Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Одного разу був він п'яний, а тому що п'яний, взявся сам правити яхтою. І на обрії десь з'явився рибальський човник. З переляку

Сталін заховався на дно, а потім відбулася жорстока розправа над тим рибалкою, що посмів запливти в священні води.

Це не новина для мене, що в простих людей така ненависть до Сталіна, але новина, що з цим тут не ховаються і всіляко висміюють.

Мало що я вхопила з абхазького життя, а ще менше запам'ятала, але все таки більше, ніж у тих санаторіях, домах відпочинків. Що ж там? Чотири чи п'ять разів на день їдальня, пляновані доріжки парків, ще добре, як пляж і є камінчики. І ніякого тобі місцевого життя.

Приїхала в Київ — ой, та тут уже зимою пахне! А на Кавказі покинула таке пахуче повітря, вічнозелені евкаліпти, море...

15

Вибита з колії, відірвана, я зовсім не орієнтувалась, що діється в світі. Це ж саме тоді відбувалась нова хвиля репресій, — тепер уже винищували самих себе. Після самогубства Панаса Любченка полетів Постишев, полетів Косіор, полетів Канторовіч і іже з ними. А мене що то обходить? Ні я, ні ніхто з мого роду не жирує на верхах. Я вже давно в трісках, що відлетіли, як рубали попередній ліс.

Чи це в той час зустріла я Петра Товстолужського на Хрещатику? Входив саме в двері готелю у всіх своїх військових регаліях. Я ще таким чужим його не бачила. Завжди ж був усміхнений, погідний, а це — сухо махнув головою, наче з острахом глянув, щоб я не заговорила, і зник у дверях. Що таке? Чи й йому теж непереливки, чи я вже така "одіозна постать"? Це був останній раз, що я його бачила.

А що в Спілці письменників діється бедлам, то це також іде поза мною. Полетів Кулик, Щупак, Шабльовський — це ж партійна верхівка! Що ж то говорити за рядових членів? Ось, як блиснула літературна зоря Зінаїди Тулуб, так і закотилася. Тулуб після виходу першого тому "Людоловів" теж піддалась була людській слабості, — запишалась, перестала з будь-ким знатися, вже не тримала людей годинами, щоб слухали її автобіографічні спогади, помолодшала і покращала, навіть вийшла заміж. Всі нарозхват читали її роман, у бібліотеках записувалися в чергу... Але 2-й том "Людоловів" уже мало хто встиг прочитати, бо через кілька днів виходу з друку його сконфісковано... Що за причина? Заарештували її чоловіка, бо він німецького походження, (значить, шпигун!), заарештували й її. Зник Фелікс Якубовський, зник стоправовірний Петро Колесник, що поїдом їв і з'їв Миколу Зерова, свого вчителя.

Ось сценка. Іду я з Кіпнісом Фундуклієвською біля "Роліту", проходить якась жінка. — Це — дружина Микитенка, — каже Кіпніс. — Він застрілився. — Як? Микитенко? Стовп радянської літератури і слава?! Правда, його затьмарення почалося ще тоді, як стали форсувати Корнійчука... Але... Що за причина?

Кіпніс більше не знає. Микитенко зник, був невідомо де, кілька днів його не було, потім знайшли у Голосіївському лісі, скінчив самогубством. Ніяких інших чуток, пояснень тоді я, крім від Кіпніса, не чула. Мені це самогубство виглядало так, що Микитенко не міг витримати свого падіння після тієї ґлорії, у якій купався.

А тепер кажуть (тут на еміграції), що Микитенко заарештований і розстріляний. Що правда? Я записую тут те, що чула в той час від Кіпніса.

Десь там нагорі зрушено камінчик, а він, падаючи, тягне за собою все більше й більше шарів, зрушує, захоплює все більшу площу обвалу. Ось я проходила по Володимирській Гірці (забігла, щоб поворушити ногами жовтобагряне листя, якого так багато нападало)... Бачу, — сидить на ослоні якийсь чоловік, з ним у мене зв'язане уявлення про партійність, блискучу кар'єру десь там на верхах. Сидить він самотній, розтрощений, у білий день, коли по кабінетах-канцеляріях (куди він належить) кипить бюрократична піна. А, я його знаю! Це ж чоловік Хмари, ще недавно вмонтований у верхівку, благонадійний, з багатим майбутнім, здібний, інтелігентний... І от — викинутий, непотрібний. Сидить і спостерігає, як кружляє в повітрі жовтий листок, та не знає, що тепер робити... Таких тепер багато. Я почуваю себе зайцем, що бачить перед собою ще загнанішого за мене. Мені що? Я вже свою загнаність пережила, я вже звикла бути "в трісках"...

А одного разу приходжу до Кіпніса — застаю в нього незвичного гостя: Качуру. Він тут у "Роліті" живе і, здається, не приятелював із Кіпнісом. Грають у шахи і п'ють чай із яблучним варенням. Але чого це така жалюгідна поза у Качури? Наче не гість, а жебрак, якого з ласки впустили в хату: згорблений, зігнутий, скорчений сидить на краєчку стільця. Вже не каже протеґувально: "Мой-мой, в'юноша!.." Причина? Не секрет, на Качуру почалася напасть. Вже й він на черзі. Нема вже зверхньо-вибачливого голови Місцевкому письменників. Вже його викинули із Спілки письменників, позбавили всіх привілей. Викинули з посади, ніде не друкують, він ледве держиться, а ще може викинуть із "Роліту", от-от заарештують? Качура тепер так бідує, що в хаті нема хліба. Вже друкарська машинка продана, вже почалися сухоти... Все це написане у його позі.

Вже всі обходять Качуру десятою дорогою, один тільки Кіпніс не боїться по-людяному запросити до хати на чай.

Але що — Качура... Ось із Яковенком ще гірше скоїлося.

Чула я, що Яковенки вже переїхали до "Роліту" з Хрещатика. Ось до кого можна зайти! Я зайшла — і застала сум і жах. Велике горе в хаті. Грицька забрали, їх із "Роліту" викидають на вулицю. — І чого ми переїхали сюди? — питає дружина Яковенка, дивлючись на голі стіни. — Боже, як ми не хотіли сюди йти! Сиділи б на Хрещатику у тій одній кімнаті — і ніхто нас звідти не викинув би. Але прийшов наказ в'їхати в це прокляте мешкання (як я його ненавиджу!) — як же ми могли відмовитися? Авто прислали, майже силою нас повантажили, перевезли... А за два тижні оце все нещастя... Куди тепер?

Викинули їх із меблями просто на вулицю. Куди ділись — вже не знаю. Чому Яковенко репресований? Мій здогад: він мав брата на висотах десь. Того ліквідували — і цього забрали.

Ніхто не був Гарантований від такої долі. Як уже наркоми, генеральні секретарі партії стрімголов летять... Один тільки Корнійчук знав секрет, як залишитися неушкодженим вельможею й умлівіч приноровитися до нового на Україні правителя, Нікіти Хрущова.

* * *

Але ж він не просто собі Корнійчук, він улюбленець самого вождя, товариша Сталіна. їздив до нього вже не раз. Останнім разом, правда, чимось не догодив... (А Кіпніс уже звідкілясь знає і мені з задоволеною посмішкою розповідає.)

Приїхав Корнійчук до Сталіна, а "батько народів" був чимось роздратований... І цей Корнійчук, що грає тут серед літераторів ролю диктатора, там перед Сталіним зробився переляканим школярем, аж затинався. Сталін його пробирає, розносить, питає: — Ти знаєш, який сьогодні день? — Сьогодні — найщасливіший день мого життя! — заїкаючись, пролепетав Корнійчук, — Я сьогодні бачу вас, Иосифе Вісаріоновичу! — Дурак! Сьогодні — день смерти Леніна! — Зате тут, о, тут Корнійчук змеле на порошок усякого, невгодного йому. Ось насмілився один критик, Борщагівський, надрукувати в Москві в російському журналі неславословну, а ділову статтю на чергову п'єсу Корнійчука. Що ж! Число того журналу сконфісковане, Борщагівського скинуто з усіх його позицій, ніде не друкують...

Але чому це Кіпніс каже: — Корнійчук нє любіт єврєєв! — Це вже чую я не раз. По-моєму, — любить, навіть дуже. Може тому гадає, що Корнійчук не любить уже Лоту? А може тільки тому пішла така естафета, що Корнійчук не любить тещі, яка цілими годинами сидить на телефоні та розводиться про свої хвороби з другими тещами "отвєтственних работніков"? Але чи це вже значить, що "не любить євреїв"? Навпаки, свою сестру, Ліду, видав заміж за Натана Рибака і поставив свого родича директором нового видавництва Радянський письменник. З боязкого засмоктаного містечкового хлопчини, яким я його бачила при зустрічі з С. Пилипенком, коли він щойно вступив до "Плуга", — зробився самовпевнений нахабнуватий ділок від літератури, — їх тепер у Спілці розвелося багато. І всі вони — не національні жидівські поети та прозаїки, як Кіпніс чи Гофштейн, а "укр&їнскіє пісатєлі", пишуть суконним газетним жаргонам, а між собою говорять тільки "по-русскі". А що це діється під егідою диктатора Корнійчука, — то любить, чи не любить? Це ж він напустив у Спілку оцю Стебунову камарилью... Але про це маю що сказати далі, ось тільки скінчу про Кіпніса.

Підземні гуркоти, що підмили основи української літератури, вже почали трясти ґрунт і під Кіпнісовими ногами. Підмивають і його затишне кубелечко, дарма, що він забезпечився одружінням з Вірою, щоб одвернути від себе закид у жидівському націоналізмові.

Але часи такі прийшли, що це не Гарантія. Можуть навіть викинути із Спілки письменників, а це вже катастрофа! І вже з'явились перші ознаки цього: їх п'ятилітнього Льоню ("Кіпніса младшого") викинули з дитячого садочка. Грізне попередження! Чи не прийшов час і Кіпнісові потрапити в "вороги народу"? І я не бачила, щоб що інше так пригнітило й дошкулило Іцека та Віру, як вигнання їхньої дитини з дитячого садка. За цим уже піде вкорочення інших вигод та привілей, що ними милостиво обсипані письменники, члени Спілки.

Або:

В повітрі пахне бенкетом. Бути чи не бути на ньому — справа першорядної життьової ваги. Якщо нема запрошення на бенкет — ти людина скінчена. Списки запрошених переглядав і затверджував "сам" Корнійчук. Кому нема запрошення, — той уже під ударом. Кому не прислали, — чекай біди. Тому кожен намагався це запрошення просто з зубів вирвати. Про Турчин-ську той же Кіпніс розповідав, що вона, не діставши запрошення, бігала по всіх авторитетах, добивалась до всіх принципалів, стукала в усі двері, вимолювала, виплакувала...

І він же не ліпший. Напружено чекав він цього запрошення, дзвонив до Фефера, хвилювався. Чому нема? А коли в останній день запрошення таки прийшло, — зібрався, одягнувся, — і не пішов.

Та небезпека, що нависла була над Кіпнісом, якось проминула його. Я не переставала охоче заходити до них, бо мій український націоналізм і його жидівський якось погоджувалися. Крім того, не зважаючи на підземні поштовхи, в цьому мешканні росла бібліотека, вже всі дві стіни заставлені книжками до стелі.