Дар Евтодеї - Гуменна Докія
А як нема щирости й вільного вислову, то нема й радости товариської зустрічі. Далі балачок про женячку та про те, де хто працює, якось не йшло, завмирало на устах. Так налягала невидна тінь на звичайні людські взаємини, кожне кожного боїться. А ми думали, що Теліга щось нам розкаже про свої п'ять років на засланні! Де там! Саме про те не мав він найменшої охоти говорити, як і про Куліша та Зерова.
* * *
З'явився на овиді й Андрій Більмач, що його ото колись у перший свій рік в Києві побачила я біля їдальні АРА в "золотому" грецькому шоломі. Тепер він уже закінчив ІНО і десь тут у Києві вчителює. Ми навіть пару разів ходили втрьох на пляж, але вся увага була Василині, недвозначно. Давня це в них приязнь, ще з театрального технікуму.
Познайомила я Василину і з Кіпнісом. Якось зустрів він нас на Хрещатику і запросив до кондиторської на морозиво. Я була здивована, як вони скоро перейшли на "ти". Кіпніс і мені казав "ти", але мені чогось ніяк не хотілося збиватися з "ви" і так у нас і проходив діялог: "ти" і "ви". Василинине "ти" було з відтінком, що був мені якийсь неприємний. Краще б уже казала "ребе", як винайшла вона, звертаючись... У неї все більше розвивався їдкий сарказм, цинічна насмішкуватість, що часом аж відштовхувало.
Так воно й сталося. Хоч Кіпніс і простив мені пророцтво, але так воно й сталося: я носила на суботнику цеглу на будівництві "Роліту", а живе в ньому він. Таке я говорила, але все ж вірила, що з Льоною вирвемося, нарешті, з тієї тісної кімнатки, заберемо батьків, я кожної хвилини зможу обернутися до мого найкращого редактора мови, мами, й запитати її непомильної думки про такий чи такий вислів. Тепер, хіба, піду подивлюсь, як то виглядає те мешкання, де мала б жити я, а живе Голованівський. Та до кого ж я можу зайти? Жадної душі, що хотіла б мене бачити в себе у хаті, скільки я не перебирала в умі. Деякі здалека вітаються, другі вдають, що не бачать. Один тільки Кіпніс, він завжди не промине сказати цю фразу: — Я й Віра будемо дуже раді бачити тебе в нас!
І так було. Коли б я не зайшла, — не відчула, що прийшла невчасно. Я — гість, яким дорожать, якому найбільша увага. Це щось таке для мене нечуване в цілковитому морі остракізму, який розширювався навколо, що я не сміла цим не дорожити. Та й приємно було зайти в цей дім, повну чашу (як мені здавалося в порівнянні з моєю злиднотою). Чого варта бібліотека, — займає в кабінеті дві стіни аж до стелі, з клясиками й найновішими виданнями. В кабінеті — канапа, письмовий стіл, телефон. їдальня, спальня, дитяча кімната, піяніно для Беби. Я приходила й пошити щонебудь, бо Віра мала кравецьку машинку. Раз я навіть пришила собі пальця, раз зламала голку... Оце ж саме тоді сказала мені Віра, як вона образилась на мене, коли я (ще в готелі "Континенталь"), будучи техсекретарем МК, грубо їй сказала, що не маю для неї часу. А кінчила Віра словами: — Коли тільки вам треба буде, приходьте шити.
Дуже часто запрошували пообідати з ними. — Нічого, нічого, одна зайва тарілка в родині нічого не значить, — так запрошував Кіпніс. Дійсно! Якось так тут усе вкладалося, що навіть і наймичку тримали, яка "робила базар" (це вже й Віра перейнялась такою мовою), варила, прибирала, прала. І тут же Кіпніс раз-у-раз нарікав, що нищать єврейську культуру, нема де друкуватися... Як не друкується і ніде не працює, то як це в нього виходила повна чаша дім? Не могла зрозуміти.
