Байки - Леонід Іванович Глібов

Не то щоб що - листка займать боявся,

Одна біда - що недотепний вдався;

Шкідливих горобців та гав

Він щиро так ганяв,

Що витоптав всі кавуни і дині,

Неначе буря рознесла.

Як глянув господар - і зо зла аж посинів,

Вхопив рубель та й ну гатить по спині

Сердешного Осла.

А люди, сміючись, піддакують ще збоку:

«Оттак йому, оттак, щоб знав,

Як з баштана робить толоку!»

А я б їм те сказав,

Що нічого Ослові дорікати,

Що лучче б розуму спитати

У того, хто наймав…

[1872]

Був на селі Квачан-собака,

Кудлатий та товстий,

Хвіст здоровенний, як ломака,

І сам такий страшний.

Раз, лежачи знічев’я на травиці,

У холодочку під кущем,

Він розбалакався з Конем

Про те, про се, про всякії дурниці,

А далі річ на те звернув,

Що він у господарстві - сила,

Не те що Кінь або Кобила,-

Усяк се, може, чув.

«Що ж, Коню, ти? Попихач головатий…

Диковина тим возом торохтіть;

Велике діло борону тягати

Або снопи возить!

Он я: і череду у полі доглядаю,

Ввесь двір, кошару стережу,

До току побіжу -

Цілісінькую ніч не спочиваю!»

На річ таку Собаці Кінь сказав:

«Се, може, й правда, хто вас знає;

На світі всяк буває…

А я б тебе про от що попитав:

Коли б я не хотів у полі працювати,

Коли б я хліба не возив,

То що б стеріг тоді кудлатий

І що б він їв?»

І люди є такі ледачі,

Мудрують по-собачий:

Ми, бачте, сила, ми - стовби,

У нас, мов, золоті лоби,

Ми громадяни,-

А то все суччя копійчане,

Бадилля світове!..

Сказав би щось про Квачана такого -

І що воно й до чого,-

Та цур йому - бо ще порве!..

[1872]

Над селами, над нивами,

Лугами та долинами

Велика Хмара йшла.

Ні жита, ні пшениченьки,

Ніякої травиченьки

Дощем не полила.

Від степу від широкого

До моря до глибокого

За вітром потяглась.

Над морем гуркотаючи,

Ввесь день не оддихаючи,

Дощем вона лилась.

Діждала нічки темної -

І до гори зеленої

Присунулась спочить.

«Бач,- каже,- го́ро милая,

Дощу не пожаліла я,

Нехай тепер шумить!»

«Шкода,- гора озвалася,-

Сього не сподівалася

Од тебе, сестро, я!

Над селами, над нивами,

Над тихими долинами -

Там славонька твоя!

На кожную стеблиночку

Пошлеш одну росиночку -

І віку додаси,-

А морю широченному,

Глибокому, силенному,

Води не надаси!»

Гора сказала правдоньку.

А я вам дам порадоньку -

Як жити до пуття:

Кохайте щиро правдоньку -

І дасть вам бог одрадоньку

Щасливого життя.

[1872]

Ішов Панас із го́рода додому

З сокирою й мішком;

Вертаться довелось самому,

Прямуючи ліском.

Іде Панас, не розглядає,

Міркуючи про щось

(Міркує той, хто нужду знає),

Аж чує - кличе хтось:

«Гов, дядьку!» хтось гукнув близенько.

Оглянувся: «А хто там,- каже,- де?»

«Се я,- озвалося тихенько

Деревце молоде,-

Як вгледіло я вас, так аж зраділо».

«А що тобі?» пита Панас.

«Є дільце, дядечку, до вас».

«Кажи, яке там діло».

Деревце почало казать,

Яке йому життя погане.

Що не росте воно, а в’яне,

Що ніде віти розпускать

Через оті дуби й осики,

Хоч пропади навіки.

«А якби я само росло,

Я б не таке було:

Я б виросло високе та зелене,

Усі раділи б через мене:

Вівчарики і орачі

У холодочку б тут лежали,

Ввесь день би пташечки співали

І спали б уночі…

Зробіте ласку, дядечку, велику,

Не жалуйте дерев старих,

Візьміть та вирубайте їх,-

Я дякуватиму довіку!»

Достав Панас сокиру та брусок,

Налагодивсь - і полягли дерева…

Пропав лісок

Знічев’я!

Тепер само собі стоїть

Деревце молоденьке,

Сміється, шелестить

(Раденьке, що дурненьке!).

День, два - не вспіло погулять,

Вже й лихо стало докучать:

То сонечко пече, то вітер його пхає,

А іноді буває

Морока і з дощем.

Раз якось хмара наступила,

Схопилась буря і зломила

Дере́вце бідне з корінцем.

«Бач, божевільне, так і треба,-

От тобі й виросло до неба! -

Озвалася Сова,-

Сама дурненька голова,

Мовляв, біду собі купила -

Талан занапастила.

Гай, гай! Росло б і розрослось,

І виросло б, набралось сили,

І хоч самому б жити довелось,

Біди б не склалось… Світе милий!

Нам лишенько через таких,

Та жалко й їх».

Моторнії сини й онуки!

Читайте байку - для науки.

[1872]

I

Над річкою стояв великий гай,

Зимою - затишок, а літом - божий рай:

Усяка пташечка, радіючи, співала,

Весну і літо привітала.

В тому гаю два Голуби були

І, як брати любесенько жили,-

Дай, боже, так і людям жити.

Чого б, здається, ще хотіти?

Кохати б доленьку свою

І воркувати мило, тихо,-

Так ніт же! І в гаю

Никає завидюще лихо…

Знайшовся божевільний Шпак

І брата меншого він став дурить брехнею

І так, і перетак:

«Що ви пишаєтесь долиною своєю,