Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

че­му. У ме­ня не дол­го: ска­жу фран­цузс­кой­о сло­во, так пра­женьом хоч ка­кую на­сил­ку. Пай­дьом сю­да, у ку­ток. Не смей нiх­то пад­ха­дить к нам. (От­во­дит Уля­ну в сто­ро­ну и го­во­рит с нею. Она де­ла­ет­ся ве­се­лее. Меж­ду тем…)

Одарка. Нас­ла­но! Ох, ме­нi ли­хо! А хто б то i нас­лав? Чи не вра­го­ва Со­сюр­чи­ха? Так i є. Ко­лись на ба­за­рi по­ла­ялись з нею, так i пох­ва­ли­лась: я то­бi, ка­же, вiд­дя­чу. А учо­ра я i ба­чи­ла, що усе ок­руг дво­ра сно­ва­ла, чи зби­ра­ла що, чи пiдк­ла­да­ла, а я й бай­ду­же! От же та­ки i вiд­дя­чи­ла!

Стецько (гром­ко зе­ва­ет и по­тя­ги­ва­ет­ся). Цур йо­му, сьо­му сва­тан­ню: яке дов­ге! Ко­ли б швид­ше спа­ти!

Уляна (выс­лу­шав все от Ско­ри­ка, в большой, ра­дос­ти убе­га­ет). За­раз, дядьку, за­раз.

Скорик (под­хо­дит к мес­ту и са­дит­ся). Как ру­кой знял. Ви­б­ри­ку­ючи пабєгла i за­раз усьо при­несьот. Ета хто-то i нас­лал, та не уме­ючи. Уж с ета­ким не спра­вiт­ця-та! I паг­раз­ней по­па­да­лись i у Фран­цiї, i у Ту­реч­чи­нi, i у Рассєї, i где ми па па­хо­дам ха­ди­ли, та i тих за по­яс за­ти­ка­ли. Да нас же при­ха­ди­ли вчит­ця-та.

Одарка. А що, па­не ста­рос­то, як­би я вас поп­ро­си­ла: чи не мож­на що по­дi­яти мо­му Про­ко­по­вi? П'є неп­ро­си­пу­ще! Я б вам спа­си­бi ска­за­ла.

Скорик (под­хо­дит и дол­го смот­рит ему в гла­за. Да­но, зра­зу ви­жу, што да­но; та ста хто-то з умом i дав. Мно­го минє бу­дет ма­ро­ки. Во­та, ка­би его у служ­бу, та до на­ша­во хвельтхве­бе­ля, так тот би ату­чил. (Хо­хо­чет). Тот би без на­га­во­ров, а прос­то, па­лоч­ка­ми; так би i гля­деть на си­ву­ху не стал. Тот-то служ­ба свя­тая. (По­ет).

Ми, как в служ­бу пос­ту­па­ем,

Всю на­ту­ру ос­тав­ля­ем.

Бил ти п'янi­ца i мот, -

В служ­бе бу­деш ти не тот.

Палка! де­ло ти свя­тое;

Ум i ра­зум нам дай­ош.

Бррсиш, брат, ти всьо пус­тое,

Как к фельдфе­бе­лю по­падьош!

Ах, фельдфе­бель, друг лю­без­ной!

Вместо крьостна­во от­ца.

Полтораста ти уле­пиш

И поп­ра­виш ма­лад­ца!

Адначе не бой­ся, ста­рой, не бой­ся; я па­шу­тiл. (Са­дит­ся). Спра­вим­ся i без па­ло­чок. Не­да­ром ха­ди­ли па Фран­цiї, па Ту­реч­чинє, да у Рассєю за­вер­та­ли-ста: што-не­будь да зна­ем. А вот што сде­ла­ем: даждьом ма­ла­ди­ка, так на­да-те бу­дет єво, как яст­ре­ба, три-де­вять за­рей ви­во­дить, та кае-што па-фран­цузськи га­варй­ть, што зна­ем, а там пад­ку­рим та на­поїм. (Ты­ми­шу). Юк, мусье?

Тиміш. Так-та­ки, так.

Скорик. Ну, ха­ра­шо, ког­да так; бу­деш дя­ко­вать.

(Уляна, ве­се­лая, ру­мя­ная, вы­но­сит при­го­тов­лен­ное ею и пок­ры­тое сло­жен­ным шел­ко­вым плат­ком, под­но­сит к Сте­цьку и кла­ня­ет­ся).

Стецько (в пол­ной ра­дос­ти вста­ет, за­су­чи­ва­ет ру­ка­ва и, не взяв еще, об­ра­тясь к от­цу и ма­те­ри, кла­ня­ет­ся и го­во­рит, пре­ры­вая сме­хом). Спа­си­бi ма­те­рi… що вчи­ла батька спа­ти… та бу­ди­ла… пряс­ти…

(Пока он го­во­рил, Олек­сий взял из-за не­го под­но­си­мый пла­ток и про­вор­но за­це­пил его за по­яс. А Стецько, про­го­во­рив, схва­ты­ва­ет, не смот­ря, большую тык­ву. Сто­ит в изу­м­ле­нии, ра­зи­нув рот, и дер­жит ее пе­ред со­бой. Уляна бро­са­ет­ся к спе­ша­ще­му к ней Олек­сию).

(Вместе).

Олексій

Тепер ти моя на вi­ки вiш­нi!

Уляна.

Не по­ки­ну те­бе до смер­ти!

Одарка (не ви­дав­шая, что слу­чи­лось с Стецьком, а ви­дя об­ни­ма­ющих­ся Олек­сия и Уля­пу, вска­ки­ва­ет с серд­цем). Що се, що се та­ке? Що се?

