Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Кіпніс не пропускав новинок. Я так би й не знала, а від нього почула про нову книжку Леона Фойхтванґера "Москва 1937", що прожила в книгарні лише один день, а потім була, за наказом Сталіна, сконфіскована. Кіпніс дуже жалував, що не вдалось її захопити...

16

Дім літератури із старшим наймитом, князьком Корнійчуком на чолі (Замість "князьок" читай: "депутат Верховної Ради, лавреат, мільйонер"), цей Дім був не тільки зовнішньо казенним департаментом літератури, але й по суті. Це Гася Турчинська розкривала мені на дещо очі. Хоч вона вже вимолила собі членство в Спілці, але ще ревно билася за ті вигоди й блага, що разом із членством приходять. Там нашипилось уже дуже багато таких, що відразу оцінили вигоди й почали вичавлювати їх із Спілки, висмоктувати, що можна. Девіз "кусочек хлєба ис маслом" змінився на — "кусок хлєба, ваґон масла".

Містечкове міщанство дуже скоро зафарбувалося в радянську фарбу і вже скрізь розсілося в усіх департаментах, так як ото я бачила в Наркомздорові. В цьому ж департаменті для апетитів перефарбованого на совєтське міщанство — просто золоте дно. Вже не кажу про безкоштовні санаторії й доми відпочинку на березі Чорного моря, в Ірпіні чи там ще де, часом і по три рази на рік, про мешкання в "Роліті", безплатне лікування, творчі відрядження й дотації, редакторство в Літературній газеті, Критиці, — бо це ще не все. На перлинах української літератури, виявилося, також можна незгірше заробляти. Як? Уряд асигнує великі кошти на ювілейні видання багатьма мовами українських клясиків — Шевченка, Франка, Коцюбинського, Лесі Українки — аз цим відкривається велике поле заробітків: переклади вимагають виготування підрядників, додавання приміток тощо. То Гася весь час обурювалась, чому їй не дають такої роботи, а вся вона потрапляє до Стебунової "школи".

Цей Ілля Стебун став головним редактором журналу Критика, найостаннішим словом марксизму в українській літературі, і ото він і назбирав оцих "укр&інскіх пісатєлєй", що розсілися тепер в Домі літератури: Смульсона, Кацнельсона, То-ріна, Палєя, Скульського, Ґордєєва, Тростянецького, Альтмана, Ейльмана, Талалаєвського, Тельмана, Бернштейна, Каца, Адель-гейма, Мартича, Плоткіна... Ще додати Натана Рибака і Гозен-пуда — і ото тепер такий колектив київських українських письменників під царюванням Корнійчука. До них упритул прилип і Любомир Дмитерко, що вже забув говорити по-українському.

Гася була обурена, що не їй дали переклад п'єси "Сватання на Малинівці", а Талалаєвському. То й вона могла б це зробити, а відомо ж, що п'єса, яка йде на сцені, приносить постійний прибуток у вигляді проценту з Комітету драматургії. Цей Талалаєвський, (ще казали: Балалаєвський), крім того, встигав друкувати свої речі одночасно єврейською, українською й російською мовою: Як жартували: "три матки ссе". В Держвидаві, каже Гася, завівся протекціонізм: теперішній директор, Коло-гойда, роздає підвищені гонорари отій зграї, а вони за те хвалять у своїх рецензіях Корнійчука та його почет.

В Літературній газеті вже давно засів Юхим Мартич. Воскрекасенко пустив таку епіграму: "Від ракетки — до газетки", себто Мартич спочатку в ракетку грав з вельможною Лотою Варшавер, а потім і засів головним редактором газети...

Хтось подумає, що ці мої згадки продиктовані антисемітизмом. Ні, те, що діялося в цьому періоді життя київського колективу письменників, вірно буде назвати: антиукраї-н і з м. Наскільки шляхетно поводилися члени жидівської секції, плекаючи свою культуру, обстоюючи її і дружньо співжию-чи з українськими письменниками, настільки нахабно (ні в сто раз цинічніше, ніж тільки нахабно!) поводилась Стебунова зграя в українській літературі. Вони ж, властиво, ренегати своєї нації, оці смульсони, рибаки з мартичами. Вони просто робили наймитську роботу, під управою старшого наймита Олександра Корнійчука, добре оплачену, русифікуючи щоденну мову всередині Спілки, допомагаючи розпинати те, що ще зосталося українського після різні попередніх років. До Кіпнісо-вого "Корнійчук нє любіт євреев" треба додати: "і українців". Корнійчук любить ренегатів, бо й сам — ренегат. Задля кар'єри в партії осліп, не бачить всіх кривд Україні.

* * *

Та не тільки з них складався колектив письменників. Була ще й друга частина. Про Смілянського й Воскрекасенка я вже згадувала. Нічого не можу сказати про Євгена Кирилюка, що не виявляв ніякої індивідуальности. Сухарик. Олекса Кундзіч часом шепотів мені: — Не звертайте уваги на лайку. — Семен Скляренко тримався скромно і гордо. Завжди усміхнений Вадим Охрименко. Євген Кротевич...

Але втішив мене тоді Василь Козаченко. Хоч цей молодий чоловік був секретарем журналу Радянська література та ще й секретарем комсомольської організації в Спілці, — я його не знала, (бо рідко бувала в Домі літератури). Вперше побачила на якихось загальних зборах. Спочатку слухала, як виступав Корнійчук: "Письменник повинен писати правду і тільки правду!" А мені вчувалися його ж слова: "Ви ж понімаєте!", що він ними присмачував свої анекдоти на клюбній сцені в ІНО. — Це ти пишеш правду! — думаю я собі. — Суцільну брехню! І ще й жонглюєш цим святим словом... Як може пересичений мільйонер відчути буття шахтаря? Корнійчук же запевняв, що можна не працювати в шахті, щоб написати п'єсу про шахтарське життя. Як же тоді з маркситським "буття визначає свідомість"?

