Байки - Леонід Іванович Глібов

1863

Хтось Мухам набрехав,

Що на чужині краще жити,

Що слід усім туди летіти,

Хто щастя тут не мав.

Наслухались дві Мухи того дива

(Про се найбільше Чміль гудів).

«Тут, кажуть, доля нещаслива,

Дурний, хто досі не летів!

Покиньмо, кумо, Україну,

Нехай їй хрін!

Та помандруймо на чужину,

Аж до веселих тих долин,

Де доля кращая витає,

І, може, плаче, нас ждучи…

Зими там, кажуть, не буває,-

Гуляй, безпечно живучи!»

Так одна Муха-цокотуха

Базікала з кумою вдвох.

Коли поглянуть на горох -

Сидить Бджола та мовчки й слуха.

«Здоровенькі були! -

Обидві Мухи загули,-

От добре, що зустрілись з вами…

А нуте й ви збирайтесь з нами!»

На це Бджола сказала їм:

«Шкода! Я рідну Україну

Не проміняю на чужину,

Нехай се щастя вам самим».

А Мухи разом задзижчали:

«Ось годі, не кажіть!

Жили ми тут - добра не знали,

Бодай би так не жить!

Не то пани, дурні селяни -

Усяке шкодить нам;

Щодня таке життя погане,-

Колись так буде й вам».

«Ні, я сього не сподіваюсь,-

Сказала їм Бджола,-

Мені шаноба скрізь була,

Бо я без діла не тиняюсь.

А вам -

Однаково, що тут, що там:

Ви ні на кого не жалкуйте;

Обридло тут - туди мандруйте

На втіху павукам».

Я про охочих до мандрівки

Давно сказать хотів:

Хто дома зледащів,

Тому не жаль домівки.

Діди мовляли їм колись:

Ідіте, ринде,

Куди інде,-

Нащо ви нам здались? -

Там, може, вас не знатимуть,

То й риндою не зватимуть.

[1872] 1

У темнім лісі, за горами

Зібравсь усякий звір:

Вовки, лисиці з ховрахами,

Зайці дурні, шкідливий тхір

І ще там деяких чимало

Безпечно в лісі панувало.

Була і пасіка у них...

Нехай, мов, люди не гордують,

Що тільки все вони мудрують

У хуторах своїх!

От радиться громада стала -

Кому б то пасічником буть?

Лисичка зараз і вгадала:

«Ведмедика кликнуть!»

Послухали і по-дурному

Постановили, що нікому

Так не впадає, як йому.

Не то розумний - дурень знає

І скаже світові всьому,

Як скрізь Ведмідь той мед тягає,-

Так де тобі! І не кажи,-

Себе, мов, стережи!

Почав Ведмідь хазяйнувати,

У пасіці порядкувати:

Щодня він мед тягав

Та в берлозі ховав.

Дознались, кинулись до його -

І меду не знайшли нічого...

До суду потягли,

Прогнали злодія старого

Та ще й приказ дали:

Заперти бісового сина

На цілу зиму в берлозі.

Ведмедику лиха година:

Зарився у лозі,

Дарма, про все йому байдуже,

Лежить та ласує медком.

«З тобою,- дума,- милий друже,

Нам тільки й жити двом».

Таких Ведмедів на приміті

Ще трохи є у нашому повіті.

[1872]

Один заможний господар

Надумався Вовків злякати.

«Що,- каже,- той вівчар -

Собак дві сотні назбирати!»

Здається б, і гаразд було:

Вовки полохать перестали,-

Так друге лихо підросло:

Свої Собаки шкодить стали.

Аж жаль бере, як розказать:

З Овечок перше вовну драли,

А далі м’яса забажали,

Та й ну щодня Овець качать,-

До осені звели отару…

Зосталось, може, з пару,

Та й тих упорали під темну ніч,

Щоб більше не кортіло.

На се коротка річ:

Дурний порядок - дурне й діло.

[1872]

Надумавсь Вовк, що жить йому погано:

Не з’їсть, не засне до пуття;

Що вік його минає марно,

Що треба кращого шукать собі життя…

Сидить він раз під дубом та й куняє,

Ніхто його не розважає,-

Аж чує - на вербі,

Між листям десь, Зозуля закувала:

«Ку-ку! Добривечір тобі!

А що се, Вовчику, чи не журба напала?

Чи, може, підтоптавсь?»

«Яке там підтоптавсь! - до неї Вовк озвавсь,-

Тобі усе, паньматко, смішки!

А декому ні кришки:

Тут думка неабияка

Морочить козака».

«Скажи ж мені, нехай і я почую,-

Зозуля каже,- що і як,

Про що міркує неборак?»

«Прощайте,- от що!.. Помандрую,-

Мовляє Вовк,- покину вас усіх».

«От тобі й на! Чи справді, чи на сміх? -

Зозуля, сміючись, питає,-

Вигадуєш ти, друже мій!»

Розсердивсь Вовк та й каже їй:

«Які там вигадки! Либонь, не знає,

Як кожен біс мене ганяє,-

Хотіли б навіть вбить!

Ні, годі вже мені терпіть

Таку лиху годину…

Попхаюсь, серце, на Вкраїну,-

Хороша, кажуть, сторона:

Життя таке, що на!

Там люди не страшні, шанують, привітають:

Собаки там нікого не займають,-

Живи як хоч, де хоч ходи,

Не сподіваючись біди».

«А Вовчі норови ти де подінеш? -

Пита Зозуля,- тут покинеш?»

«Бодай тебе, Зозуленько моя! -

Сміється Вовк,- вигадуєш дурниці…

Хіба ж вовки - лисиці,

І я - мов, і не я?..

Був Вовком я і Вовком буду

Довіку і до суду!»

«Ой Вовче, Вовче, не хвались,-

Промовила Зозуля,- стережись!

Ось не мандруй ти здуру,

Бо здіймуть з тебе шкуру».

Не забувайте, земляки:

Є й між людьми такі вовки,-

Про других - де тобі як виють,