Байки - Леонід Іванович Глібов

Згадав я огірки… які вони у вас?

Буває, нічого й кусати,

А там - не тільки більші нас,

Ще більші навіть хати!»

Зареготавсь Гордій і став йому казати:

«Так як же його в біса їсти?

Сокирою рубать? Гуртом, чи що б то, гризти?»

«Еге,- зам’явся Севастян,- гуртом їдять».

«Диковина! - Гордій мовляє,-

Чого на світі не буває!

От хоч і тут… чи бачиш той місток?

Надивовижу всім турецький огірок,

А наш місток диковина не тая,

Чи є в Туреччині такая?»

«Що ж там таке? - питає Севастян,-

Який там бог послав талан?»

«Такий талан,- Гордій йому мовляє,-

Що декого до смерті налякає.

Правдивий чоловік і їдь, і йди,

Не сподіваючись біди,

Ану поткнись брехун - утне такую шкоду:

Розсунеться - і той шубовсть у воду.

Була торік тут приключка страшна:

Шубовснув пан один і старшина».

«Он воно як! Се дивне діло!

Признаться, де вже я не був,

Такого дива і не чув…»

Промовив Севастян несміло.

«Ото ж то й то! - плете Гордій,-

Місточок неабиякий!

Твій огірок - диковина сказати,-

Нехай би як гарбуз, а то ще більше хати!»

Розсердивсь неборак: «Який ти молодець!

Попереду ще треба знати,

Які там в біса хати -

Неначе курінець,

Такі, що ледве можна влізти,

Лягти або присісти».

Отак балакають, ідуть,

Вже й потомилися, аж ноги волочуть.

До города дорога й недалека,

Не забариться б перейти,

Та як на те така стояла спека,

Що й місця не знайти;

У холодку - і там парня, аж в’ялить,

Бо сонечко вогнем неначе палить.

Ідуть… от-от місток… блищить уже й вода.

«От,- дума Севастян,- біда!..

Та й душно ж! - каже він,- морока.

А що, пак, річка тут глибока?»

«Найглибше під містком, сажнів у два води,-

Сказав Гордій,- а далі хоч бреди,-

Прехитра, пане-брате, річка,

Дарма що невеличка».

Одначе Севастян придумав, що сказать:

«Бач, курява яка, чобіт і не пізнать…

Ходім ми просто через річку;

Обмиєм чоботи та й вийдем на травичку,-

І ближче, і чистіш».

«Еге,- додав Гордій,- і охвітніш…»

Брехню, як бачте, добре чеше

Мій Севастян,

А інший неборак із городян

І Севастяна перебреше.

[1891]

У степу, в траві пахучій,

Коник, вдатний молодець,

І веселий, і співучий,

І проворний стрибунець,

Чи в пшениченьку, чи в жито,

Досхочу розкошував

І цілісінькеє літо,

Не вгаваючи, співав;

Розгулявся на всі боки,

Все байдуже, все дарма...

Коли гульк - аж в степ широкий

Суне злючая зима.

Коник плаче, серце мліє;

Кинувсь він до Мурав’я:

«Дядьку, он зима біліє!

От тепер же згину я!

Чуєш - в лісі ворон кряче,

Вітри буйнії гудуть?

Порятуй, порадь, земляче,

Як се лихо перебуть!»

«Опізнився, небораче,-

Одказав земляк йому,-

Хто кохав життя ледаче,

Непереливки тому».

«Як же в світі не радіти?

Все кругом тебе цвіте,-

Каже Коник,- пташки, квіти,

Любе літечко на те;

Скочиш на траву шовкову -

Все співав би та співав…»

На таку веселу мову

Муравей йому сказав:

«Проспівав ти літо боже,-

Вдача вже твоя така,-

А тепер танцюй, небоже,

На морозі гопака!»

[1890]

Пішов Дідок у ліс по дрова;

Не забарився в’язку нарубать,

Та як її на плечі взять:

Осика - не полова!

Як не мостивсь, як не ладнав,

А оберемка не підняв.

Сердега сів, схилився

Та й зажурився.

Згадалось все йому - і давня давнина…

А де тепер вона?..

Минулось все, неначе снилось;

Далеко десь туманом вкрилось,

Не буде знов;

Прожив той вік, мов поле перейшов,

Квітчастеє, веселе та зелене…

Ох, доле, доле!. А тепер…

Дідок сльозу утер.

«Забула десь і тая смерть про мене»,

Зітхнувши тяжко, він озвавсь

І за вірьовку знов узявсь;

Аж чує - щось по листях шелеснуло,

Холодним вітриком дихнуло…

Коли глядить -

Страшенна смерть близесенько стоїть…

Дідок оторопів,- і рученьки помліли,

І причувається, неначе із могили:

«Я недалечко йшла,

На той світ душу провела,

Аж чую - тут і ти озвався».

Сердега так перелякався,

Що аж тремтить; якби молодший був,

То, може б, дременув.

«Звиняйте, тіточко, я… теє… вашу ласку,

Щоб помогли мені піднять на плечі в’язку,

Як не во гнів се буде вам».

Буває трудно, гірко нам

На світі тую лямку терти,

А все-таки ми боїмось умерти.

Живий живе гада

І смерть - найгіршая біда.

Літаючи по дворах, Гава

Шматок ковбаски добула;

Хоч кажуть, що вона дурна роззява,

А до крадіжки здатная була.

От узяла та й полетіла,

Щоб недалечко, у ярку,

На самоті поснідать до смаку:

Усе було, ще ковбаси не їла.

«Спасибі,- думає,- розумним головам,

Що в світі потрудились,

Усячину робить навчились;

Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:

Що-небудь можна роздобути».

Не вспіла Гава носом ткнути,

Аж і Лисичка тут стоїть

І жалібно квилить:

«Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,

Аж плакала, як виглядала,

Щоб голосочок твій почуть,

Хоч на хвилиночку про горенько забуть…

Ти, може, серденько, того й не знаєш,

Як гарно, любо як співаєш -

І соловейко так не втне…

Розваж хоч трошечки мене!»