Земля у рівновазі - Альберт Гор

що генетично підходять для конкретної екологічної ніші і доступні у достатній кількості у відповідний час і у відповідному місці. По-друге, треба використовувати стимули, щоб не просто заохотити до насадження дерев, а передусім стимулювати відповідний догляд за ними, щоб гарантувати виживання саджанців, зокрема їх достатнє зволоження і захист від тварин, доки вони не будуть спроможні рости самі по собі.

Щодо першої передумови, нема сумніву, що коли СЕІ належним чином організувати, є можливість визначити типи дерев, які най­більше підходять для конкретних регіонів, і потім забезпечити тися­чі і мільйони необхідних саджанців. У деяких регіонах, насправді, це вже робиться у невеликих масштабах. Але цю діяльність слід розгорнути якнайширше. Як повідомляє у своїй доповіді Націо­нальна дослідницька рада Національної академії наук 1991 року:

«Нині не існує відповідної глобальної стратегії систематичної ідентифікації, опису, випробування і вирощування дерев для потен­ційного використання. Досі мало уваги приділялося вирощуванню вдосконалених різновидів дерев для промислового використання, агролісівництва та відновлення занедбаних земель.... Необхідно забезпечити тривалу політичну підтримку і розширене незалежне фінансування для довгострокових заходів щодо збереження лісу, підготовки професійного і технічного персоналу, стабільної діяль­ності установ, які відповідають за збереження генетичних ресурсів дерев.... Це вже не справа кількох країн, для цього потрібні об'єднані зусилля глобального масштабу».

Щодо другої необхідної передумови — стимулів для вирощування посаджених саджанців, ми можемо запозичити деякі моделі, які почали з'являтися в країнах, що розвиваються. Я ознайомився з дея­кими найбільш успішними місцевими проектами, зокрема, започат­кованим кенійським рухом «Грінбелт» під керівництвом Вангарі Маттхаї, де було поєднано насадження дерев з освітньою програмою для жінок щодо регулювання народжуваності. Більшість із семи мільйонів дерев, посаджених жінками з руху Маттхаї, вижили, бо садівники отримують невелику компенсацію за кожен саджанець тільки після того, як він був вирощений до такого стану, коли далі він уже міг виживати сам по собі. Тепер рух розповсюджує інструк­тивний матеріал з самозабезпечення у сільському господарств і виділив місце у своєму розсаднику для вирощування запасів насін­ня для садів і полів.

Інший приклад руху за насадження дерев для відновлення за­недбаних земель у поєднанні з виконанням інших завдань — це дов­готривала ініціатива сіоністів, щоб єврейська діаспора посадила мільйони дерев в Ізраїлі і створила там нові ліси. Справді, освоєння пустелі і відродження занедбаних земель в Ізраїлі є одним з най­більших екологічних успіхів, що прийшов на зміну багатовіковому виснаженню земель і відновив їх продуктивність. (На жаль, сучасний індустріальний підхід до сільського господарства знову призвів до виснаження земельних і водних ресурсів у деяких регіонах Ізраїлю.)

Тим часом ініціатива Єврейського національного фонду щодо насадження дерев продовжує служити моделлю того, що можна зробити у всьому світі для відновлення занедбаних земель як у слаборозвинених країнах, так і в індустріальних. Цілі покоління єврейських дітей у Сполучених Штатах, наприклад, збирали гроші для насадження лісів у пам'ять про близьких або на честь друзів. І завдяки цьому діти отримали цінний урок з техніки збереження землі і води і, в неявній формі, про важливість любові до землі.

Треба не тільки насадити мільйони дерев, але й розвивати нові технології для вдосконалення заготовки лісоматеріалів у лісовому господарстві. Хоча повна вирубка — практика вирубування до поверхні землі великих масивів лісу — вважається найменш затрат­ною для лісозаготівельних компаній, часто вона призводить до сильної деградації грунту і згодом вимагає багаторічних виснажли­вих витрат. Натомість застосування вибіркової вирубки і заготівлі лісу, що була започаткована у північній Європі, з певними модифі­каціями могло б удосконалити технологію лісозаготівлі в багатьох регіонах світу

Енергетика. Енергетика є, звичайно, джерелом життєвої сили для економічного прогресу. На жаль, найпоширеніші технології пере­творення енергії в придатні для її використання види супроводжу­ються величезними викидами забруднюючих речовин, серед яких особливо виділяється вуглекислота, дедалі більші концентрації якого сьогодні оточують Землю. Тому енергетичний компонент СЕІ треба зосередити на розвитку енергетичних технологій, при яких не виробляються великі кількості С02 та інших шкідливих речовин. Найближчим часом найбільш ефективні технології для досягнення цієї мети — це ті, що покращують енергоефективність та енерго­збереження. Наприклад, використання недорогих, але енергоефективних пічок та плит, які поширюються на експериментальній осно­ві в деяких країнах «третього світу», де широко використовується деревне вугілля і дрова, різко зменшує кількість енергоресурсів, що споживаються в сільській місцевості.

Значнішої економії електроенергії, а також суттєвого зменшення викидів С02 можна буде досягнути, безумовно, коли індустріальний світ розробить більш ефективні двигуни внутрішнього згорання. І тут автомобіль заслуговує на особливу увагу.

Згадаємо, що Сполучені Штати витрачають десятки мільярдів доларів на шалені програми модернізації і вдосконалення бомбар­дувальників та винищувачів для протистояння дедалі більш від­даленій загрозі нашій державній безпеці, однак нас чомусь цілком задовольняє те, що сотні мільйонів наших автомобілів використо­вують застарілий технологічний підхід, який, по суті, не змінився з часу створення перших моделей Форда. Ми сьогодні знаємо, що їх сумарний вплив на глобальне довкілля створює смертельну небез­пеку для кожної країни, яка є навіть більшою, аніж небезпека з боку будь-якого військового противника, з яким ми ймовірно можемо зіткнутися. Хоча тепер технічно можливо будувати значно більш досконалі автомобілі та вантажівки, нам говорять, що примусовий швидкий перехід до ефективніших машин викличе неприйнятні порушення в існуючій структурі автомобільної промисловості. Представники автомобільної промисловості стверджують, що не­справедливо вимагати змін лише від їхньої галузі, ігноруючи ін­ших, що теж причетні до посталої проблеми; я згоден, але їхня аргументація тільки ілюструє нагальну потребу справді глобаль­ного, всеохоплюючого і стратегічного підходу до проблеми енер­гетики. Я підтримую нові закони, які посилюють технічні вимоги до автомобілів, але потрібно щось значно більше. У рамках СЕІ повинна стати можливою розробка скоординованої глобальної програми для досягнення стратегічної мети — цілковитої ліквідації двигунів внутрішнього згорання протягом, наприклад, двадцяти п'яти років.

Шістдесят років тому Вілл Роджерс зазначив усю іронію стано­вища великої країни під час депресії, яка стала першою, хто «їде до притулку для бідних в автомобілі». Сьогодні ми мусимо визнати, що наша надмірна схильність до автомобіля як головного транспорт­ного засобу є причиною великої частини С02, який викидається в атмосферу в індустріальному світі. По правді кажучи, дуже мало сенсу в тому, щоб спалювати стільки палива, щоб мандрувати з декількома тисячами фунтів металу, куди б ми не їздили, але саме наша неспроможність думати стратегічно про транспортні засоби призвела до нинішнього абсурдного стану справ.

На початку 90-х дві японські автомобільні компанії оголосили про удосконалення, яке дозволяє різко зменшити кількість палива, необхідного для того, щоб проїхати милю, і цього вони досягли без особливих технологічних проривів. Секрет, як виявилося, полягав у використанні більшого домішку повітря у суміші з бензином під час загорання палива. Що ці суміші більш ефективні, було