Серед темної ночі - Борис Грінченко

не мож­на дур­но хлiб їсти. I Де­ни­со­вi кривд­но: вiн же ро­бить. Уже от ви й би­ли­ся, а да­лi ще гiр­ше бу­де. Що ж во­но з то­го доб­ро­го? Кра­ще ти, Ро­ма­не, по­мирися з батьком та з бра­том та по­соб­ляй хоч тро­хи в ро­ботi… по­ки знай­деш со­бi служ­бу. А там батько, ба­чив­ши, що ти ша­нуєшся, i од­дi­лить те­бе… Хоч кру­тись там на ро­ботi, я вже то­бi по­соб­ля­ти­му так, що во­ни й не зна­ти­муть, - аби щоб свар­ки не бу­ло.

Зiнькова при­хильнiсть та­ки за­че­пи­ла за сер­це Ро­ма­на. Хо­дя­чи сьогод­нi по бай­ра­ку, вiн уже ба­га­то ду­мав про те, як вiн да­лi жи­ти­ме в сiм'ї. Нi­чо­го не мiг ви­га­да­ти, хо­ча й ба­чив, що так да­лi жи­ти не мож­на. Вiн од­ка­зав Зiнько­вi:

- Як же я по­ко­рюсь? З ме­не ж лю­ди смi­яться бу­дуть.

- Чудний ти! А те­пер iз те­бе лю­ди не смi­ються? Та все се­ло вже те­бе взя­ло на глу­зи. Чо­го ж ти те­пер не боїшся то­го смi­ху, а то­дi йо­го то­бi страш­но? А я то­бi так ска­жу: те­пер з те­бе смi­ються i дур­нi й ро­зум­нi, а то­дi ко­ли й смiятимуться­, дак са­мi дур­нi.

Роман по­ду­мав тро­хи й вiд­ка­зав:

- Ну, пу­щай… Мо­же б, я й зро­бив… Не зад­ля їх, а зад­ля те­бе, що ти та­кой до ме­не доб­рий… Так как же йо­го зро­бить? Не пой­ду ж я до їх кла­няться!

- Та й не хо­ди. А тiльки вiзьми та й вий­ди завт­ра на робот­у, та й ро­би. А там во­но вже якось са­ме ста­неться…

- Пущай же по­ду­маю, мо­же, й вий­ду…

I справ­дi, дру­го­го дня вий­шов го­ро­ди­ти тин iз Зiньком, Де­нис гля­нув на йо­го спiд­ло­ба, батько зди­ву­вавсь, але нiх­то нi­чо­го не ска­зав. Тiльки Зiнько ду­же зра­дiв, кло­по­тав­ся з Ро­ма­ном, го­мо­нiв i все зво­див, щоб i з батьком та з Денис­ом у них роз­мо­ва бу­ла. Ма­ти йо­му до­по­ма­га­ла. Од­на­че тi мов­ча­ли.

Роман ро­бив увесь день. У нього за­бо­лi­ла спи­на, ру­ки, но­ги. Дру­го­го дня вiн вий­шов був на тiк, але ро­бив тiльки до снi­дан­ня. Пос­нi­дав­ши, вiн уже не пi­шов ту­ди i бiльш уже не брав­ся до ро­бо­ти. Зiнько i вмов­ляв йо­го, i про­хав, та нi­чо­го не по­мог­ло­ся. Ро­ма­но­вi зда­ва­ло­ся ду­же важ­ко робит­и, батько не злас­ка­вiв од­ра­зу, та й со­ром бу­ло пе­ред селян­ами, що вiн ви­со­ко лi­тав, а те­пер низько сi­дає.

Тим ча­сом чут­ка про йо­го сва­тан­ня в Суч­ка пiш­ла по се­лу. До­чу­лась про це й Ле­ван­ти­на. Во­на од­но­го ра­зу по­ча­ла пла­ка­ти й ка­за­ти Ро­ма­но­вi, що вiн її по­ки­дає, бо сва­тає Суч­кiв­ну.

- Тю на те­бе! - вiд­ка­зав Ро­ман.- То все дур­ни­ця! То я був ви­пив­ши та для шут­ки й пi­шов, щоб пос­мi­яться. А во­ни з ве­ли­ко­го ро­зу­му ду­ма­ли, що я справ­дi на їх сту­пу Гор­пу­шу оком на­ки­нув.

I вiн по­чав її цi­лу­ва­ти i при­гор­та­ти i ка­зав, що вiн її нi на ко­го не змi­няє i сва­та­ти­ме ско­ро - от за­раз, тiльки служ­бу знай­де… Все це во­на вже чу­ла, та й не раз, але ко­го лю­биш, то­му хо­четься вi­ри­ти. I во­на вже вi­ри­ла йо­му й ка­за­ла:

- Гляди ж, Ро­ма­ноч­ку, не зрадь ме­не! Бо як ти не по­жалiєш, то хто ж ме­не по­жа­лiє? На­ходь служ­бу швид­ше, бо…

Левантина за­мовк­ла, а Ро­ман зно­ву по­чав її уле­ща­ти, i во­на за­бу­ла свiй сум.

Iдучи Ро­ман од неї до­до­му, сам со­бi ду­мав про те, що тре­ба справ­дi служ­бу швид­ше зна­хо­ди­ти та тi­ка­ти звiд­сi­ля. А то, гля­ди, ще Ле­ван­ти­на ди­ти­ну знай­де, то кло­по­ту пов­на го­ло­ва бу­де.

I дру­го­го ж дня пi­шов у су­сiд­ню еко­но­мiю. Сього ра­зу йо­му по­щас­ти­ло. В еко­но­мiї був лiс, а в лi­сi два сто­ро­жi. Один нес­по­дi­ва­но по­ки­нув служ­бу й пi­шов до­до­му са­ме в той день, як Ро­ман ту­ди прий­шов. Зва­жив­ши на йо­го солдатськ­ий бi­лет, уп­ра­ви­тель узяв йо­го за пiдс­тар­шо­го сто­ро­жа до лi­су. Не впо­до­ба­лась Ро­ма­но­вi ця служ­ба, та iн­шої не бу­ло. Жи­ти до­во­ди­ло­ся в лi­сi в од­нiй ха­тi з стар­шим сторож­ем. Цей раз у раз по­си­лав Ро­ма­на на нiч об­хо­ди­ти лiс i вар­тувати там. Спер­шу Ро­ман хо­див, а да­лi йо­му очор­тi­ло, та й за Ле­ван­ти­ною за­ну­дивсь. Од­нiєї но­чi, за­мiс­то щоб обходити­ лiс, май­нув до неї (верс­тов з вi­сiм ту­ди бу­ло) i з то­го ча­су по­чав на­вi­ду­ва­ти­ся до неї но­ча­ми час­тенько. А тим ча­сом лю­ди з то­го се­ла, де бу­ла еко­но­мiя, за­хо­ди­лись ко­ло Ро­ма­на. Во­ни бу­ли ду­же вбо­гi на де­ре­во, то час­то кра­ли йо­го в пансько­му лi­сi, - ча­сом ниш­ком од сто­ро­жiв, а ча­сом, як сто­рож був не ли­хий, то ку­пу­ва­ли в йо­го де­ре­во за де­шеву цi­ну: да­дуть йо­му яко­го руб­ля чи пiв­руб­ля та й наруб­ають чо­го тре­ба. Лiс ве­ли­кий, то не ско­ро по­мi­тиш кож­не зру­ба­не де­ре­во. А сто­рож нi­би то­го й не знає. Ро­ма­на во­ни не­дов­го вмов­ля­ли, i вiн по­чав до­бу­ва­ти со­бi та­ким ро­бом гро­шi. Вiн зов­сiм не бе­рiг­ся i по­пус­кав ру­ба­ти стiльки, що вже й вид­ко ста­ло. А тут iще один чо­ло­вiк, не поєднав­ши­ся з Ро­ма­ном за цi­ну, та й ви­ка­зав на йо­го. Все ви­яви­лось, Ро­мана прог­на­но зо служ­би, ще й гро­шей не вiд­да­но… хоч вiн не­ба­га­то й за­ро­бив, бо не про­жив там i мi­ся­ця. До­ве­ло­ся зно­ву до батька вер­та­ти­ся.

IV

А на се­лi стра­шен­но смi­яли­ся й глу­зу­ва­ли з Ро­ма­на, лаял­и за леж­нi та за те, що ви­со­ко нiс­ся. Йо­го при­яте­лi - пи­сар, уряд­ник, дяк та iн­шi - бу­ли до йо­го при­хильнi, по­ки в йо­го бряж­ча­ло в ки­ше­нi i вiн час­ту­вав їх го­рiл­кою. Та вiн дав­но вже по­вит­ру­шу­вав свої ки­ше­нi, вит­ру­сив i ма­те­ри­ну скри­ню. На се­лi скрiзь по­ча­ли зва­ти Ро­ма­на го­лод­ра­бом, ле­да­щом. При­яте­лi по­ча­ли од­вер­та­ти­ся, стрi­ва­ючись на ву­ли­цi. Про те, щоб хто йо­го в гос­ти­ну до се­бе зак­ли­кав, Ро­ман за­був уже, ко­ли це й бу­ло.

Дуже це йо­му бу­ло прик­ро. I не че­рез те, що з тих приятелiв якесь йо­му доб­ро бу­ло, а так, со­ром, що от з усi­ма в то­вариствi був, а те­пер за­не­ха­яно йо­го. Вiн не знать що дав би, аби хоч тро­хи де до­бу­ти гро­шей та зно­ву при­вер­ну­ти до се­бе своїх при­яте­лiв зрад­ли­вих… при­вер­ну­ти, повелича­тися тро­хи, щоб усiм за­цi­пи­ло, та то­дi хоч i з се­ла.

Надто, що й обiр­вав­ся вже. У нього тiльки й бу­ло оде­жi, що на ньому. А од­но­го ра­зу вно­чi, че­рез тин пе­ре­ла­зя­чи, ро­зiд­рав сво­го пiд­жа­ка. Хоч i по­ла­та­ла ма­ти, та вже не вдер­жиш йо­го цi­лим, як по­ча­ло­ся дра­ти­ся… уже он i лiк­тi вид­ко… Гро­шей, хоч кри­чи, тре­ба, а де їх вiзьмеш?

Це бу­ло че­рез скiльки днiв