Байки - Леонід Іванович Глібов

От хоч і я - життя своє

До вашого не прирівняю,

Я більше бачив, більше знаю,

Бо дома не сиджу;

Не брешучи, тобі скажу:

У вашу сторону я в гості прилітаю,

А летючи сюди, усюди побуваю,

До всього придивлюсь

І розуму, як кажуть, наберусь.

У вашому гаю - що́ можна тут побачить?

Вівчар між нивами манячить,

Нічого дивного нема,

А там - подумай ти, небоже,-

Стоїть тобі гора, на тій горі зима,

А під горою літо боже:

Скрізь зелено, усе цвіте…

Чого там не росте?

Від ласощів аж віття гнуться,

Не знаєш, до чого й сунуться:

Мигдалики і виноград,-

Їси, їси, аж рад.

Тут тільки й ласощів, що просо та пшениця…

А що таке, спитать би вас, жар-птиця?

Диковинки такі, як там,

І не присняться вам».

II

Наслухавсь Голубок Шпакової дурниці,

Аж крильця трусяться летіти до жар-птиці.

І став він братові казать:

«Я хочу, братіку, летіть побачить світа;

У нас іще багато буде літа,

Далеко вспію облітать.

Почув би ти, що Шпак розумний каже,-

Завидно стане хоч кому».

Брат здивувавсь і так сказав йому:

«Шпак нісенітницю таку тобі розмаже,

Що й груші на вербі ростуть!

Шпаки, я знаю, брешуть дуже,

А дурні їм і віру ймуть.

Не гріх, не жаль тобі, мій друже,

Мене покинуть і майнуть?

Нас птиці осміють:

Жили, жили та й розлетілись…

Хіба ж на те ми подружились,

Щоб потім плакать, жалкувать?

І день і ніч я буду сумувать;

Чи хмара набіжить, чи ворон де закряче -

Я думатиму, де ж то він,

Голубчик мій? Серед чужих долин

Лежить в недузі, може, плаче?

Не матиме покою серденько моє…

А братік знов своє:

«Не надовго ж я хочу полетіти -

На тиждень чи на два, а потім і вернусь,

І знов ми будемо з тобою вкупі жити.

Не бійся, братіку, я ж не боюсь;

Побачить хочеться мені жар-птицю дуже.

Про все, про все тоді, мій друже,

Я розкажу тобі: де був,

Що бачив, що почув,-

Я облітаю всі куточки…»

«Бог знає,- каже брат,- чи доживу…»

А сльози капають тихенько на листочки

І падають росою на траву.

Не помоглось - летіти та й летіти!

«Прискучило тобі зо мною жити,-

Промовив брат,- нехай і так,

Нехай сміється Шпак…

Мене згадаєш, милий друже,

І пожалкуєш дуже, дуже…»

III

Остався Голуб сам; сумуючи, сидить;

А неслухняний брат летить, летить…

Де не взялась на небі чорна хмара,

І блискавка, і дощ, неначе божа кара.

Злякався Голубок

І на суху вербу спустився;

Як не ховавсь, як не тулився,

А все-таки, як хлющ, обмок.

Переполох затих, і сонечко пригріло;

Він далі полетів, а лихо знов приспіло:

У полі пасіка стоїть;

Під деревом пшоно розсипане лежить;

Голодний Голубок зрадів, не оглядівся -

Під сіточкою опинився,

Бо то принадонька була.

Чи сіточка гнила,

Чи так воно вже склалось -

Хоч ніжку натрудив, хоч крилечко пом’ялось,

Одначе вирвався і полетів.

Одначе вирвався і полетів.

Одуматься не вспів -

Назустріч знов біда велика:

На його кинувся Шуліка;

От-от би Голубок пропав,-

Де взявсь Орел - і ворога прогнав.

Не стало сили більш летіти;

У хуторі під тином він присів,

Щоб трошечки спочити.

Сидить, задихався, змарнів,

І труситься, і хниче.

Біда біду, як кажуть, кличе:

Десь хлопчик недалечко був,

На його цуркою шпурнув

І в голову якраз ударив дуже…

«Ой, де ж ти, братику, мій друже!» -

Схопившись, крикнув Голубок,-

І повернув у рідний свій куток.

Де й сила тая узялася:

Яка біда над ним стряслася,

А як стріла, він легко полетів

Туди, у тихий гай, де бог благословив.

«Ой краю мій, мій раю!

Тебе я привітаю!»

Промовив він, спускаючись у гай.

Розвеселив він брата невзначай;

Всю ніч вони тоді не спали

І тихо, любо розмовляли,

Аж покіль сонечко не піднялось;

Жаль, що розказувать прийшлось

Не про диковинки, а про лиху годину.

«То Шпак мудрований хотів мене звести,-

Жалівся менший брат: - голубчику, прости!

Тепер тебе довіку не покину».

IV

На крильцях правдоньки я баєчку пустив,

Щоб всякий знав і розумів,

Що в світі божому нема кутка без горя

Не тільки тут, а і по той бік моря.

Кому мандрівка сміх, кому усе дарма,

Хто вітриться кудись шукать якогось раю -

Тому я приказку стареньку нагадаю:

Там хороше, де нас нема.

1889

Ішли у город дечого купити

Два чоловіка із селян -

Гордій та Севастян.

Гордій умів на світі жити,

Куток свій щиро поважав,

Далеко щастя не шукав,-

Шукають щастя нещасливі,-

Воно само його знайшло,

В своїм добрі, на рідній ниві

І виросло, і розцвіло.

От Севастян - се друге діло;

Тому інаково щастило,-

Не близький світ топтав:

Не тільки в Крим ходив - в Туреччині бував,

Далеко десь, аж біля моря;

Набрався розуму, довідавсь дива й горя;

Один був гріх: і не дихне,

Як не брехне.

«Що,- каже,- тут ми топчемось з тобою,

Мовляли, з хати до млина?

Он за балканською горою -

Чудесна, брате, сторона!

Жаль про одно - погана доля склалась: