Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій
Та, здається, я й сам бачив того розстріляного німця.
— Де? — похопився я.
Тато відпив трохи чаю, поставив стакан на стіл, продовжував:
— Колись я вже розповідав вам, що частина, в якій я служив у війну, визволяла від гітлерівців наше місто. Ми стояли на тому березі ріки, якраз проти старого монастиря, і мали завдання відволікати увагу німців, створювати в них враження, ніби саме тут збираємося форсувати ріку, використовуючи для цього балки зірваного мосту. А в той час вище й нижче моста, зразу в двох пунктах потаємно будували справжні переправи.
Вночі ми виходили на берег, галасували, зчиняли стрілянину, пускали ракети. А на ранок знову відступали. На дзвіниці у ворогів було кілька гнізд далекобійних кулеметів. Вони нам дуже дошкуляли. їх можна було б швидко прикінчити, ударивши прямою наводкою з гармат. Але командування суворо наказало не чіпати дзвіницю. Батареї били вдаль: снаряди перелітали через міські квартали, навіть через околиці, та сікли польові дороги, по яких повинні були, як ми здогадувалися, відступати окупанти.
Коли місто врешті звільнили, нашу частину розквартирували в старому монастирі. Передусім туди пішли мінери. Вони й виявили, що в підвалі дзвіниці закладена вибухівка. Але дуже здивувалися, побачивши, що запальники попсовані. Проте роздумувати над усім тим було ніколи: солдатам треба було дати спочинок, і вони поспішали.
Розквартирувавшись, наші воїни й знайшли вбитого німця. Він лежав під монастирським муром з обірваними погонами. Не будь цієї деталі, його поховали б так, як і тисячі інших завойовників — без пошани та почестей, тільки з презирством. І цього разу не було ні почестей, ні пошани. Але все ж обірвані погони й попсовані запальники в ящиках з толом насторожували, викликали цікавість.
Командування частини, що раділо поверненню в рідне місто, мріяло створити музей бойової слави. Ми збирали цікаві трофеї, записували інтересні випадки...
Тато розповідав усе те, час від часу відпиваючи із стакана чай. Тепер відсунув од себе порожню посудину.
А я до своєї чашки й не доторкався, все слухав.
— Не пригадуєш, тату,— запитав я,— який із себе був той німець?
Батько розвів руками:
— Хіба ж я можу згадати... Скільки їх бачив різних. Та й не дуже додивлявся. Нам тоді, кажу ж, ніколи було.
— Як жаль,— зітхнув я.
— Що жаль?
— Що ти не пам'ятаєш,— сказав я тихо.— А коли б ти зараз глянув на нього, пізнав би?
Тато розгнівався:
— Ну що ти таке говориш, Жужу...
— Та ні, не на німця, а на його фото,— поспішив пояснити я.
— А,— підняв брови,— ну, це інша справа. Але...
Я вже зрозумів, що він хоче мене запитати, й сказав:
— Віллі прислав нам кілька фото: і дідуся свого, й батька.
— Покажи.
— Все те лишилося в Любові Василівни, але я можу взяти в неї.
Тато згорнув із скатерки в долоню крихти від печива, висипав їх у блюдце. Але робив він те мовби механічно, увесь заклопотаний своїми думками.
— У того німця,— заговорив він знову,— здається, теж були фотографії, якщо пам'ять мені не зраджує. Взагалі, на ньому був жовтий шкіряний планшет, і його... Так, так... Той планшет...
— Ну, ти вже або розповідай або думай,— нетерпеливилось мамі.
Тато підняв на неї очі.
— Так от же так не виходить. І говориться, й думається разом... От я й розмірковую, чи не потрапив той планшет потім до музею бойової слави нашої частини. Якщо потрапив, то він зберігається там і по сьогодні.
— Хіба й такі речі ви показуєте в своєму музеї? — поцікавився дідусь.
— Показуємо в експозиції найперше героївпереможців і все, що пов'язане із славною пам'ятно про наших воїнів. Але у фондах є й трофейні різні речі.
