Загадка старої дзвіниці - Дрофань Анатолій
Тільки домовимось про одне — не за-ва-жа-ти!..
— Та ми анічичирк...— обіцявся Льоньчик гаряче, смиренно всідаючись на стілець.
Але за хвилину по тому уже нечутно прослизав між креслярських дощок, зацікавлено зазирав до кожної. Та й дядько Прокіп недовго лишався серйозним. Орудуючи лінійкою, циркулем та рейсфедером, мудруючи над ватманом, він спочатку починав щось мугикати стиха. Потім, відкинувшись назад на спинку стільця та придивляючись до прокладеної лінії, уже наспівував голосніше.
Найулюбленішою піснею його була дитяча — "Сидить Роман на припічку". Посмикуючи в такт мотиву плечима, він тягнув:
Сидить Роман на припічку, Держить кота за ниточку. Котик зубки розтулив Та й Романа укусив.
— Адзусь, адзусь, кошеня, Не займай ти Романа!
А одного разу почав імпровізувати, за звичкою насміхаючись зі свого друга Рамзеса й самого себе.
Не займай ти Романа, В нього діла до хріна! Зранку — зміна у цеху, Потім — ватман на дошку... Через ті курантики Йому не до романтики.
Всі, хто був у креслярському бюро, голосно зареготали. А він, підбадьорений своїм хвилинним успіхом, стріпуючи золотими кільцями чуприни та поводячи артистично плечима, продовжував:
Прощайте, танці, бокс і клуб,—
Роман у пас же однолюб: Душа, і серце, й дві руки Лиш вам, куранти, па віки! Тісна Романові шлея,— Вина у тому не моя!
...Котик зубки розтулив, T¿i Романа не вкусив!..
То була, може, й гірка правда для дядька Романа, але правда, про яку він і сам не раз говорив. Наближалася заводська спартакіада, у якій він мріяв узяти реванш над своїм переможцем із сусіднього цеху. Та часу для підготовки не залишилося — все віддавав курантам. Інколи забігав у спортзал потренувати ліву руку (його переможець — лівша, і завдяки цьому зумів нокаутувати в третьому раунді), проте цього, либонь, було мало. Дядько Роман, коли кругом усі сміялися, зітхаючи сказав:
— А таки правда. Якщо я впаду в нокауті знову, то винні в цьому будуть тільки куранти...
Незабаром у модельному цеху кілька молодих хлопців разом з дідусем уже виготовляли по кресленнях деталі годинника з дерева.
Я дивувавсь:
— Дідусю, хіба вони будуть дерев'яні?
Дідусь сміявся:
— Що ти, Жужу... На дерев'яних далеко не поїдеш. Це просто моделі, щоб по них вилити потрібні деталі із бронзи.
Ще через якийсь час ми з Льоньчиком побачили, як те робиться.
На дзвіниці, здається, на першому ярусі, лежав великий дзвін, розколотий навпіл. Ті бронзові уламки ливарники й вирішили використати для виготовлення деталей курантів, зокрема коліс,
А колеса в механізмі мали бути немалі. Одні — як автомобільне кермо, другі — ще більші.
Ми дуже шкодували з Льоньчиком, що не побачили, як знімали з дзвіниці того побитого ветерана. Але дідусь сказав, що його просто стягли лебідкою на землю, краном повантажили на машину і відтранспортували в ливарний цех.
Та й у ливарному цеху, коли ми прийшли туди, дзвона вже не було. Його розплавили в печі, і тепер там тільки, як казав дідусь, булькає з нього бронзова юшечка.
Ливарний цех — то виняткової краси видовище.
Він увесь залитий вогнем. У печах булькоче, палахкотить метал. Металурги в темних окулярах, у крислатих повстяних капелюхах, проходять від печі до печі, дивляться через льотки на вариво.
Ми з Льоньчиком стояли мов заворожені.
Ливарник відкрив ляду печі. Нараз полум'я, вихопившись звідти, осліпило нас. Вогненні язики червоними жар-птицями метнулися ввись, затріпотіли крильми під високим склепінням даху, рвонулися у відкриті величезні вікна.
