Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Ми не говорили на ті теми, що мене хвилювали, вони її просто не цікавили. Обидві були замкнені щодо наших сердечних справ. Я нічого не могла розказати їй із свого "я", а коли при ній пускалася розвивати свої думки, що на той час настирливо товклися в голові, — на Олениному обличчі з'являлася секретна іронічна посмішка. І вгадай, що вона думає! Це ж вона надала мені наймодерніше ім'я з усіх, що я досі мала: уже я в хаті звалася Явдо.

З товаришкою, навіть випадковою, легше було поділитись пережитим, ніж із сестрою, а тим більше, що я завжди була проти її наставления на "баришеньку", під впливом Галі Фузік чи Лєни. Вона дуже плекала церу лиця, а я це називала "культом обличчя"...

Така гарна, а яка її доля! Боляче було дивитися, яка шантрапа біля неї крутиться. Така краса — і нікого порядного навколо. Що можна було з тієї "капели" (як казала Рожкова), з тієї "шатії" (от, слово! І в словниках нема!) вибрати? Найінте-ліґентніший з тієї "шпани" був Ніколай, начитаний юнак із сантиментальними висловами. Та що ж? Хоч і хвалиться, що батько його українець (робітник), а вчить мене: — Почему ви нє говоріте по-русекі? Вєдь ви же в Городе! — Цю "капелу" я намагалась трохи схопити в оповіданні "Хвіст павича". Був ще такий Женя, "Хлестаков"... Послужив мені типом у "Мані", як і інші.

Мене всі мої знайомі питали, чому вона не виходить заміж. Звідки я знаю? І вона, мабуть, теж. За кого? За когось із того сміття, мурлів? Та й гарний приклад мала вона з своїх сестер. Ганя. Вийшла в 19 років за того Дмитра, зав'язала собі голову, промучилася. Я. Думаю про щось інше і не в голові мені якась родина, заміж... А цікаво, що не тільки я була ображена, коли прийшла Ірина Михайлівна Коберник сватати мене за Ваню, повдовілого пів року тому. Ображена була не тільки я, але й Льона! Е, значить вона тільки вдає, що має мене за пришелепувату, ідіотку, психопатку, ненормальну! (Це вона мене так називала, коли ми сварилися). Може вона навіть гордилася мною секретно від мене, за мою маніякальність. Я ж виконую заповіт нашого тата, який так любив книжку!

8

Одної неділі прийшли до нас незвичайні гості. З Ірпіня, але не тільки Голяна, а ще й Ганя, Гантонина — наші двоюрідні сестри, дочки тітчині Тодосьчині. Гантонина й Ганя приїхали з Жашкова, веселі й повні життя. От така буря пройшла над ними, потрощила, рознесла, — а вони ось знов цілі, здорові, у великих картатих хустках, як у мами була, як і я колись носила.

— Як же там тітка Тодоська, чи маєте які вістки з Уралу?

— А вони вже давно вдома, — сміються сестри. — Настин чоловік забрав звідти.

Він був колгоспник. Завдяки цьому, виправив у колгоспі "бомажку", поїхав на Урал сам і звідтіля легально забрав тітку Тодоську, дядька Хведора та менших двох, Василя й Миколу. Тільки Ганю, тоді шістнадцятилітню вже, влада не пустила. І зосталась вона сама, молоденька дівчина в лісах, у снігах, у бараках. — А як же ти тут опинилася, на Вкраїні? — Утікла! Пішла й пішла, так пішки аж до Москви дійшла, обдерта, голодна, ноги опухли... а там якось до поїзда вчепилась, як безпритульна...

Дядька Хведора вже нема. Загинув під час голоду. Поїхав поїздом до Сидора тітчиного Мокрининого в Балаклаву і вже не вернувся. Може десь по дорозі вбили голодні та з'їли.

— А Сидір у Балаклаві? — Так, вони всі — і Лукіян, і Палазя, за голоду одне за другим виїхали з Леміщихи. З ними і Олександра (ще одна Тодосьчина дочка, моя однолітка).

— А де ж Василь і Микола тепер? Вже, мабуть, виросли? — Е, ім тепер чи не найкраще. Вони тепер у Поті, на Кавказі, там працюють на пристані. — Це той Василь, що як було йому чотири-п'ять років, виносив хліб на дорогу та роздавав воякам, як вони брьохались у сльоту й дощ повз хату...

Отак всіх нас розвіяло, всіх тих, що фотографувалися колись у діда під ожередом соломи на Василевому весіллі. І тут ще розказують сестри про "черевичка". Це дядину Меланю, Иосипову жінку, вивозили активісти з хутора, а їздовим за нарядом від колгоспу був Настин чоловік. Цю історію, так, як мені її розказували, особливо про "черевичка", я через роки відтворила в оповіданні "Поклонник зорі мудрих"...

Невідомо, де тепер Меланя, де дядько Йосип, де Ганя, Василева дядькова жінка. А де Ваня Гуменний? Де дядина Ки-лина?..

Розказують мої сестри все це, що знають, і чого не знають, з усміхом, що грає на лиці. Було, минуло... В кожній бачу себе. Хоч і перелетів над нами гураган, та ось далі живемо. Тільки тяжке життя тепер! Колгосп — та це ж нова панщина! Роби без відгалу, і в свята, і в неділю. Навіть на Великдень навмисне виганяють у поле до роботи, щоб люди не мали ніякого свята... Дармоїдів годуємо! Містові віддаємо свою працю! Робимо на чужу нетруджену пельку...

Так, це я чула влітку і в Плютах.

Ось вона, правда! Ось — колгоспна тематика, а не те, що вимагають Корнійчуки з Іванами ле. Це вже то я знаю, які то ці Тодосьчині дівчата роботящі й витривалі. їхній голос — найчистіший виразник ставлення хлібороба до колгоспів. А не голос "соцреалістичного" письменника, що прочитав у передовиці Правди про "щасливе, заможне, сите життя колгоспника" і зварганив п'єсу, а за це дістав орден Леніна. Розуміється, він пише правду і тільки правду, — ви ж понімаєтє!

9

Те, що зо мною діялося в ОБЛЗУ, не могла я нікому розказати, довірити. Та й не хотіла. Було б профанацією. Воно недоторкане. Кожне найнезначніше, що мені діставалося, — промигне похила постать Ломако, покличуть на нараду і я дихаю тим самим повітрям, ненавмисне здибання й той синій розлив погляду, — було десь близько до неозорного безмежжя потойбічного дива-щастя. Воно мені було таке необхідне, що навіть бути десь близько — раювання. А Ломако ж ніколи й ніяк не провокував на щось, не тільки не виділяв чимось, а просто не помічав, навіть підкреслено. Тільки оте ненароком, несподіване — і спалах синього вогню, безмежжя.

Ах, не кажи, Докіє, що ці очі тебе не бачили, не обкрадай себе! Вогонь цей синій тоді й спалахував, як несподівано, зненацька мене ті очі бачили, саме тому, що бачили. Це не була еротика, хоч би в якій енній долі, ні екстаза, що інколи на мене налітала в полях чи від пісні. А саме — всесвіт, без меж, кінця, краю. Ні до, ні після не переживала я емоції, що не потовплю-валася в земних сферах, такої дивної.

А від того чоловіка мені ж нічого не треба було.

Я дивувалась, я не могла зрозуміти себе. Я ж бачила, що цей чоловік з виглядом аскета — просто апаратчик. Вигляд ідейної фанатичної людини, так. Але це роки після голоду, 1935-й рік, як міг він бути і фанатичним ідеалістом, і партійним комуністом одночасно? Могла я не знати справжнього механізму подій на Україні, але той коло керми не міг його не розкусити. І на власні очі бачила я, як він віддано оваційно плескав при згадці імени Постишева, на сцені великої круглої залі якогось вшанувального зібрання.

Але моя манія опанувала мене безмірно, деспотично і щоб дати їй вихід, я записувала, що зо мною діється. Не був це "матеріял для повісти", а доконечність, щоб себе розвантажити. Навіть знала ж, що радянська література не терпить таких тем, як глибоко інтимне життя серця. Але це ж для себе! Я просто давала собі волю на папері і то — ніколи не могла всього в нього вкласти, що відчувала.

Все це я друкувала у машиновому бюрі після роботи, практикуючись на друкарській машинці, і дала йому назву "Манія".

А тим часом, мої дні в ОБЛЗУ зближалися до кінця. Вже ніколи начальник не викликав мене на наради. Секретарка Гла-фіра виконувала секретарство у Сквірского, я сиділа часто за столом у відділі буряківництва і не знала, що робити. Стенографістки тут ніхто не потребує, крім завідувача фінансовим відділом для писання його листів. Він може обійтись. І вийшов наказ, підписаний рукою начальника ОБЛЗУ, Михайла Федоровича Ломако, про моє звільнення в зв'язку із скороченням штату, за два тижні від сьогодні.

Вже звільнена, — що я роблю? Тепер я вже не підлягаю начальникові, я — стороння апаратові особа. Мені до нестями хочеться, щоб Ломако знав про цю мою манію. І я прошу секретарку при його дверях, щоб доповіла — я бажаю бути прийнятою. Я даю йому рукопис "Манія" в руки, а за пару днів він мене викликає, з якоюсь милостивою усмішкою каже, що я можу залишатися на тій самій посаді в апараті ОБЛЗУ.

Ні!!! Якби не звільнення, ніколи не дійшло б до цієї сцени в кабінеті начальника!

Я відмовилась. І опинилась на вулиці.

Але серце не питає. То було моє безрозсудне найбільше кохання. Мабуть, бо й тепер я часом плачу, згадуючи той синій вогонь, так мені потрібний. Коли я опинилась за межами того будинку, де витав дух синьоокого аскета, стало мені так жаско-порожньо, хотілося не жити. Більше, ніж у звичайні часи, бо в мене часто, з студентських часів, бувало таке почуття, що коли б оце так розлетітися й не бути. Як це так? Думаю увесь вік про смерть — і живу! Тоді ж опинилася я в якійсь темній безвихідній ямі. Хотілося йти, йти у безвість, кудись бігти, нікого не бачити, не відчувати себе...

Це була вже третя важка травма. Перша — вимушене ком-незамство в ІНО, змушеність брехати, що роз'ятрила в мені невилікувану неврастенію і бажання розлетітися. Друга — викинута з літературного життя, а за що — не знаю. Там же моє найбільше право! Третя — тепер... І я безрадісно тупо, непотрібно — якось жию. їм, а воно мені не їжа, а сіно. Всміхаюся, а то не я всміхаюся, моя маска. Говорю непотрібні слова, непотрібні мені й нікому...

Більш ніколи я не бачила тієї синьоокої мани. Знаю, що кінець його звичайний. Полетів Постишев, заарештували й його. Тільки часом і тепер раптом яскраво згадаю, і не знати чого жаль маю до нього. За що ж? Він же ні сном, ні духом не завинив у моїй манії.

А рукопис "Манія" лежав собі в моєму архіві й дожидав своєї долі.

10

Після ОБЛЗУ опинилась я в Наркомздорові. Чи мене хтось послав туди із знайомих стенографісток, чи курси стенографії — пам'ять мовчить. Але яскраво пригадую собі всю цю пишну установу, як якийсь февдальний замок. Це була наче суверенна держава з усім своїм.

Три поверхи. На першому — канцелярії й машинове бюро, на другому — кабінет наркома й кругла велика заля для засідань із чорними шкіряними фотелями навколо стола, застеленого зеленим сукном.