Байки - Леонід Іванович Глібов

«Кра! кра!» - а ковбаса додолу,

Лисичка хап - і у кущі мерщій,-

Оддячила кумі своїй!

Прокракала роззява, огляділась -

Чортма куми і снідання нема…

«А щоб ти,- каже,- подавилась,

Лукавая кума!»

Прилащиться підлиза хоч до кого:

Солодкії слова

Приманюють великого й малого,-

То вже така дурниця світова;

Про се розумні знають люде,

Та що ж ви будете робить:

Хто маже - не скрипить,-

Так, мабуть, і довіку буде.

У одному селі була

Весела Баба Шелестиха.

«Аби я добренько жила,

А більш копи не буде лиха!»

Шуткуючи було і скаже, і моргне:

«Дивіться на мене!»

Всім весело, як Шелестиха скаче:

«Не треба нам того, хто плаче,

Сльозами коровай не бгать…»

Весела Баба, що казать!

Раз на святках пішла куму провідать,

Погостювать і пообідать,

В беседі серце звеселить,

Дулівочки попить,

А на потуху

Варенуху.

Оставсь у хаті Кіт хазяйнувать,

Щоб мишам волі не давать;

Сидів він цілий день під лавою даремно,

Аж покіль стало темно,

А бісова мишва ніде не шелестить;

Розсердивсь на таку дурницю,

Нюхнув угору - щось пахтить,

Він скочив на полицю

І з миски ковбасу під припічок поніс.

«Жди тих мишей,- подумав,- хай їм біс!

Се, певно, корисніше буде,

Недаром же смакують люди…»

Аж двері рип у хату із сіней -

Вернулась Баба із гостей;

Як глянула - аж здивувалась,

Не думала, не сподівалась,

Щоб збожеволів Кіт,-

Хіба пристріт!..

Швиденько свічку засвітила,

Сама на лаві сіла;

Під припічком мурло сидить,

А Баба головою хить та хить

І ну хазяїна журить:

«Так от як ти почав робити!

За те, що жив в теплі, в добрі…

Гай-гай! Сміятимуться кури,

Кричатимуть в дворі:

Ледащо Кіт, злодюга мурий,

Знущається над бабиним добром…

Його із хати помелом!..»

А Кіт ковбаску уминає,

Неначе й не до нього річ.

Бабуся знов: «І сорому немає!

Ковбаски захотів… який панич…

Се не панич, се чортова нахаба,

Се капость, се розор, а не користь…»

Дудукає п’яненька Баба,

А мурий їсть собі та їсть.

Що ж помоглось од бабиної казки?

Занапастив кільце ковбаски:

До половини, може, з’їв,

А то порвав і розкришив.

До прикладу я хочу так сказати:

Де треба настрашить, там нічого в кутку,

Як кажуть, прясти на тонку

І теревені розпускати.

[1893]

Був собі Горщик золотий,

Хороший, дорогий.

Прийшла Біда і Горщик той розбила;

Жаліли всі, вона не пожаліла,-

На те Біда!

Скрізь її знають - села й города.

Чого вона не виробляє?

Не тільки що горшків - людей не розбирає.

І опинився Горщик золотий

Між череп’яними Горшками,

Щербатий і кривий,

З розбитими боками.

Всі насміхаються над ним:

«Ану, лиш, принеси водиці!»

А кухлик і собі: «Шкода вже їм, кривим,

Ходити до криниці!

Був колись Горщик, та розмок,

Тепер нікчемний черепок…»

Не змовчав Горщик, обізвався:

«Я - черепок, та золотий,

А ти вже хто такий?

Хороший тим, що в боки взявся!»

Поважний Розум се почув,

Прийшов, дознався, що́ й до чо́го -

І бідолаху золотого

В шовкову хустку обгорнув,

А щоб не чванилась кумпанія погана,

Усіх покидав за вікно.

Розбите золото - скрізь золото воно,

А череп’яна чвань - довіку череп’яна.

[1892]

День за горою погасав;

Затихло все в гаю густому;

Гусятник-хлопець заганяв

Од берега Гусей додому;

Гукав їм: «Гайда!» - і свистав,

Лозиною лінивих підганяв.

«Оттак ми дожились з дурною головою!

Оттак нас стали шанувать! -

Гелгочуть Гуси між собою,-

Нам тільки й світа - мандрувать

Від хліва до болота,-

Та ще к тому така голота

Лозиною тебе жене,-

Я, мов, отаман - бійсь мене!

Де ж вона в світі, правда тая,

Коли такеє діється з Гусьми?

Забула, мабуть, доля злая,

Відкіль наш рід і що за птиці ми.

Учені та розумні люди

Усюди славу рознесли,

Що наші прадіди - нехай їм легко буде -

Великий город Рим од ворога спасли…»

А хлопець слуха і сміється:

«Тривайте, прийдуть празники -

І ваша славонька минеться:

Хазяйка побере за вас коповики;

Поопадають ваші роги

Наперекір старовині,

Лежатимете ви на чиріні,

Між стравою, задравши ноги».

Сказав би байку ще не так,

Та мій язик примовкнуть мусить:

Буває, вискочить Гусак,

Почне сичать та ще й укусить.

[1892]

Десь у веселому краю

Зійшлися у гаю

Ведмідь товстий та волохатий,

Всесвітній пасічник-ласун,

Завзятий Цап-стрибун,

І телепень Осел ухатий,

Дурного розуму невдатний син,

Та передражник Ма́лпенко Мартин.

Сидять, балакають під липою густою -

Хто бачив що, і де хто був,

Чи поблизу, чи, може, за горою,

Які новинки чув.

«Погано, братчики, без діла в світі жити! -

Так Ма́лпенко Мартин розмову завершив.-

Признаться, ніде правди діти,

І я гуляючи прожив;

Одначе, скрізь тиняючись, чимало

Всього побачить довелось…

Ох, трудно в світі жити стало!

Пора і нам придумать щось…

Ви не турбуйтеся,- щоб довго не кортіло,

Я зараз хочу раду дать:

Музичить треба - от і діло,

Коли хотіли знать!

Зозуля накує