батько по­вер­нув­ся та й пi­шов з ха­ти.

Роман ос­тав­ся нi в сих нi в тих. Вiн тiльки ска­зав:

- Ну, я так не доз­во­лю! Це гра­бiж! - Ус­тав i пi­шов мов­би слi­дом за батьком.

Трохи зго­дом батько вер­нув­ся:

- А що, вже пi­шов?

- Пiшов! - од­ка­зав нас­мiш­ку­ва­то Де­нис, ра­дi­ючи, що так обiй­шло­ся.

- А як на мою дум­ку, та­ту, - ска­зав Зiнько, - то ви кра­ще б зро­би­ли, як­би справ­дi вiд­дi­ли­ли Ро­ма­на.

- Чого ж то так, що кра­ще? - спи­тав зне­хо­тя батько. - Од­дати, щоб вiн узяв та роз­ман­та­чив пра­цею-кри­ва­ви­цею за­роблене доб­ро?

- Та вже, та­ту, як вiн сам се­бе не нап­ра­вить, то ви йо­го не нап­ра­ви­те. Во­но ж i йо­го част­ка тут є, - i вiн же ро­бив. А мо­же, вiн, як ста­не сам ха­зяїном, то вiзьметься й до ро­бо­ти, ша­ну­ва­ти­меться.

- Авжеж! Са­ме та­кий! - глу­зу­ючи, про­мо­вив Де­нис. - Вид­но й збо­ку!

- Та вже ж i ми йо­го луч­чим не зро­би­мо, а тiлько бу­де свар­ка, та лай­ка, та бiй­ка. А як вiзьме свою част­ку, то що там уже з нею бу­де, те бу­де, а хоч у нас у сiм'ї ста­не ти­хо, зла­го­да зно­ву бу­де, - до­во­див сво­го Зiнько.

Мати встря­ла в роз­мо­ву, хо­тя­чи до­по­мог­ти Зiнько­вi:

- А Зiнько прав­ду ка­же, ста­рий. Пос­лу­хай­ся йо­го! I нам луч­че бу­де, i Ро­ма­но­вi.

- Нехай же спер­шу по­ко­риться та по­ша­нується! - ска­зав батько.- А мар­нот­ра­то­вi нi­чо­го не дам, i го­во­ри­ти бiльше про це не хо­чу.

З тим по­вер­нув­ся та й пi­шов з ха­ти до ро­бо­ти, а си­ни слiд­ком за ним.

Роман тим ча­сом си­дiв уже знов у жи­да. I сьогод­нi знай­шлись то­ва­ри­шi, i як Ро­ман вий­шов на ву­ли­цю, то в йо­го го­ло­вi вже здо­ро­во гу­ло. Iшов i ду­мав со­бi: "Кат йо­го знає, що йо­го ро­би­ти! Батько впер­тий как пень. I гро­ма­да по­тягне ру­ку за ним, а не за мною. Ех, как би дав йо­му доб­ре, так, как Де­ни­со­вi, то, мо­же, то­дi пом­няк­шав