Тепер я зрозумів, чому білі хмарки, що вечорами пропливають над заводським подвір'ям, стають червоними. То жар-птиці сідають на них...
Потому металург набрав у велику ложку на довгому держаку сліпучо-білої рідини, цівкою полив її у пісок. І ту ж мить бенгальські вогні сяйнули на всі боки. Яскраві зірочки, описуючи гнуті дуги, гірляндами розсипалися по піску.
За хвилину металовар узяв у руки замість черпака довгу піку, пробив нею в печі льотку. Звідти висунулась червона гадючка і швидко поповзла до великої чорної діжі, що стояла на вагонетці. Вогненний поповзень щомить ширшав, розростався. Ще секунда — і це вже був цілий струмок, що, стікаючи в ту розлогу посудину, шпував навколо сліпучими іскрами. Тепер не окремі жар-птиці билися крильми під склепінням цеху, а суцільна повінь сяйва залила все кругбіччя.
Вагонетка, мов шматочок сонця, покотилася по рейках у другий відділ цеху.
І ми з Льоньчиком пішли туди.
На майданчику, засипаному піском, дідусь з кількома формувальниками вже зробили дерев'яними моделями коліщат заглибини в грунті. Тепер треба було ті форми залити бронзою, і ливарники кваплячись заходилися біля того діла, поки метал не захолов. Я побачив, як їхні обличчя заросяніли від поту.
Коли наступного дня ми прийшли в дідусеву цехову кімнатку, то побачили, що відлиті бронзові коліщата уже лежать на верстачку. Погладжуючи шершаву жовту поверхню одного з них, дідусь сказав:
— А оце ось і ваше...
— Хіба те, що ми робили,— погане? — вражено запитав Льоньчик.
— Дуже хороше, хлоп'ята. Але ж воно було з міді. А це бронзове. Довговічніше.
ТАЄМНИЦЮ РОЗКРИТО
Пам'ятаєте, коли ми встановили нашу "трансконтинентальну" лінію з трофейних трубок і вперше випробували її, я хотів розповісти татові одну таємницю. Він сказав тоді: "Про військові таємниці по телефону говорити не рекомендується".
Що то була за таємниця, я просто за різними іншими справами забув вам розказати.
Про неї ми дізналися з другого Вілліного листа.
Виявляється, про наш подарунок Віллі написав у свою піонерську газету. Там були надруковані й фото таблички на годиннику, і краєвиди нашого міста, які ми з Льоньчиком зробили.
Вілліна розповідь про дідуся, що встановлював колись на вежі старого монастиря годинника, а особливо про його тата, який теж був на тій самій вежі в останню війну і залишив на монограмі свій розпис, викликали великий інтерес у читачів. Але й це ще не все. Незабаром у Німецькій Демократичній Республіці знайшлася людина, яка на власні очі бачила ту монограму, більше того — була свідком, коли робився другий напис на ній. Ця людина й повідала в газеті про таємницю загибелі Вілліного тата.
Август Кюнте був сапером. Частина, в якій він служив, близько півроку стояла в старому монастирі нашого міста. Восени сорок третього, перед відступом гітлерівських військ, Август Кюнте одержав від командування наказ замінувати дзвіницю і при відступі зірвати. Сапер старанно укладав ящики з толом в той час, коли на дзвіниці ще сиділи кулеметники.
Осінньої ночі останні німецькі частини, прикриваючись темрявою, покидали місто. Уже нікого не залишилося в старому монастирі. Німецьке командування чекало, що ось зараз пролунає страшний вибух і висока тисячолітня дзвіниця, яка панує над усім окіллям, впаде на землю.
Але минула ніч, сонце звелося за рікою, а красуня-дзвіниця, мов нездоланний витязь у шоломі, так і стояла нездвижимо, як символ тисячолітньої нескоримості ворогам, велетенськими вікнами своїми, мов живими очима, вітаючи народження нового дня.
Коли Август Кюнте уже за містом нагнав свою частину, командир запитав:
— Кюнте, ти тут? Але чому стоїть дзвіниця до цього часу?
— Пане офіцер,— сказав сапер, що все життя до війни, щурячись та затискуючи окуляр в очниці, ремонтував у дрезденській майстерні годинники всіх систем світу,— я сам не знаю, що трапилося... Я замкнув усі дроти... Я робив усе, що належить солдатові Гітлера... Але вибуху не сталося...
Командир від люті зблід, аж зубами заскреготав.
— Але як ти смів іти сюди, коли вона стоїть?
— Пане офіцер,— сказав Август Кюнте з гідністю,— я виконую наказ мого фюрера... Я не мав права потрапляти в полон, порпаючись біля тих осоружних дротів... Так велить мені мій фюрер...
Але сталося так, що переправа радянських військ затрималася і гітлерівські війська знову повернулися в місто, а також і в старий монастир. Командир спустився у підвал дзвіниці. Він був добрий спеціаліст своєї справи і зміг легко встановити, що ніхто й не пробував замкнути дріт, що в усіх ящиках попсовано запальники. Він також зрозумів, що це могла зробити тільки людина, якій було доручено підірвати дзвіницю.
— Так ось хто ти є! — збіснуватився остаточно командир.— Продажна шкура! Я давно спостерігаю за тобою, Кюнте. Я завжди підозрював, що ти такий же, як і батько,— Тельманів поплічник. Тепер я остаточно переконався, Кюнте, що в твоїх жилах тече кров комуніста!..
"Його розстріляли того ж дня на монастирському подвір'ї під дзвіницею,— писав Віллі.— Розстріляли як зрадника фашизму, найлютішого ворога фюрера. Тіло навіть не поховали. Може, не схотіли, а може, просто не встигли, бо на околиці міста з'явилися радянські війська.
А тепер, Жужу та Льоню, мої далекі друзі, мені й боляче за тата і в той же час серце виповнюється радістю, що він був комуністом і помер як друг вашого народу".
Ми цілий урок читали цього листа, слово за словом перекладаючи печальну повість людського життя.
БІЛЯ ТУЛЬСЬКОГО САМОВАРА
Кілька років тому в Жіночий день тато подарував мамі тульський самовар. Звичайний тульський самовар — білий, блискучий, з руркою внизу і конфоркою вгорі, тільки всередині в ньому немає труби і не треба туди класти вугілля та підставляти до пічурки. Він включається в електромережу.
Тепер буває так: після вечері, коли хтось із сім'ї хоче попити чайку, а в мами гарний настрій, вона приносить із кухні самовар, ставить на тацю посеред столу. Шнур вмикає в розетку, й самовар починає весело мугикати задумливу пісеньку. Тоді в хаті стає якось затишніше, тепліше.
Того дня мама теж запитала: — Ну, а кому чайку?
Пити хотіли всі, і я побіг на кухню допомогти мамі транспортувати чашки, розетки під варення, вазочки. А варення в нас кому яке до смаку: вишневе, яблучне, смородинове.
Я люблю ті хвилини, коли ми чаюємо. Робиться це завжди непоспіхом: сім'я відпочиває після трудового дня. Хтось розповідає що-небудь цікаве, передумане чи пережите.
Я взявся розказувати про Вілліного листа та про долю Августа Кюнте. Всі, а особливо тато, слухали мене дуже уважно. Мабуть, я надто хвилювався при цьому, бо дідусь поклав мені на лікоть руку, порадив:
— А ти спокійніше... Це вже діло давнє...
— Значить, Віллін батько,— запитав я,— не був фашистом?
— Якщо все це правда,— сказав дідусь,— то, мабуть, що ні...
— Правда,— мовив задумливо тато, поколочуючи чай і слідкуючи за ложечкою, що тихо подзвонювала об тонкі стінки стакана.
— Звідки ти знаєш? — недовірливо зауважила мама.
— Здогадуюсь...
