Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Це була його робота — депортувати в морози й сніги, на голодну смерть жашківське селянство, вигнати з хутора Явдокима Кравченка, Натиного рідного дядька. А який він був милий, говіркий, добродушний, дотепно-веселий... Або отой ситий з вблом директор Миронівської МТС, родич Рожкової, присланий з Москви під час голоду, що казав мені про причину голоду: — Це диверсія куркуля...

Тепер уже зломили українське селянство — майже сто відсотків у колгоспах, тепер ОБЛЗУ в ролі поганяйла: відсотки виконання й перевиконання пляну; змагання Київської области з іншими областями; районів з районами; шукання й фабрикація "знатних людей". Зранку до вечора (і цілими ночами) "висять на телефонах" оперативники-аґрономи та вимагають від підлеглих у районах зведень, — скільки зорано, посіяно, зібрано, — та висилають ці цифри вище... Все це вимагав від свого апарату Сквірскій. А в щоденному побуті такий приємний чоловік!

Я себе цілком добре й вільно почувала із Сквірскім. Коли в відділі з'явилась ще й секретарка, Глафіра Ляшко, вона називала начальника запросто: Абрам Єфімовіч...

Не те в кабінеті начальника ОБЛЗУ.

Був він білорус, цілком добре говорив українською мовою — з тими, котрі так до нього зверталися. Все таки час-від-часу доводилося приходити в його кабінет на виклик і записувати нараду чи постанову наради. І кожен раз — якась спутаність, щось зовсім не те, що в присутності Сквірского. Що воно таке? Якось не сміла я глянути на нього, а одночасно страшенно хотілося роздивитися на цю людину. Щось таке притягальне, для мене загадкове, було в ній. То я ловила кожну мить і кожне випадкове здибання, хоч би в коридорах, мигцем, щоб скласти собі образ.

Він не прибирав пози високого начальника, а незмінно зберігав вигляд низового роботяги, звідки й виринув. Замість роздавати накази апаратові через стенографісток, як роблять сановники, він намагався переробити все сам. День і ніч сидить у кабінеті й приймає начальників відділів, фахівців, районових агрономів, начальників районових земельних відділів, директорів цукроварень, голів колгоспів... Ночами сиділи й дрімали на ковчежній канапі всі ці одвідувачі, дожидаючи своєї черги.

Може тому, що не вигрібався днями й ночами із засідань та нарад, був він такий блідий і вимочений, худий, як скелет, з витяги} гим профілем носа. Дуже негарний. Як ішов, то не рівно, а зсутулившись. Одягнений більш, ніж недбайливо — бідно. Якийсь дешевенький костюмчик, дуже виношений, якийсь пожмаканий рудий дощовик... Але очей таких я ніколи — ні до того часу, ні ось уже ще 38 років живу — не бачила. Вони, коли розгоралися бездонним синім вогнем, ставали величезні, виповнені всесвітом, моїм. Це не була мрійність розпливу, не п'яність, а море, океан.

І раптом погасали. Ставали водянисто-сірими, малими, безвиразно стомленими. Поголоска була, що він хворий на якусь шлункову хворобу. Одначе, ось родинний стан: переїхала вже з провінції до Києва жінка, от-от прибуде дитина. А головне ж, цей ходячий скелет відбив її від когось іншого! Ет, звичайна собі людина, стандартна, мільйон разів повторена історія! І чого мені так хочеться його розглядати?

А тому, що той синій вогонь очей був для мене незвичайним. Спочатку я дивилася зчудовано, потім випивала, а ще згодом смертельно ним переповнилася, до щастя понад вінця. Втім, я й тоді й тепер питаю себе: чи не був він який наркоман? Коли діяв наркотик, тоді й розгорався отой несамовитий погляд людини, що несе в собі всесвіт, що не тут вона. А коли наркотик переставав діяти — ставала звичайна людина.

Ніколи я цього не дізнаюся.

З

Мені раз-у-раз доводилось мати справу з машиновим бю-ром. Все, що я записувала, мало бути відразу розшифроване, подане на підпис для розмноження чи розсилання. Я приходила в кімнату, де стукотіло з дванадцять друкарських машинок, і старша друкарниця призначала мені, до якої машинки я маю підсісти. Сікора вміла друкувати сама. Якби я друкувала, то завжди є якась вільна машинка, що я могла б сама собі надрукувати розшифроване... Я пам'ятала заувагу Ґрущецкого і почала пробувати. А щоб не даром пробувати, я брала з собою щось своє і після робочих годин змагалася з неслухняними примхами машинки під моїми невмілими пальцями.

І знов... У машбюрі не була я своя людина. Старша друкарниця була яскраво вималювана і одверто казала (натякаючи виразно на мене), що не вважає за жінку ту, яка не має намальованих уст. А я вважала, що кожна намальована жінка втрачає свою особистість і стає стандартною. Тільки кому ти в цім зборищі розмальованих масок скажеш? Ні одна з них не запам'яталась, хібащо, одна Муза, дочка якогось професора, з манерами змійки, може найбільш зорганізована особистість з-поміж них...

Хоч я була така сама службовка, як і всі в ОБЛЗУ, там же й обідала, — але ні з ким не зав'язала ніяких дружніх взаємин. Ні товаришок, ні залицяльників. Через мою мовчазність-маломов-ність ніхто мене й не помічав, ніхто й не знав, яку шалену симфонію щастя й депресії я переживаю. Один тільки раз знайшовся спостережливий, якийсь із численних агрономів ОБЛЗУ. Ми стояли в маленькій черзі до каси їдальні і перекинулись словом, а він каже: — Ви дивна людина. Вперше бачу, щоб так різко, без жадного переходу, мінявся вираз обличчя, від скрай-ньо похмурого й суворого до раптом такого життєрадісного. Що з вами діється? — Так, він трохи вгадав... То було надмірне нервове напруження, що в ньому я постійно перебувала. Але... Але треба носити захисну маску, щоб ніхто не здогадувався, що я вдень і вночі марю...