Блекота.

Козаченко ж виступив — наче свіжий вітер подув у задушливому казематі. Сміливо й відверто вголос сказав те, що кожне думало. Дивне, дико-ненормальне і загрозливе явище роз-паношилося серед нас, — казав він безстрашно. — Чому в Домі української літератури не почуєш українського слова? Чому це всі заговорили російською? Як же ми будемо писати українські поезії й повісті, коли ми цієї мови не вживаємо в нашому щоденному побуті? Ми не знаємо краси й тонкости нашої мови і не хочемо її знати. Це ж наша зброя — слово, а ми так легковажно нею нехтуємо. Ми повинні її відточувати, шліфувати, гострити. А замість цього, в нашій літературі все більше запановує отой нудотний газетний суржик, що не має нічого спільного з нашою літературною мовою...

Він говорив з годину, подавав багато прикладів кричущого нехтування, просто аж ніби вказуючи пальцем на таких негідників. Це стосувалося не тільки Стебуна-Рибака-Адельгейма тощо, тощо, що інакше, як російською не розмовляли, а й Любо-мира Дмитерка, і самого Корнійчука, — ви ж понімаєтє!

Я аж тремтіла з радости, що ось знайшовся хтось і відважно вголос сказав те, що інші по кутках шепочуть. Не боїться. Він сам тут — влада. Уявімо, якби я так устала й сказала те, що вихопив з моїх уст Козаченко. Зараз би сказали: "Вилазка КЛАСОВОГО ворога". Щоб захистити рідну мову, треба стати секретарем комсомольської організації.

Але все таки він був одинцем. Ніхто тоді не виступив в унісон із ним. Всі були винні. Справді, в Домі літератури російська мова розпаношилася остаточно. Ще недавно тут був керсправ Черкасскій, великий носатий гебрей у вишиваній українській сорочці, якого називали "єрусалимський гайдамака", то й той говорив ще українською. А тепер його не стало, секретарки ж, що позасідали тепер при дверях до "начальства"-пре-зидії, говорили "па-русскі" офіційно.

Отож цей Козаченко зустрів мене раз такими словами:

— Косіора, того, що громив вас, уже нема. Приносьте щось до журналу, видрукуємо!..

І справді: понесла я одне оповідання з туркменського збірника "Перший іспит кочовицького сина, Чари". Видрукували (Радянська література, 1939, ч. 6). Так і пройшло непомічене...

17

Здається, що я вже випливаю на тихі води... Ось і Вадим Охрименко, тепер голова колективу письменників, зустрічає, питає: — Чи щось пишете? Жаль, шкода... — Це вже зовсім інший вітер, ніж Сьома Ґордєєв, з його виродкуватим гострокінцевим черепом.

Вадим Охрименко — журналіст. Хоч і пише російською мовою, — говорить чудесною українською, приятелює з Максимом Рильським і це всі прекрасно знають, що обоє щиресенько випивають. Як і Рильський, Охрименко негордий, із сонячною усмішкою, при зустрічі зупиниться, пару хвилин поговорить. Раз навіть зайшов до нашої манюсінької кімнатки, що було для мене велике диво.

Правда, далеко йти до моєї хати не довелося, бо колона письменницького колективу стояла й мерзла ось уже з годину на Лютеранській. В це найбільше радянське свято, річницю жовтневої революції, всі організації виходять на вулицю, стають у колони, щоб пройти повз урядову трибуну на Хрещатику, але перед тим годинами стоять на вулицях, пропускаючи інші. Я, хоч і не член колективу письменників, на ці жовтневі та травневі демонстрації виходила, приєднувалась до колони. Такі, як Панч, Охрименко, з дружньою усмішкою віталися, а такі, як стрижена під хлопця Валентина Ткаченко, нагороджували поглядом здивованого презирства. Ще забрудниться її комсомольська честь об вигнану, "одіозну постать", "пророблену", "куркульську письменницю, що про неї ще Косіор говорив"...

Валентина Ткаченко — молоденька, недавно з'явилась, то що іншого могла вона почути? Всі ж гицлі починали цькування мене словами: "Ще такого-то року, генеральний секретар цека КП(б)У, Косіор, викрив"... а далі городили, що тільки на ум збреде. Така то вже поведенція, що молодість дивиться на нев-дах-старших, як на відпадок. Мені залишалося ігнорувати цю неґацію і взамін не помічати молоду зорю.

Тепер цей Косіор виявився ворогом народу. Яка вигідна для мене коньюктура! Інші використали б, а я й пальцем не поворухнула.

Це саме тоді якнайширше розлилася хвиля нових Грандіозних арештів. В кожній родині були заарештовані, заслані, розстріляні. Але ця нова хвиля вже мене не діткнула. Я вже була парія.

Тоді склалась у мене така "теорія": хвилі на океані.

Перша хвиля змила аристократичну верхівку, велику буржуазію, імперське чиновництво, дворянство... Друга хвиля пішла на заможні столипінські хуторі, на мого діда, але ще мене не залляла, тільки зачепила відгомоном.

Третя хвиля — розгром села, середньої верстви, маси, що потрощив село й вихідців із нього. Це й був погром на мене. З цією хвилею я попала в "тріски", стала "одіозною постаттю". Цю мою долю хтось вирішив ще за рік до мого народження 1903 р.