Але я так була заколисана теплою й гостинною атмосферою цього дому, що й не розв'язувала цього питання. А Кіпніси вміли цю атмосферу утворювати. Іцек завжди мав різні історії з літературних сфер, яких я ніколи у світі не знала б, вигнана звідусюди. Коли я заставала вдома саму Віру, вона розповідала всякі любовні історії, що траплялися з Іцеком і що він їй про них доповідав. Предметом усмішок був малий Льоня, Вірин рідний син, хлопчик п'ятьох років, який дуже серйозно відповідав у телефон, що говорить "Кіпніс младшій". Чому це Віра, вчителька з Олешок, говорила російською мовою, я так і не вияснила. В хаті панувала російська, (а не жидівська і не українська). Отже, Віра наказує синові: — Нє смєть! — Син на це: — Хочу смєть! — А раз приходить із подвір'я, де він грався з іншими дітьми письменників — Льонею Шияном, Вовкою Со-сюрою тощо —— і питає: — Мама, а что ето такоє євгей? — Звідки ти взяв таке слово? — Так у подвір'ї дражняться діти з Льоньки Шияна. — І Віра розказує мені цю дивовижу: Льоня Кіпніс перший раз чує це слово і не знає, що він також "євгей". А мене дивує он що: коли не можна вимовляти слово "жид",* то ось воно: діти знаходять інший спосіб, щоб прозиватися. І чиї діти! Слово "єврей" зробилося антисемітським і,гуляє в подвір'ї, де граються діти письменників.
* * *
А власне, якби не ця дружба, то я вже таки нічого не знала б, що діється в Спілці письменників. Так, хоч через призму Кіпніса, і то дуже неповно, дещо доходить і до мене.
Ось наприклад, дуже цікаве розповів він про історію з Кочергою. Якийсь невідомий чоловік, бухгальтер із провінції, надіслав до "Кабінету молодого автора" свою п'єсу під назвою "Майстрі часу". З "Кабінету..." (хто там? Шиян, Кундзіч, Шеремет) відписали авторові стандартно: "Краще вчіться на шевця". Невідомий автор із провінції не здався, а послав цю саму п'єсу до Москви на всесоюзний конкурс, тільки під гаслом, перекладену на російську мову. Назва п'єси стала: "Часовщик и курица". І що ж? П'єса дістала першу нагороду. Але як розкрили коверти із справжніми іменами авторів, то виявилося, що автор найкращої п'єси — з України. Такого скандалу не стерпіли. Першу нагороду призначили представникові "вєлікой русской літератури", а авторові "Часовщика и курицы" дали другу. І який же то конфуз та переполох зчинився на Україні! Кочергу
* На цю тему навіть анекдоти завелися. Тому, що за слово "жид" садять у тюрму, то треба казати не "жидкость", а "єврейкость", не "поджидаю трамвая", а "под'євреиваю трамвая"...
відразу викликали з Вінниці, негайно зробили членом Спілки, ввели в президію, дали спішно мешкання, "Майстрі часу" пішли на сценах...
Оце такі пікантні історії можна було почути від Кіпніса.
* * *
Ходять та й ходять одними сходами Кіпніс і Тичина. Тичина живе поверхом вище, має просторе мешкання. Вітаються — і більш нічого. Здумав Кіпніс, у своїй привітності, якось за-тіснити взаємини, поговорити. З чого ж почати? Звичайно, що авторові найприємніше почути думку про свою творчість. Отож Кіпніс якось затримався на сходах і сказав Тичині, що він з насолодою читав оце недавно "Соняшні клярнети". І що з того вийшло? Тичина відразу побіг із скаргою на Кіпніса до Іцека Фефера, із обуренням, що Кіпніс негативно ставиться до Тичи-ниної нової творчости... А Іцек Фефер це ж голова жидівської секції у Спілці, чільний член партії, не абихто.