Стецько (зас­ло­нив Олек­сия и Уля­ну, под­но­сит ей близ­ко к ли­цу тык­ву). Гар­буз! Хi­ба по­ви­ла­зи­ло? Ось бач; хоч по­куш­туй!

Одарка (вне се­бя от удив­ле­ния, сто­ит с под­ня­ты­ми ру­ка­ми). Що се та­ке? Та се нас об­мо­ро­че­но!

Олексій (бро­са­ясь к ней). Нi, ма­ту­сенько, се не мо­ро­ка, се прав­да свя­тая, хоч пе­рех­рес­тись. Та­ке моє щас­тя: ме­нi дос­та­ла­ся хуст­ка, а ура­гу мо­му - гар­буз.

Стецько. Так по­мi­няй­мось же.

Уляна (так­же бро­са­ясь к ма­те­ри). Ма­ту­сенько, моя рiд­не­сенька! Бо­жая во­ля на те, щоб я по­жи­ла ще на свi­тi. Бла­гос­ло­ви ж ме­не i мо­го Олек­сiя!

Стецько. Поб­ла­гос­ло­ви їх оцим гар­бу­зом по по­ти­ли­цi.

Одарка (в большом гне­ве). Щоб я вас бла­гос­ло­ви­ла? Не­хай вас сей та той бла­гос­ло­вить. Не бу­де сього, не бу­де…

Тимiш. Так-та­ки, так.

Прокіп. Та ну-бо швид­ше бла­гос­лов­ляй; по­ра по чар­цi.

Одарка (ско­ро и кри­чит). I ти, п'яни­ця, ту­ди ж? Знай свою вольну, а у моє дi­ло не мi­шай­ся; те­бе не дов­го то й би­ти­му. А вас от як бла­гос­лов­ляю: те­бе, прок­ля­тий ха­ла­ху­ре, во­ло­цю­го, поб­ла­гос­лов­лю тiєю чап­лiєю, що ме­нi на ли­хо ску­вав. Усю на то­бi пот­ро­щу, та у при­да­чу тряс­ця­ми, та бо­ляч­ка­ми, та сто­над­цять куп ли­хо­ра­док. А то­бi увесь гар­буз роз­тов­чу об го­ло­ву, усi пат­ли то­бi по­об­ри­ваю, ко­си твої вир­ву, та та­ки з Стецьком i об­вiн­чаю, об­вiн­чаю, та­ки об­вiн­чаю! А ти, прой­дис­вi­те, вон з моєї ха­ти! По­дай ли­шень хуст­ку сю­ди; по­дай, по­дай, по­дай… (За­ды­ха­ет­ся от гне­ва и хо­чет от­нять пла­ток у Олек­сия).

Скорик. Трррр! трррр! трррр! нас­то­ящий ба­тальной огонь. Те­пер пай­дьом у си­курс на шти­ки. (Ста­но­вит­ся ме­ж­ду Одар­кою и Олек­си­ем). Пос­лу­шай, паньмат­ка, ме­ня, бу­ва­ла­во…

Одарка. Не хо­чу, не хо­чу нi­чо­го слу­ха­ти…

Скорик. Та пас­лу­шай…

Одарка. Не­хай вiд­дасть хуст­ку Канд­зю­бен­ку, а сам вiє­ться з ха­ти i щоб мо­го дво­ра йе знав!

Скорик (при­топ­нув но­гою). Так цить же, ка­жу-га­ва­рю та­бе. За­раз ка­би­лою ста­неш, вот только ска­жу фран­цузс­кое сло­во.

Одарка (испу­гав­шись, за­жи­ма­ет рот). Ох, ме­нi ж ли­хо! не бу­ду ж, не бу­ду!

Стецько (в большой ра­дос­ти). Ану, ну: зро­би її ко­би­лою; я ще не ба­чив, як чо­ло­вiк звi­ря­кою пе­ре­ки­дається. Так ко­ли б ще зар­жа­ла; то-то б смi­ху бу­ло.

Скорик (Стецьку). Мал­чи i слу­шай ка­манд­них слов. Не бi­сись, Одар­ко, i поб­ла­гос­ло­ви своїх дєту­шок.

Одарка. Як со­бi хо­че­те; бi­си­тись не бу­ду i бла­гос­лов­ля­ти не хо­чу. Не­хай вiд­дасть хуст­ку. Я в нього з гор­ла ви­де­ру…

Скорик. Не шу­меть! Пас­лу­шай тол­ком. Вот сколько я зе­мель нi пра­ха­дил, бил у Фран­цiї, у Нi­ме­цiї, у Рассєї i у Ту­реч­чи­нi, та вот i до вас прий­шол…

Стецько. А за Хар­ко­вом що був, так i не ка­жеш?

Скорик (гро­зит ему). Смир­но! - Ну, так во всех зем­лях та­кой за­кон: ка­му да­на хуст­ка, тот i же­них, ка­му пад­не­суть гар­буз, вот как би на­ше­му Канд­зю­бен­ку, тот сту­пай вон. Єта ужо спа­конвєку так, i за­ко­ну пе­ре­ме­нiть не мож­но. А хто ад єта­во за­ко­ну адс­ту­питься, та­му грех смер­тельной и на ска­ти­ну падьож бу­дет.

Одарка. Та у нас нi во­ли­ка, нi ко­ров­ки. Усе мiй ста­рий поп­ро­пи­вав, нi­чо­му i зди­ха­ти.

Скорик. А ми­ру хрестьянска­во не жа­леєш? А што тог­да ска­жеш, как у всьом све­тi по­виз­ди­хаєт ска­ти­на? Так што та­бе таг­да бу­дет? За­раз те­бя на аб­вах­ту та пад ваєнной суд.

Прокіп. А пiд суд як пiд­ло­жуть, так там i по-по­во­ру­ши­тись не мож­на.