Байки - Леонід Іванович Глібов

Сказати в добрий час:

Бенкет, весілля, вечорниці -

Покличуть всюди нас.

Нехай гуляють добрі люде

В своїй веселій стороні;

Їм хороше, і нам корисно буде…

Чи добре я кажу, чи, може, ні?»

«Так! Добре! Будемо музичить! -

Ревнув Ведмідь,- розумна голова,

Не гріх і розуму позичить…

Робота гуртова».

І стали на тому: щоб слова не зміняти,-

Не гаючись, се діло розпочати.

Днів через три вони в тому ж гаю

Справдили вигадку свою;

Роздобули баса, цимбали,

І скрипочка, і бубон є;

Прехорошенько посідали

Та як ушкварили - ой лишенько моє!

Хто в ліс, мовляли, хто по дро́ва.

Аж на ввесь гай луна гуде!

Ведмедів бас реве, неначе та корова

Із череди додому йде;

Цап на цимбалах паличками

І брязкотить, і дзенькотить,

Трусне борідкою, або хитне рогами,

Мекече, бурмотить;

Між ними грає, не вгаває,

На скрипку Ма́лпенко Мартин,

Кувікає, пищить, як іноді буває

Залізе порося у тин;

Осел силкується під кльоном,

Щоб всіх перемудрить,

І, як у діжку макогоном,

У бубон стукотить.

Злетілись гави і сороки,

Шпаки, чижі і горобці,

Регочуться, хапаючись за бо́ки:

«Ну так! Удрали молодці!

Нехай їй біс - такій музиці,

Сполохала наш тихий гай,

Не можна вдержаться ніякій птиці,

Хоч куди видно утікай…»

«Ось цитьте-бо! - Мартин гукає,-

Почин невдатний іноді буває!

Тривайте, братчики, не так ми сидимо,

Ось зараз я попорядкую…»

«Щось та не так - і я вже чую,-

Озвавсь Осел: - Ні, мабуть, не втнемо».

А Ма́лпенко йому: «Та ну-бо,- каже,- годі!..

Не знаєш ти: музиці грать -

Не горобців полохать в огороді…

Послухайте, кому і де сідать:

Ведмедику - під липою старою,

А Цапу треба під вербу,

Ослові - на горбу,

Я примощусь під бузиною».

Заграли знов - ще гірш нема ладу!

Якраз на ту біду

І Соловей тут опинився,-

Вони до його: «Ну, мастак,-

Ти здорово співать навчився,-

Кажи по правді, що і як?»

«А що ж,- він каже,- вибачайте,

Ні те, ні се:

Хоч десять раз пересідайте,

Немає хисту - от і все…»

Почув я раз - старі сміялись люди,

Що квач притикою не буде;

Питаю: як? - «А так, як бач,

Причина невелика:

Якая ж із квача притика,

Коли він квач?»

[1890]

Частенько між людьми буває -

Один свою біду на другого звертає.

А іноді ще так крутне:

Не можна на людей, так він на біса спхне.

Щоб не наскочити на лайку,

Я розкажу вам байку.

Жив-поживав козак заможний Клим.

Вподобавсь він щасливій долі:

Де не повернеться, вона усюди з ним -

І дома, і у полі.

Шановний, добрий чоловік;

За те йому ввесь вік,

Сказать до прикладу, кувало і плескало.

І коники були, і пари три коров,

І плуг волів, і овечат чимало,

За огородом млин молов.

Довгенько щось, ще змалечку, у його

Оверко, наймит, жив;

Моторний парубок, дотепний хоч до чого,

Усе він знав, усе гаразд робив.

Ніякий чоловік з гріхом не розминеться,-

І в селах так, і в городах;

Хоч ходить кінь на чотирьох ногах,

Та й той не раз спіткнеться!

Тяглась пилипівка, усе було як слід;

Прийшла Оверкові годинонька лихая:

Нізчимний борщ йому обрид,

Капуста і рулі, та ще кулага тая;

Скоромного сердега забажав;

Десь він од паничів чував,

Що ско́ром здоровіше

Та ще к тому й смачніше.

«Нехай же,- думає,- яєць я напечу,

Як буду у млині сидіти,

Наїмся досхочу -

Не буде так кортіти».

Дождавсь черги, пішов у млин

Та зараз же і заходився

Зробить почин.

Із дроту держальце скрутить він умудрився,

Туди яєчко примостив,

Недогарок в куточку засвітив

І над вогнем давай яйце вертіти,-

Розумного не треба вчити!..

Млин меле, стукотить,

Оверко думає: «Не треба і вечері…»

Аж тут хазяїн тиць у двері,

Роззявив рот, стоїть.

«А що се ти, Оверочку, готуєш?

Пилипівки укоротив?

Біду чи що на себе чуєш?»

Оверко й руки опустив.

«Я… далебі… і сам не знаю…

Зовсім отуманів…

Як воно скоїлось - і не вгадаю.

Се біс проклятий спокусив».

«Та брешеш ти! Я тільки перше бачу,-

Десь угорі озвалось чортеня,-

Перемудрив чортячу вдачу,

А на мене́ уся пеня».

[1891]

Під тином Півень, біля хати,

Знічев’я смітник розгрібав

І квокчучи там дещицю клював,-

Наїдку не було, а так - аби клювати.

У сміттячку углядів якось він

Блискучу, кругленьку Перлинку,

І дорогу таку новинку

Узяв та й викинув під тин.

«Не хочу я таких дурних новинок,-

Промовив він,- нащо здалась вона?

За жменю цих цяцькованих Перлинок

Не дав би я і зернятка пшона,-

Нехай дурний індик ковтає».

Так недотепа-неборак

Ганьбує те, чого не знає,

І думає, що добре так.

[1890]

Лев-дідуган на світі довго жив;

Багато лиха наробив;

На старість підтоптавсь, нема вже тії сили,

Що при здоров’ї мав:

І ноги трусяться, і очі помутніли,-

Зовсім нікчемний став;

Лежить, одкинув хвіст і смерті дожидає,

А ще ричить і зо зла позирає,

Неначе хоче настрашить.

Минулися вже тії роки,

Що розпирали боки,-

Тепер усяк йому віддячить норовить.

Колись він скрізь