Земля у рівновазі - Альберт Гор

розвинені країни були готові вести інших своїм прикладом; інакше країни «третього світу» навряд чи погодяться впроваджува­ти необхідні зміни, навіть в обмін на суттєву допомогу. Зрештою, так само, як План Маршалла поважав суверенність кожної країни, хоч і вимагав, щоб усі вони працювали разом, цей новий план має наголошувати на співробітництві — в різних регіонах світу і в глобальному масштабі — одночасно з глибокою повагою до ціліс­ності окремих націй-держав.

Цю думку варто спеціально наголосити. Саме згадування будь-якого плану, який передбачає широкомасштабне співробітництво, викликає тривогу у багатьох, — особливо у консерваторів, — які вже давно поставили знак рівності між такими пропозиціями та пропагуванням наднаціональних інституцій на зразок світового уряду. Дійсно, деякі з тих, хто підтримує спільні глобальні дії, схильні припускати, що наднаціональні утворення такого плану є неминучі. Але це уявлення неможливе з політичної точки зору та непридатне для практичної роботи. Політична проблема очевидна: ця ідея викликає такий опір, що подальші дебати щодо основопо­ложної мети зразу припиняються — особливо в Сполучених Штатах, де ми так сильно захищаємо наші особисті свободи. Побоювання, що наші права можуть опинитися під загрозою при делегуванні навіть частини нашого суверенітету до якоїсь всесвітньої влади, є гарантією того, що цього просто не станеться. Практичну проблему можна проілюструвати запитанням: яка мислима система глобаль­ного управління могла б примусити окремі країни реалізувати екологічно безпечну політику? Адміністративні проблеми будуть просто гігантськими не в останню чергу через те, що часто недіє­здатність органів влади схоже зростає в геометричній прогресії зі зростанням відстані між суб'єктом влади і людьми, на яких він впли­ває. І зважаючи на хаотичний стан деяких урядів, які будуть підлеглі цим глобальним інституціям, діяльність будь-якої такої установи напевне матиме несподівані побічні ефекти і ускладнення, які зашко­дять основній меті. Як сказала Дороті Паркер про книгу, яка їй не сподобалася, ідею світового уряду «не варто легко відкидати; її треба відкинути з великою силою».

Якщо світовий уряд і не можливий, і не бажаний, то як ми можемо налагодити успішну співпрацю у світовому масштабі з метою збе­регти довкілля? Є тільки одна відповідь: ми повинні вести перегово­ри щодо укладення міжнародних угод, які встановлять всесвітні норми прийнятної поведінки. Але приєднання до цих угод має відбу­ватися добровільно — хоча з розумінням того, що вони міститимуть як стимули, так і юридично обумовлені санкції за їх невиконання.

Найважливіша наднаціональна організація світового рівня — Організація Об'єднаних Націй — може грати в цьому певну роль, однак я сумніваюся в її спроможності зробити багато. Зокрема, щоб відслідковувати розвиток в контексті тієї чи іншої глобальної угоди, Організація Об'єднаних Націй могла б розглянути ідею створення Ради Господарювання, яка мала б справу із проблемами глобально­го довкілля так само, як Рада Безпеки сьогодні розглядає питання війни і миру. Такий форум був би дедалі більш корисним і навіть необхідним в умовах розгортання глобальної екологічної кризи.

Так само варто було б започаткувати традицію щорічних зуст­річей у верхах з питань довкілля, подібно до нинішніх щорічних економічних самітів, на яких лише інколи знаходять час для розгляду екологічних питань. Попередні обговорення Глобального Плану Маршалла повинні так чи інакше відбутися на найвищому рівні. І, на відміну від економічних зустрічей у верхах, у цих обговореннях повинні брати участь глави держав як розвиненого світу, так країн, що розвиваються.

У будь-якій глобальній угоді такого типу, як я пропоную, найваж­чими будуть взаємостосунки між багатими і бідними країнами; необ­хідний дуже виважений баланс тягарів і обов'язків, що покладатимуться на обидві групи держав. Якщо, наприклад, певна угода матиме більший вплив на бідні країни, то потрібно її урівноважити одночасною угодою, яка матиме більший вплив на багаті країни. Цей підхід уже розвивається природним чином під час перших попе­редніх обговорень глобальних екологічних проблем. Зокрема, є безумовний, хоча і не виражений відкрито, зв'язок між переговорами щодо збереження вологих лісів, які знаходяться здебільшого на території бідних країн, і переговорами щодо зменшення викидів парникових газів, що є особливо складним для багатих країн. Якщо ці переговори будуть успішними, то остаточні угоди стануть компро­місним вирішенням цих двох проблем на основі взаємних поступок.

Розробка Глобального Плану Маршалла повинна також вра­ховувати, що багато країн перебувають на різних стадіях розвитку, й кожна нова угода має зважати на ту прірву між державами-учасницями, не тільки в плані їхнього відносного багатства, але також і рівня політичного, культурного і економічного розвитку. Врахування цього розмаїття має значення як для тих держав, які мають щось отримати внаслідок запровадження тієї чи іншої гло­бальної угоди, так і для тих, які повинні стати донором. Координованість і узгодженість дій між країнами-донорами, наприклад, може стати найбільш складною проблемою. Два донорські учасни­ки Плану Маршалла, Сполучені Штати і Великобританія, налаго­дили чудові робочі стосунки протягом війни, які потім використо­вувалися як модель для їхнього післявоєнного співробітництва. Сьогодні Сполучені Штати не можуть, зрозуміло, бути головним фінансистом світової програми відродження і не можуть приймати ключові рішення самі або тільки з одним близьким союзником. Фінансові ресурси повинні тепер надійти від Японії і Європи та від багатих нафтовидобувних держав.

Західний альянс часто був неповороткий і непродуктивний, коли йшлося про великі суми грошей. Проте він досягнув вражаючого рівня військового, економічного і політичного співробітництва у тривалій боротьбі проти комунізму. Світ може взяти за взірець цю модель так само, як Сполучені Штати і Великобританія скористалися досвідом свого співробітництва воєнного часу при реалізації Плану Маршалла. За іронією, крах комунізму позбавив альянс його спіль­ного ворога, але потенційне вивільнення ресурсів створює ідеальну нагоду вибирати нову велику мету для спільної роботи.

Досі існує кілька серйозних перешкод для співробітництва навіть між великими світовими потугами — Сполученими Штатами, Япо­нією і Європою, — які мають бути подолані до розгляду Глобального Плану Маршалла. Японія, незважаючи на величезну економічну силу, поки що не була схильна брати на себе частину відповідаль­ності за світове політичне лідерство і, здається, наразі не бачить необхідності для себе грати таку роль. А Європа ще багато років буде поглинута складностями на шляху до творення цілого — зав­дання, що додатково ускладнюється прагненням несподівано звіль­нених держав Східної Європи потрапити до ЄЕС.

Таким чином відповідальність за висунення ініціативи, запровад­ження нових підходів, каталізацію процесу і лідерство в глобальних зусиллях непропорційно припадає на Сполучені Штати. Тим часом на початку 90-х наш потяг до світового лідерства виглядає зовсім не таким рішучим, яким був наприкінці 40-х. Тут частково вплинув гіркий досвід війни у В'єтнамі, а також накопичена втома від трива­лого тягаря світового лідерства. До того ж ми вже не домінуємо у світовій економіці, як це було раніше, і