💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Серед темної ночі - Борис Грінченко

Серед темної ночі - Борис Грінченко

Читаємо онлайн Серед темної ночі - Борис Грінченко
во­на та­ка гар­на та мо­ло­да та по­невiряється в най­мах. Во­на йо­му га­ка вдяч­на бу­ла за ту лас­ку, бо ма­ло її ба­чи­ла, i ка­за­ла про те, як їй i те­пер важ­ко жи­ти в Стру­кiв, що ду­же з неї зну­щається сер­ди­та й ла­юча Стру­чи­ха. А од­но­го ра­зу Ро­ман зас­тав її на ле­ва­дi, як во­на си­дi­ла й тяж­ко пла­ка­ла. Стру­чи­ха по­по­би­ла її ка­чал­кою нi за що: хтось з ха­зяй­ських дi­тей по­бив лам­пад­ку бi­ля бо­гiв, а ха­зяй­ка звер­ну­ла на неї. Ле­ван­ти­на пла­ка­ла й на­рi­ка­ла на свою до­лю, а Ро­ман роз­ва­жав її лас­ка­ви­ми сло­ва­ми i при­гор­нув до се­бе. Во­на вже не пру­ча­лась i нез­чу­ла­ся, як вiн став її цi­лу­ва­ти, i во­на йо­го цi­лу­ва­ла… пла­ка­ла, й цiлув­ала, i зва­ла бра­ти­ком i ми­лим, i рiд­неньким… i їй так гар­но-гарно ста­ло… i во­на за­бу­ла Стру­чи­ху з ка­чал­кою i все за­бу­ла… си­дi­ла з ним об­няв­ши­ся i роз­мов­ля­ла… i ззиралася­ з ним очи­ма при мi­сяч­но­му сяєвi…

З то­го ча­су Ле­ван­ти­на вже вва­жа­ла Ро­ма­на за сво­го па­рубка, за же­ни­ха i по­во­ди­ла­ся з ним так, як зви­чай­но дiв­чата на се­лi з своїми же­ни­ха­ми по­во­дяться. I як зви­чай­но на се­лi бу­ва­ло, вiн став хо­ди­ти до неї но­чу­ва­ти в по­вiт­ку, i во­ни так лю­бо роз­мов­ля­ли дов­ги­ми но­ча­ми. I їй здавалося­, мов то­го Ро­ма­на, що так не­гар­но зай­мав її спер­шу, вже й не бу­ло. Вiн був та­кий, як i всi сiльськi па­руб­ки, поводивс­я з нею чес­но, по прав­дi. I де­да­лi во­на йо­го дуж­че та дуж­че ко­ха­ла.


А Ро­ман, вер­та­ючись вiд Ле­ван­ти­ни з по­вiт­ки до­до­му, раз по раз ду­мав: "До­ки ж во­но так бу­де?" Йо­го розпогане­нiй го­ро­дянським жит­тям уда­чi вже до­ку­ча­ло чес­не коханн­я, ози­ва­ла­ся йо­го звi­ря­ча при­ро­да…


А бiд­на дiв­чи­на то­го нi­чо­го не зна­ла, не ро­зу­мi­ла, вiддала йо­му всю свою ду­шу i не по­мi­ча­ла, що во­на вже на­дiй­шла аж на край страш­ної бе­зод­нi: ще раз ступ­ни тiєю стеж­кою да­лi на­пе­ред - i враз зник­не зем­ля, i, скрик­нув­ши страш­но, як пти­ця пiдст­ре­ле­на, впа­де во­на ту­ди вглиб, ха­па­ючи­ся ру­ка­ми за по­вiт­ря, об­ри­ва­ючи тi­ло об гост­ре ка­мiн­ня… i па­да­ти­ме дов­го, аж по­ки не вда­риться го­ло­вою об останн­ю в її жит­тi ске­лю, та й ля­же на дно бе­зод­нi вже бездушн­им по­ка­лi­че­ним тру­пом…


Увесь цей час батько не зай­мав Ро­ма­на: до­жи­дав­ся. I си­нам зве­лiв не зай­ма­ти. З Зiньком це лег­ко бу­ло, бо удав­ся ла­гiд­ної вда­чi та й сам так ду­мав, як i батько. Але Де­нис лю­ту­вав стра­шен­но: вiн, та­кий нев­си­пу­щий ха­зяїн, працюв­ав до кри­ва­во­го по­ту, вiд­по­чи­ну нi­ко­ли не знав i не знає, а цей дар­моїд, це ле­да­що бу­де пе­ре­во­ди­ти доб­ро, над­ба­не йо­го, Де­ни­со­вою, пра­цею, дур­но їсти­ме хлiб, за­роб­ле­ний йо­го ру­ка­ми! Та вже хоч би їв мовч­ки, а то ще й величається­, ще й не­сеться! Де ж та­ки це ви­да­но? Як це мож­на тер­пi­ти?!