— Татусю,— сказав я гаряче,— але чи можна все те перевірити?
— Чому ж не можна... Ти скажи мені, найперше, його прізвище.
— Кюнте. Запиши, будь ласка: Кюнте Август.
Але увесь тиждень йому ніколилось, і він не зміг зайнятися цією справою. А після неділі, коли ми сиділи саме в Льоньчика, раптом подзвонив телефон. Я підбіг до трубки, приклав її до вуха. А в ній:
— Оріон! Оріон! Я— Волошка! Говорить майор Корнієнко.
— Я — Оріон. Слухаю вас, Волошко,— закричав я радісно.— Біля трубки Жужу.
— Чудесно,— озвався знову тато,— так отже, хлопці, якщо хочете побачити фото, мерщій сюди. Я приніс.
Ми з Льоньчиком побігли. Тато підняв у руці перед нами фотокартку. З неї дивилася на нас немолода вже людина у формі німецького солдата без головного убору. На широкому, наче аж трохи розплюснутому носі — великі окуляри, а за скельцями їх широко відкриті очі з якимось тихим нерозвійним смутком. Внизу підпис: Август Кюнте. Дрезден.
РОЗРИВ-ТРАВА
Уже кінчалося літо. На вулицях каштанове галуззя гнулося од ваги їжакуватих зелених плодів, що цілими гронами висіли між пальчастим листом.
У тихих закутках міського парку, на крутих схилах берегів навколо старого монастиря, підсихаючи, біліли гострі, як піки, стрючки розрив-трави. Ще ось трохи — і почне вона стріляти з мортир, розкидаючи далеко своє насіння, щоб вічно жив на землі та не переводився, не дрібнів її рід.
Над річкою ранком і увечері пролітали качині табунці, й цікаво було спостерігати, як матикачка покрикувала на своїх діток, що зграйкою тулилися до неї, граючись у повітрі:
Кря! Кря!
Я кожного разу перекладав на людську мову отой бентежний пташиний крик, і мені уявлялося, що то мати говорила:
"Ану-бо, бешкетники, будьте уважні, бо за ігрищами своїми й небезпеку прогавите... Та учіться вільніше володіти крилом. Бо ж не за горами дорога далека у вирій... А здолати її може тільки сильний... Вільніше, вільніше крилом!"
Мені з Льоньчиком теж уже надходив час готуватися —В дорогу, бо ж новий навчальний рік! Тепер ми, певно, не зможемо так часто бувати на заводі, у дідуся в цеху і в підвальній кімнатці "Ремточмеханіки".
В останні дні серпня ми навідувалися в школу, ходили в магазини купувати підручники, зошити та різне шкільне приладдя. Одного дня, коли я повернувся додому з повним портфелем, подзвонив міський телефон. Я взяв трубку.
— Алло! Слухаю!
— Квартира майора Корнієнка?
— Так,— сказав я.
— А майора можна до телефону?
— Його немає дома.
— А ви ж хто?
— Я його син.
— Дуже добре. Це говорять із Комітету радянсько-німецької дружби. Ви б не змогли записати батькові телефонограму?
— Можу.
Тата просили зайти в Комітет з усіма матеріалами про німецького солдата Августа Кюнте.
Увечері батько, прочитавши телефонограму, посміхнувся:
— От, Жужу, бачиш, завдав ти мені клопотів...
— Але ж, тату...
— Та ні, Жужу,— заспокоїв він мене,— я не обижаюся... Піду обов'язково...
...От уже й знову навчання в школі. Але все ж ми з Льоньчиком не полишили "Глобуса", обмінювались листами з Віллі Кюнте та з іншими кореспондентами, і до дідуся то в підвал, то на завод у цех час від часу навідувались.