Кіпніс розказував мені це з гумором, поблискуючи окулярами.
Мені це додає тільки рисочку до того, що я вже чула не раз про Тичину. Страшенний боягуз! Своєї тіні боїться. Перестраховщик — (модне слово). Це він перестраховувався проти підозри, що Кіпніс солідарний із його ранніми "гріхами". А може він і сам добре розумів, що "всіх панів д'одної ями, будем, будем бить..." — ніяка поезія? І в словах Кіпніса почув докір за це? Бо говорять і таке, що поруч із такими "перлами" Тичина невтомно працює над поемою "Сковорода", що ото я чула уривок 1922 року і що він її ніколи не опублікував. Так і помер, бідолаха, в почестях, як у реп'яхах, а ніколи не показав свого справжнього обличчя.
* * *
А другим разом розповість мені Кіпніс і таку веселу штучку... Привезена з Ленінграду. Там живе нерушено з дореволюційних часів, у Царському Селі, у власному осібняку письменник Алексей Толстой, автор роману "Петр Первый". Він при-подобився "вождеві світового пролетаріяту" цим романом, бо під історичною постаттю "преобразователя России" розумій Иосифа Сталіна, ще одного "преобразователя". І за цей роман А. Толстой не тільки став нерушений з усіма атрибутами (з дачею, слугами тощо), а навіть зробився членом партії. Коли хто до письменника дзвонить і питає, чи можна товариша Толстого просити до телефону, а відповідає няня, старенька ще з царських часів служниця, — вона каже: — Граф ушлі-с в райком партії!
* * *
До речі, Кіпніс знав, що і в домі Рильського все-все на старий лад: в хаті ікони з засвіченими лямпадами, святкуються всі релігійні свята, — так цупко за це тримається дружина Рильського, хоч і які перетвори зазнає сам Максим. Ця його жінка інакше, як по-російському, не говорить. Тут же згадувались і дача в Ірпіні, і піяно. Але хто що міг закинути Рильському? Прибутки його — якийсь там пів відсотка з вистав опер, перекладених на українську мову. А хто ж краще міг здійснити ці переклади, як не оцей добродушний чоловік із рудими по-козацькому звислими вусами і трохи скривленим набік носом?
* * *
А одного разу зайшла я до Кіпніса — застала величезне хвилювання. Телефони — з самого рання. Що таке?
— Всі ми страшенно стурбовані. Сьогодні в газеті оголошено списки нагороджених орденом Леніна діячів культури — і в цьому списку нема Міхоелса! Це — черговий вияв наступу на жидівську культуру. Ти дивись! Був дитячий жидівський театр — закрили. Був жидівський журнал — зліквідували... — Хто такий Міхоелс? — питаю, бо перший раз чую це ім'я. — Відомий артист, найбільший з усіх живучих, режисер жидівського театру у Москві. Не відзначити його орденом Леніна значить затискати жидівську культуру...
Хвилювання в Києві тривало, аж поки не подзвонили до Москви. Вияснили. Тоді знов пішла по всьому жидівському Києву телефонна естафета: Міхоелс — член жюрі, не міг він сам собі видати орден...
* * *
Оце саме тоді надималася дута слава Олександра Корнійчука. Як вона творилася, також у хаті Кіпніса відкрився мені краєчок завіси. Каже мені Кіпніс: — Подумай! Прислали мені пропозицію висловитися в пресі про прем'єру Корнійчука "Богдан Хмельницький". Як я можу вихваляти цю п'єсу, коли в нас ще й досі щороку є судний день в пам'ять погромів часів Хмельниччини? Краще я нічого не напишу... Для мене — є що розжовувати.
То значить із польськими панами Хмельниччина виганяла з України й жидів? Коли така століттями небезпека, — чому ж жиди тримаються України?
На це я почула відповідь (тільки іншим разом, в іншому контексті) від того ж таки Кіпніса.
