Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Ще вище — їдальня, де годують "борщом українскім", "свінимі отбівнимі" і компотами.
Я потрібна була у відділі науково-дослідних медичних інститутів, а їх у системі Наркоздоров'я було 46 по всій Україні. Мені з усіх назв інститутів найбільш вбилася втямки назва — Інститут оторінолярінґології, мабуть тому, що мій безпосередній начальник, заступник керівника відділу, молодий доктор Гаврищенко* був фахівець саме оцієї "оторінолярінґології" (попросту — вуха-горла-носа). Мав він типово українську "галу-щано-полтавську" круглу фізіономію (з тюркським налетом) і акцент його мови був полтавський, але ні разу ніколи не почула я жадного українського слова з його уст. Говорив він старанно (і вимучено, сказати б) російською, може тому, що був він тут один. Всі лікарі в апараті, починаючи зверху, від наркома Кан-торовіча, були жиди, усна мова в наркоматі панувала російська. А він же не хотів відставати, він хотів бути зразковим, щоб у
* Приблизно. Пам'ят точно не відтворює.
нього навіть секретарка була така, що "на ходу падмьоткі рвьот" (Його слова.). Це нічого не значить, що його зверхник, вже справжній начальник відділу науково-дослідних інститутів (прізвище забула) звертався спеціяльно до мене українською мовою, диктував обіжники також українською (казенним жаргоном). Цьому можна, він жид. Мав він борідку еспаньйоль і вигляд сито-наїдженого, добродушного, зичливого тобі купця. Ще був третій, рівнорядний Гаврищенкові заступник. Мав він чисто жидівське прізвище (наче Розенбліт), акцент і профіль, говорив тільки російською, а в пашпорті він значився: українець. З таким явищем зустрілась я тоді вперше. Коли вони нараджувалися втрьох, а мене садовили записувати їх постанови, то той з еспаньйолкою добродушно матюкався, наче мене не було. Мені залишалося вдавати, що я нічого не чую.
Перше місце, що з ним я (вийшовши із стенографічними записами від начальників) зустрічалася, було машинове бюро. Це було не бюро, а просто тобі будуар. Стіни задраповані приємною піскового кольору матерією, та не тільки стіни, а й стеля, в центрі збиралися всі складки й бганки в одну розетку. Звук тут танув, як у радіостудії. Тут працювало до двох десятків друкарниць, сюди весь час прибігали стенографістки відділів чи самого наркома, секретарки...
Оце тут у Наркомздорові, у цьому машиновому бюрі почала я наламувати себе говорити "по-русскі". Досі я неухильно скрізь говорила по-рідному. В крамниці, установі, на роботі... В ОБЛЗУ це було легко, там же було дуже багато агрономів, весь час товклися люди з районів, там українська мова переважала... А тут... Коли на російське звертання відповідаєш українською, воно, це українське слово, прилипає до горла, чуєш, що ти — якесь дике непорозуміння тут. Все ж — "по-русскі"! Не тільки в кабінетах, у коридорах, а й на наукових конференціях, що провадяться в круглій залі. Хто міг би тоді подумати, що теперішній лідер СВУ на еміграції, доктор Плющ, знає українське слово? Не я, в усякім разі. Доктор Плющ, тоді директор Науково-дослідного інституту ТБЦ, виголошував доповіді й промови досконалою російською мовою, — ані слова ніколи українського. Я добре запам'ятала, тому що розглядала його уважно: був він разючо гарний, артистичний, з блідо-матовим лицем, томливими очима. Чи могла я здогадуватися тоді, що цей "персонаж із романсів Вєртінского" такий завзятий українець?
Отож, у Наркомздорові почала я з дубовим акцентом обертати в роті російські слова. Просто в повітрі висіло, що тут інакше говорити "непристойно".
Весь Наркомат дихав в унісон із верховною особою, що сиділа в святилищі, кабінеті наркома, Канторовічем. Все-все було пристосоване до волі верховного владики. З побожним виразом на лиці вимовляли це сакральне ім'я. Соломон Канто-ровіч був тут абсолютним монархом. Біля нього беззмінно були стенографістки, які фіксували кожне його слово, його розпорядження, вислови. Персональна стенографістка Ерна (що за ім'я? Як для собачки!) сама була в сяйві авреолі, коли виходила з кабінету, щоб розшифрувати священні наркомові вислови. Ця стенограма негайно спускалася до столів начальників відділів, бо нарком вимагав, щоб була вона "настільною книгою". Навіть під час голення, як був нарком у білій піні, диктував він свої афоризми, а стенографістка сиділа поруч і записувала, щоб жадне дорогоцінне слово премудрого Соломона не пропало для людства. Перед наближеними до особи наркома так само запобігали й дивилися на них, як на жерців. Словом, зовсім так, "как в доброе старое время" — за висловом самого Канторо-віча.
Це я вперше побачила інтер'єр совєтського вельможі. Всі — навшпиньки. Слово самодура — закон. Самозакоханість бюрократа росте впарі із загальним підлабузництвом. Пошепки переказується кожна премудрість "Соломона-царя". Рабська атмосфера наповнює весь "народний комісаріят".
Його заступник, Бронєвой, був у минулому чекіст. Його спеціяльність була — "викачувати" золото у багатих жидів. І робив він це дуже жорстоко (розповідали в установі): садив у тюрму своїх одновірців і морив їх там доти, аж поки вони не признаються, де сховане золото. Тепер у Наркоздоров! дістав він заслужену перед соціялістичною батьківщиною сінекуру, мав свою секретарку, стенографістку та копіював звички Кан-торовіча.
На моїх очах з'явився ще один заступник наркома, українець, на прізвище Медведь. Видно, що з молодих комуністів, який не дасть собі в кашу наплювати. Молодий, жвавий, усміхнений завжди, з незалежними манерами, він, навпаки, на нарадах сам збирався комусь "псувати зачіску" (його улюблений вираз, що означало "критикувати", "проробляти"). Не було в нього рабського російськомовлення: якою треба було, такою й говорив, і російською, і українською, обома досконало володіючи.
Інтересна нова формація. Але цього Медведя я спостерігала дуже рідко на нарадах і нічого не можу додати ні негативного, ні позитивного. Одно тільки: він не пасував до всього стилю Наркомздоров'я, до культу "начальства", до змертвілого бюрократизму.
І раптом! Канторовіч заарештований! Заступник Броневой
— тепер нарком.
Це вже почалася нова стадія: розгрому самої партійної верхівки. Яке відношення мав Канторовіч до політики на верхах
— я так і не знаю. Мабуть, "за компанію" чи як ще сказати? "Під машинку", автоматично і його зрізало...
11
Не так довго була я в Наркомздорові. Мій начальник у відділі науково-дослідних інститутів, той з еспаньйолкою-ма-тюком, був ще й заступником директора Науково-дослідного інституту біології академіка Богомольця. Інститут цей недавно збудований недалеко від Левашівської на Виноградній. Тепер тут стоять модерні новобудови, а ще ж недавно, як я оселилася й блукала околицями, тут були городи та хатки, що колись належали двірні княжих палаців у Липках. Такий самий був і інститут Богомольця — новенькі світлі приміщення, чудова кругла концференцзаля для наукових засідань.
Мій еспаньйолистий начальник поділив мене на дві установи: платню я діставала в інституті Богомольця, а працювати ходила до Наркомздоров'я. Коли в інституті відбувалися наукові конференції, то я, разом із "напарницями", їх обслуговувала.
З їздова стенографістка, та, що дістає 15 карбованців на годину, не всю годину записує в залі, а лише десять хвилин. В машиновому бюрі вона зараз же те розшифровує двадцять хвилин, а потім іде зміняти свою попередницю. Я вже багато разів працювала на таких з'їздах, де треба відразу розшифровувати,
— кликали мене стенографістки через Подольську чи Ткаченко, як не мали своїх ближчих, а до зарізу треба. Нарад у столиці багато, а стенографісток обмаль. Все це були виробничі наради із виступами з місць. Одні промовці легші до розшифровання, бо говорили помалу, логічно, виразно, так що можна було на лету й конденсувати зміст, що й сам промовець не помітить та здивується, як він гарно говорив. Другі ж були важкі, говорили скоромовкою, безвиразно, плутано і неправильно складаючи речення — цих, хоч-не-хоч, записуй слово в слово, бо потім не добереш змісту у стенограмі... Як одна казала: "Не знаю, як у цю стенограму влізти і як із неї вилізти".
Після такої з їздової праці приходиш додому випатрошена, з висушеним мізком, охляла від кількагодинного напруження.
Я часто ходила тоді на різні з'їзди, але ніде не було мені так важко, як на наукових конференціях в інституті Богомольця. Доповіді й обговорення — науково-медичний жаргон, переповнений невідомими словами, які треба відтворити точно, бо що ж ти тоді за стенографістка? Коли на інших з'їздах розумієш, про що говориться, то тут — слова окремо знайомі, — а зміст?.. Наче якоюсь чужою мовою говорять.
Записувати було неймовірно важко, а розшифровувати ще важче. Напруження примушує забувати за себе. Після такої роботи ніч наповнена кошмарами. Спати не можу, а ввижаються якісь рогаті, хвостаті, небачені ніде ніколи, чудовиська. Вони кривляються, вмить перетворюються з одного страховища на інше, якісь свинолюди, дикобрази, жаби, восьминоги, і вже непіддайне описові, все це пролітає крізь несон, а на зміну йому налітає інше...
І де воно бралося все? Більша фантасмагорія, ніж малюнки пекла. Загадка для мене. Я ж ніде ніколи такого не бачила, не було його в моїм досвіді. Загадку цю я собі розв'язувала так, що це оживала якась незалежна від мене па'мять.*
Може тому, що стенографія не забавка, а майстерність, яку треба вправляти, підносити, — пішли ми (я, Фаня Подольська, Людмила Ткаченко) знов на курси стенографії, щоб могти легко писати 110 слів на хвилину. І закінчили ми ті курси. А проте ніколи не могла я набути такої швидкости, як Фаня Подольська. Думаю тому, що спосіб мого мислення повільний, а расовий жидівський мозок Подольської дуже швидко сприймав слова і перетворював у знаки.
Коротко: хоч і мала намір стати першорядною стенографісткою, я нею не стала. Правда, я почала трохи краще вдягатися. Всі стенографістки вдягаються пишно, треба ж, хоч-не-хоч! Стенографістка мусить "мати вигляд". Взагалі ж, моє ставлення до уборів було філософічне. Певно, що я хотіла б убра
* 1968 року прочитала я Алдоуса Гекслі "The Doors of Perception: Heaven and Hell." Каже, що в нашій психіці є недосліджена царина, якої ми й не підозрюємо.