Тепер дідусів "кабінет" нагадував справжню годинникову майстерню. Механізм обростав все новими й новими деталями: коліщатами, якимись важелями, гачками. Над ним висіло вісім дзвонів. Колись ще здавна вони озивалися поперемінно один за одним. То була простенька мелодія, яку годинник програвав один раз у чверть години, два рази кожної півгодини, три рази у три чверті години і чотири рази щогодини перед тим, як бив великий дзвін. Нині дідусь із своїми помічниками навчали куранти виконувати цілий гімн.
А ми з Льоньчиком уже не мали постійної роботи, працювали підручними у майстрів.
— Льоньчику, а дай-но мені наждак...
І Льоньчик подає.
— Жужу, отам на верстачку молоточок, він мені потрібен...
Уже весь завод з цікавістю слідкував за дідусевою майстернею. Ану ж, чи вдасться хлопцям навчити байдужий метал музичної грамоти? А чи послухають їх дзвони?
Робота, хоч і поволі, все ж посувалася. Ставали, мов солдатики в нерівному строю, все нові й нові штирі по барабану. Кожен з них змушував нагинатися важіль, той в свою чергу тягнув трос, і молоточок піднімався над дзвоном та слухняно бив по ньому, видобуваючи з металу чистий звук... Дідусь прислухався до ньогоД вдоволення, я бачив, розливалося по його обличчі.
— Хлопці, послухайте ще раз...
І куранти, як здавалося мені, знову залюбки повторювали від початку всю мелодію, якої навчила їх людина.
Коли після останнього удару дзвін врешті замовкав, дідусь брався свердлити дірку в барабані для нового штиря-солдатика.
Інколи приходив директор заводу, весело питав:
— Як тут у вас діла, Іване Стратоновичу? Чи слухаються помічники?
— В акурат...
— Може, ще підмога яка потрібна?
— Е ні, колгоспом тут нічого не вдієш, треба, щоб одна голова мудрувала, що до чого... Роботи багато, але потроху зберемо...
Того дня увечері не працювали. Дядько Роман в заводському спортзалі на спартакіаді в поєдинку із своїм суперником лаштувався повернути собі чемпіонське звання. А ми вчотирьох тим часом вирішили піти до старого монастиря, бо директор заводу сказав, що на стіні його вже закріплено грамоту.
Як підходили до брами, наш давній знайомий, вартовий з ковінькою, саме замикав ворота на замок.
Дідусь привітався з ним та й питає:
— Кажуть, тут десь охоронну дошку почепили, чи не можна на неї глянути?
Вартовий нахмурився:
— Та почепили... Он...— підняв палку й показав на стіну.
Ми ступили ближче. На ній було написано, що весь комплекс являє дорогоцінну пам'ятку минулого й оберігається законом від будь-якого руйнування. Дядько Прокіп голосно прочитав увесь той текст, весело засміявся:
— А де ж оті, що хотіли покласти дзвіницю на землю?..
Вартовий тільки відмахнувся:
— Уже змотали вудки... Давненько не ходять... А це й нам сказали збиратися, щоб до нового року звільнили всю територію із своїми складами... Так що не знаю, де та напасть і взялася... Мені теж тепер роботу шукай...
А дядько Прокіп, такий сміхун, на те дуже серйозно сказав:
— Хіба не знаєте, де взялася рахуба на вашу голову?
— Звідки ж мені знати? — підняв очі вартовий.
— Невже оцих двох не пам'ятаєте? — показав дядько Прокіп на нас із Льоньчиком.
Ми аж поодверталися. Може, тому вартовий тільки плечима знизав.
— Ех, діду,— зітхнув дядько Прокіп.— Бачу, пам'ять ваша вже, як решето. Та це ж їх отоді пожежники знімали!..
— A-а, так це ви, харцизяки... Так, так, тепер пригадую... Таки після них усе й почалося...
Глянув я на дідуся свого,— сміється беззвуко, тільки сиві козацькі вуса здригаються.
Тим часом дядько Прокіп дуже серйозно продовжує:
— Оце вони всю напасть на нашу голову й принесли.
— Біда,— почухав потилицю вартовий.— Тепер і не знаю, як воно буде...