Денис цього не ро­зу­мiв i спе­ре­чав­ся з батьком та з ма­тiр'ю. Вiн був з тих се­лян, що по­за гос­по­дарст­вом нi­чо­го не ба­чать, а всю свою си­лу, всi свої дум­ки й по­чу­ван­ня вiддаю­ть од­но­му - аби прид­ба­ти бiльше, аби ста­ти за­мож­ним ха­зяїном. Пра­цю­ючи тяж­ко, не жа­лi­ючи нi се­бе, нi своїх, во­ни не ро­зу­мi­ють нi iн­ших ду­мок, нi iн­ших по­ри­вань, оп­рiч тих, яки­ми са­мi жи­вуть. Че­рез те Де­ни­со­вi Зiнько зда­вався тро­хи дур­ним з йо­го дум­ка­ми про книж­ки та про вся­кi iн­шi, не ха­зяй­ськi, спра­ви. А вже тих, що ста­ють їм на їх тяж­кiй до­ро­зi, пе­реш­код­жа­ють їм своїм нед­бальством, ле­дарст­вом до­ся­га­ти бiльшо­го, - та­ких лю­дей во­ни ненавидя­ть як най­гiр­ших зло­чин­цiв i ли­хо­дiїв. Про­ти та­ких лю­дей ози­вається кри­ком кож­на крап­ля їх тру­дiв­ницько­го по­ту, кож­ний рух їх на­том­ле­но­го важ­кою пра­цею тi­ла. I в їх не­має то­дi жа­лю…


Але батько за­бо­ро­нив зай­ма­ти Ро­ма­на, - сам хо­тiв з ним, як прий­де той час, го­во­ри­ти. Де­нис до­сi звик слу­ха­ти­ся батька, то ско­рив­ся й цього ра­зу, хоч сер­це в йо­го й ки­пi­ло, i вiн так пог­ля­дав на Ро­ма­на, що той i без слiв доб­ре ро­зумiв, яким ду­хом на йо­го Де­нис ди­ше. Бра­ти ма­ло розмовл­яли, ма­ло ба­чи­лись, але про­мiж їх уже зрос­та­ла слi­па зне­нависть, по­ки ще нi­ма, але до­жи­да­ла тiльки ча­су, щоб вияв­итися, ви­бух­ну­ти. I той час прис­тиг.


Одного ра­зу Ро­ман, прос­пав­ши пiс­ля без­сон­ної но­чi з Ле­вантиною тро­хи не до обiд, увiй­шов у ка­ту i са­ме нат­ра­пив на батька з Де­ни­сом.


- А що, Ро­ма­не, як же твоя служ­ба? - по­пи­тав батько.


- Прийде ко­лись i служ­ба! - вiд­ка­зав не­хо­тя Ро­ман.


- Чи во­на прий­де, чи нi, те ще хто йо­го зна, - не вдер­жав язи­ка Де­нис, - а по­ки ви­хо­дить так, що ти со­бi па­ном дi­ло жи­веш, а ми на те­бе ро­би­мо.


- Атож! На то я бо­гу-го­су­да­рю слу­жив, щоб те­пер з вилам­и до гною йти?!


- Не ка­жи дур­ниць, Ро­ма­не! - оз­вав­ся зно­ву батько.- Ад­же iн­шi сал­да­ти роб­лять му­жи­чу ро­бо­ту - он i Пет­ро, i Карпенк­о, i Гри­цен­ко, - а то­бi ж чом не мож­на?


- Коли роб­лять, то й хай со­бi роб­лять, а я не мо­жу.


- Еч! - не втер­пiв зно­ву Де­нис.- Пан! бла­го­род­ний!.. Во­ни не мо­жуть му­жицької ро­бо­ти ро­би­ти: бi­ленькi руч­ки покал­яють! Дак не жи­ви з му­жи­ка­ми, а йди до па­нiв!


- Денисе, цить! - ска­зав батько.- Я бу­ду го­во­ри­ти.


Але бу­ло вже пiз­но.


- Ти ме­нi не указ! - виз­вi­рив­ся Ро­ман на Де­ни­са.- Мо­жеш ти знать по­ня­тiє, не­об­ра­зо­ва­на ти муж­ва!


Денис зов­сiм ски­пiв. По­бi­лiв, зiр­вав­ся з ла­ви, стис­нув ку­лаки i ска­зав, за­ди­ха­ючи­ся зоз­ла:


- Тату, ви­же­нiть йо­го з ха­ти, а то я йо­го за­раз би­ти­му!


- Ти смiєш ме­не бить? - скрик­нув Ро­ман i ки­нув­ся до Де­ниса.


- Романе! Де­ни­се! По­киньте! Що це ви ро­би­те? - спи­няв їх батько. Ма­ти скрик­ну­ла, а бi­ля­ва Де­ни­со­ва До­ма­ха так i за­нi­мi­ла, сто­ячи бi­ля по­лу.


Брати на все те вже не вва­жа­ли. Во­ни сто­яли один пе­ред од­ним бi­лi як крей­да, пос­тис­кав­ши ку­ла­ки, важ­ко дихаю­чи.


- Ти смiєш ме­не бить? - ка­зав трем­тя­чи Ро­ман.- Ти, негод­яй, хам!


- Я - не­го­дяй? Ах ти пад­ло сал­датське! - скрик­нув Де­нис, але в цю мить Ро­ма­нiв ку­лак уда­рив йо­го по об­лич­чю i при­пи­нив йо­му сло­ва.


Денис скрик­нув ди­ко, як по­ра­не­ний звiр, i ки­нув­ся на Ро­мана. Але той, здо­ро­вий, од­го­до­ва­ний, не зне­си­ле­ний на пра­цi, в один мент збив йо­го до­до­лу пiд се­бе i при­да­вив йо­му ко­лi­ном гру­ди.


Жiнки за­го­ло­си­ли, дi­ти зак­ри­ча­ли i вче­пи­лись за ма­тiр, батько ки­нув­ся вiд­тя­га­ти Ро­ма­на, але нi­чо­го не мiг iзробити­: роз­са­та­нiв­ши, той ухо­пив бра­та за гор­ло, а Де­нис сил­кувався вi­дiр­ва­ти йо­го ру­ку вiд своєї шиї.


В цю мить увiй­шов у ха­ту

Відгуки про книгу Серед темної ночі - Борис Грінченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: