Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Працює тут у Наросвіті, мені допомагає порадами: куди, в який колгосп поїхати, та як із транспортом. І ще каже: — Це я той, що писав колись на вас усяке оте свинство.
Це він пригадав статтю "Глитайський аґент в літературі" в журналі Плуг, 1932, ч. З за підписами бригади, членів групи "Трактор": Жовтобрюх, Бондаренко, Гіщук, Крамаренко, Шип. Отже, це був Жовтобрюх. Ще одне цікаве знайомство.
У Вознесенському районі я товклася по селах та колгоспах з місяць. Села там були перемішані: українські і поруч чисто великоруські. Де взялися? Це — нащадки покараних і засланих сюди солдат із глибинної Росії. І от два села поруч — не змішуються, поколіннями. А є й багато українців з московським прізвищем та чисто українською особистістю. Ці вже не знаю, як витворилися. Ото в українські села я й попадала, там мене призначали в колгосп на харчування й мешкання, а я дивилася, що б тут записати, головне, серед дівчат, у їх ланках. Офіційна тема записів: "Колгоспна творчість про Сталіна". Записувала я переважно частушки, траплялися й інші пісні, але дуже бідно. Частушки ж були переважно кацапські: "Трактор єдєт, трактор єдєт, тракторіст шатается..." "Кто затронет мою мілку, той попробує ножа..."
Серед дівчат у ланці часом довідаєшся і про сучасний побут. Знаючи, що в наших селах (На Київщині) весілля відбуваються так, як і до революції, я розпитувала дівчат, чи тут весілля й досі такі, як у старі часи. Розговорилися. — Ні, тепер уже рідко хто справляє справжнє весілля. Виводиться це. А є тепер новий звичай, зветься: "пішла на піч". — А що то воно таке?
Щоб не справляти весілля, не витрачатися (бо й нема з чого), дівчина йде до свого хлопця серед білого дня, входить у хату й вилазить на піч. Це означає, що батьки парубка не можуть вже не визнати її за свою невістку. І тоді відбувається таке-сяке ніби весілля, без сватання, без гільця, без усього віками виробленого й складного ритуалу, без вінчання у церкві, без перезви... Ідея, мабуть, така, що дівчина вже не дівчина, вже чекає дитини і вже має право на "піч". Але це не конче ця причина. Перша — уникнути весільних витрат. "Напоїти увесь колгосп, а тоді піснікати весь рік?"
Якась суміш пережитків матріярхату з "радянською дійсністю". Тут тобі й втрата традиції, театральної виставности українського весілля, і совєтські злидні, і питання "аліментів", і повага до молодої матері, незалежно від форми весілля...
Там десь у колгоспній книгозбірні я знайшла й "Ксипеґуси", мій переклад, і дуже здивувалася. Я ж думала, що той переклад забракували. Гарні! Не вислали мені авторського примірника.
Це з тієї подорожі пам'ятаю я ще й цю пригоду: Чомусь склалося так, що я не поїхала від одного села до другого, а вирішила піти навпрошки степом. Це ж тільки десять кілометрів. І ось яке диво! Я натрапила на могилу. їх багато манячить навколо, цілий ланцюг на обрії, це тут такий характерний степовий пейзаж. Але ця — просто передо мною. Вона ніколи неорана, круг неї вже зібрано врожай і стирчить стерня, а могила вкрита буйним зеленим зіллям, квітами, будяками з яснофіялковим цвітом, все це вигналося вище людського зросту. Але мало того! На самому вершку стоїть кам'яна баба. Так, ніхто її звідси не рушив, стоїть, як поставили якісь прадавні люди. Може й Яворницький про неї не знав, той, що зібрав стільки кам'яних баб і поставив перед своїм музеєм у Дніпропетровському?
Я із священним трепетом обійшла могилу навколо, вийшла на самий вершечок і сіла в ногах у кам'яної, вимережаної колись, тепер облупленої тисячолітніми вітрами статуї. Мабуть, половецька, бо фігура тримає обома руками на рівні пояса чашу... Навколо — далечінь, розкіш! Згадався Бабенко із Запо-ріжжя-Гуляйполя, його закоханість у степ. Згадалася інша могила — на картині в Маріюпільському музеї, що мене вразила так, наче я сама там була: червоно-багряне небо, кривавий степ, а знизу підбиває страшна синьочорна туча. В тій зловісній битві стихій на небесному степу вирізняються зубцями могили, а одна з них виділяється на тлі багристого неба...
Тепер же навколо мене — сама блакить.
Сиділа б і довше — та треба йти. Вже он і дорогу видно. Аж бачу — на тому шляху котиться якась тачанка. От, якби підвезла! А тачанка й зупинилася, мене дожидає чоловік, гукає: "Сідайте!"
Розпитує мене, хто я, куди йду, чого. "А я, — каже, — начальник міліції, об'їжджаю оце степ". Довелося мені ще й пашпорт показувати. Аж потім здогадалася я, що то він не з добрости, а з обов'язку очікував мене. Чи не шпигунка? Так то я безтурботно доїхала, куди мені треба було, під охороною радянської міліції.
Був це звичайний дядько, не в уніформі, а в селянській одежі. З рудими, аж червоними вусами, досить добродушний. Мені він здався нащадком скитів, що тут були колись у цих степах, і може так воно й справді... Всю цю сцену я живцем узяла до "Золотого плугу" через багато років...
Із самого містечка Вознесенського їздила я з кимось (може з місцевими вчителями?) на острів Мігію. Цей острів виглядає, як неприступна твердиня, такий скалистий та дикий. Скелі — просто прямовісні стіни. Мої супровідники казали мені, що тут була колись Січ. Так і звалася: Мігійська. Скільки ж тих січей було на півдні України?
Відсвіжена, з вражіннями повернулась я до Києва. Щось із місяць впорядковувала свої записи, переписувала, тематично розділяла. Здала до Науково-дослідного інституту фолкльору, а що далі було з ними — не знаю. Більш ніколи не кликали...
14
Восени я дозволила собі ще й поїхати на власний кошт у Сухумі.
Купила квиток і поїхала на Кавказ. Це вже без усяких подорожніх, санаторій, домів відпочинку. А просто сіла в поїзд — і бачу вже себе в Криму, в Севастополі. Інше підсоння, інше повітря, все мені здалося рожевим. Тут десь у Балаклаві маю знайти своїх родичів — Мокрининих Сидора, Палазю, Лукіяна й Тодосьчину Олександру. Так і є, те, що казали — правда. Лукіян і Олександра, двоюрідні, — подружня пара. Це вважається великим гріхом, але факт наявний.
Зустріли мене родичі весело й привітно, — чужувато. Мені ж не сподобалось, що Палазя й Олександра — в перманентних кучериках, як бирки. Вже вивітрилося з них селянське... Усі вони працюють, то не можуть показати мені Херсонес (казали — "Херсонець"), зате розказали, як дістатися.
Якби я не бачила власними очима, то й не знала б, що Херсонес — уже наполовину у воді, а друга частина — розкопані вулиці, рожеві від того каменя, з якого колись будувались будинки. Щоб охопити все це стародавнє місто, хтось дотепний придумав залізничку, що обвозить за яких пару годин скрізь. Ото там учепився до мене сивий, але виголений дідок, що за всяку ціну настирливо намагався залицятися. Всіляко себе ре-клямував: і орденоносець, і революцьонер, і міжнародній факір. Ледве від нього відкараскалася. (Це я використала в "Скарзі Майбутньому".)
Не пам'ятаю дороги морем із Севастополя до Сухумі і як я знайшла, де жити. Значить, то було легко і без пригод. Вже було по сезоні, пізня осінь (листопад), місцеві люди винаймали кімнати. Найняла і я таку одну, в дімочку на палях, не в місті, а на околиці. В місто ходила тільки обідати.
Що мене найперше вразило і так від мене й не відходило всі ті пару тижнів у Сухумі, — це пахущий, святковий, веселящий дух, розлитий у повітрі. Ідеш собі до міста вздовж гірської річечки, а над нею ростуть евкаліпти. П'янкий запах перепрілого листя. Евкаліпти ці ростуть гаями, все навколо буйне, веселе, — а в Києві вже заморозки. По дорозі зустрічаються місцеві люди (чоловіки), вони тільки в чорному — у чорних бурках, у чорних папахах, з чорними башликами.
А головне мені подобалось, що нема тут жадного совєт-ського стандарту. Все тут своєрідне, кожної хвилини відчуваєш, що ти — в іншій країні. Навіть їжа. Дуже популярні тут дешеві харчівні, — заходиш собі, замовляєш страву. Всі її тут їдять, замовила і я. От, забула, як вона називається. (Чехамбілі?) Це на очах тут вам її роблять. Печуть біле тісто в формі човника, а всередину спеченого човника наливають повно розтопленого масла. Я дивилась, як інші справляються з цією стравою, а тоді й собі так робила. Відламуєш кусничками край цієї мисочки-човника, вмочаєш у масло... Смачно! А поки відломаєш усі стінки, масла вже нема, тоді й денце пішло у вдячну утробу.
А м'ясні справи всі — аж палять перцем та іншими приправами. Смачні, — тільки ж мов вогонь. Це недарма тут на кожному кроці винні погребки, з розливними ріками вина.
Так то я знайомлюся із столицею Абхазії. Надзвичайне щось випало мені тут побачити. Оригінальні, натуральні танки гірняків, не вигадану хореографію, а такі танці, як створили тут самі оці кавказькі племена. Це — місцева олімпіяда, з таких олімпіяд відбираються кандидати на всесоюзні. Коли я потім побачила гуцульський аркан, мене вразило спільне: ці гірські танцюристи пружинять у колінях, це, мабуть, в наслідок їх звички ходити по горах. Але скажу: — ку-уди гуцульському арканові до тієї легкости, елеґанції й Грації, що побачила я на тій олімпіяді! Танцюристи були тільки чоловіки, всі були в своїх чорних кереях чи бурках, чи як воно в них зветься. Це була така краса, що я вважаю, — доля навмисне принесла мені такий подарунок.
Але не забуваймо, що ми в СССР. На кожному розі вулиць Сухумі безперервно кричать гучномовці. Слухайте всі, як судять зрадників народу, які увійшли в довір'я партії й уряду та намагалися відірвати Абхазію від СССР і приєднати її до Туреччини.
Слухаю і я.
Щось знайоме! Та це ж повторення процесу СВУ, тільки з місцевими варіяціями. І тут, — пояснює мені потім господар мого житла, — судять п'ять вчорашніх партійних товаришів Орджонікідзе і Сталіна. Чимось не вгодили вчорашні достойники на абхазьких верхах, от і судять, а про відрив Абхазії до Туреччини — чиста видумка.
Отакі процеси відбувалися в кожній республіці СССР. І про цей процес знають тільки тут, на місці, а в центральній пресі про це — ні чичирк!
Мій господар, сам абхазець, говорить ломаною російською мовою. В його розмовах ані на волосинку не було сталіно-шанування. Він із глумом розповідає, який то Сталін боягуз. Коли Сталін приїздить на свою дачу до Сухумі, то на п'ять кілометрів від його дачі не сміє жаден човен запливати.