Що ще можна пригадати з вражінь у цій установі, крім моєї манії? Були жовтневі свята. Це був кінець хлібних карток, тоді повелося в установах влаштовувати бенкети для службовців. І я на такому бенкеті була, а найкраще схарактеризував його якийсь агроном. Цей вислів почула я отак мимохідь: "Печене, варене і так шматками", — себто на столах стояли наїдки, але щоб були вони привабливо розложені, то ні. Але що мені було до того, коли не було там магнету синіх очей?

4

І я, й Василина забули вже про те, що вона мені сказала: "Ти загниваєш і розкладаєш інших" — перед своїм радісним від'їздом на Далекий Схід. З нею трапилась неприємна штука. Коли вона повернулася з відпустки, в Науково-дослідному інституті мовознавства їй сказали, що вона вже в штаті не числиться. Ніякі заяви, апеляції, оббивання порогів у наркомів та їх заступників не помогли. Причини їй теж не сказали, хіба-що, фіктивну: "вона — дочка куркуля". Це була неправда. Хату їхню забрав колгосп під ясла, а батька вигнали із села — це була правда. Батько її тепер був конюхом у якійсь торговельно-заготовельній фірмі за містом, жив у гуртожитку, як наш дядько Василь, та інколи приходив дб дочки.

То може її за Леґезу вигнали? Так він же радянський інженер, на відповідальних проектах будівництва, залізничні мости будує по всьому СРСР. За те, що вона — учениця Тимченка? То вона ж написала викривальну статтю на академіка Тимченка, буржуазного націоналіста в мовознавстві, разом із товаришем Сугаком. Сугака з інституту не викинули.

Перекладів Василині також більше не дали, хоч вона вже не один здала до видавництва (з польської, твори Ванди Василев-ської).

Словом, із тієї скрути не знайшла Василина іншого виходу, як також піти на курси стенографії, щоб можна було якнайшвидше мати під ногами Грунт. Знов наші долі зрівнялися, знов знайшлася спільна мова, ми зустрічалися, вже й "отрока" Сілу Мьортвого одвіяло.

Одного разу Василина попросила мене піти з нею розшукувати її батька. Дістала вона записку, неписьменною рукою написану, що батько її хворий. Може помирає, а може й помер. В неділю раненько ми вийшли з дому, сіли на трамвай, що довіз до кінця Чоколівки, потім пішли бугристою пустелею, без людських жител і без доріг. Саме випав перший сніжок, небо було замуране хмарами, от-от впаде новий сніг... Ми там проходили до третьої години, вже почало заноситися на смеркання, — а ні людей, ні гуртожитку, ні дороги — нічого! Так ми й вернулися ні з чим, щоб не застала нас темрява в полі та щоб сісти в трамвай до смеркання. І так більше Василина нічого про батька не знала. Помер, хто його поховав і де? Навіть адреси не було...

І весь той похмурий, присніжений день за Києвом, у бездоріжжі пригадується мені, як похорон.

* * *

А то поїхали ми раз літом у Пущу-Водицю, до Івана Теліги. Так, Теліга відбув уже заслання, п'ять років, розплатився за свою закоханість у Панька Куліша і за семінар Зерова. Я його якось зустріла на вулиці перед смерком і була б не впізнала, якби він сам не зачепив. Як впізнати, коли я Телігу бачила тільки чисто поголеним, а тут заговорила до тебе якась личина з борідкою а-ля Винниченко. От тоді й умовились ми, що я з Василиною приїдемо до нього якоїсь неділі. Він у Пущі-Водиці вчителював.

Я дуже люблю такі виїзди, коли хоч трошки розширюється радіюс твого щоденного ходіння наче на корді, коли з'являється ілюзія подорожі, коли впиваєшся вперше баченим краєвидом. Ми доїхали до останньої зупинки трамваю, потім пішли лісом, лісом, ні душі кругом, сосна пахтить і дурманить, сонце виграє на кожному листочку. Дачна місцевість заховалась у цьому лісі, але видалась мені казенною із своїми прямими вулицями, що звуться тут "лінії". Будиночки із різьбленими ґаночками й при-будівочками марили минулим століттям.

Знайшли ми школу. В подвір'ї під соснами сидів Іван, а поруч бігав тоненький, як ниточка, бліденький хлопчик. А де ж Юровська? Вона ж, як вчепилась була до Теліги, то навіть на заслання до нього їздила, видаючи себе за законну дружину.

Теліга кволо всміхається. Нема вже Юровської. Поїхала на курорт із інженером. — Та й що? Ніякого зв'язку? — А ось гібрид! — показує Іван на нащадка. Василина не втрималась, щоб не проїхатися на мою адресу, що вже мені тепер золотокоса фея не подряпає обличчя (натяк на давні обіцяники Юровської за мого листа із Запоріжжя). А Теліга до цього додав: — Поженилися ми з жидівками, а свої дівчата зосталися, — натякаючи, крім себе, і на свого товариша, Юліяна Западинського.

Не знаю, чи потрібна була та наша зустріч, — така вона була зв'язана. Не від нас обох ішла ця зв'язаність і обережність, а від Теліги.