Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

— Чому ви хочете зупинитися саме в японському готелі?

— Бо в цьому готелі я не відчуваю, що приїхав у Японію.

— Японські готелі не дуже зручні. Вам доведеться спати на підлозі.

— Саме цього я й хочу. Я хочу відчути, як це — спати на підлозі.

— І стільців немає — доведеться сидіти за столом на підлозі.

— Дуже добре. Прекрасно просто. Те, що мені потрібно.

Урешті-решт він відверто зізнався, у чому річ:

— Якщо ви будете жити в іншому готелі, то автобусу доведеться робити зайве коло по дорозі на конференцію.

— Ні, ні, — кажу. — Вранці я буду приходити в цей готель і сідати в автобус тут.

— Ну, тоді добре. Без проблем.

От і все, усе просто — за винятком того, що я півгодини з’ясовував, у чому проблема.

Він іде до телефона, щоб подзвонити в інший готель, і раптом зупиняється; виникає ще якась проблема. Ще п’ятнадцять хвилин з’ясовую, в чому проблема цього разу: у пошті. Якщо з конференції будуть якісь повідомлення, то їх доставлятимуть сюди.

— Добре, — кажу. — Коли я вранці приходитиму на автобус, я дивитимусь, чи немає для мене повідомлень.

— Гаразд. Без проблем.

Він підходить до телефона, і нарешті ми їдемо у справжній японський готель.

Щойно я туди потрапив, як одразу зрозумів: я недарма мучився з організатором — готель був просто прекрасний. Усі роззувалися і лишали взуття у спеціальному місці біля входу. Назустріч, шаркаючи сандалями — шурх-шурх-шурх, — виходила дівчина в традиційному кімоно з широким поясом, брала речі і проводила пожильців по коридору, застеленому килимками, повз розсувні двері з паперу. Усе було дуже класно.

Заходимо в кімнату, а японець, який мною опікується, схиляється долілиць і торкається носом підлоги, — дівчина теж схиляється і теж торкається носом підлоги. Мені стало якось ніяково. Може, і мені треба впасти долілиць і торкнутися носом підлоги?

Вони привіталися, він прийняв кімнату для мене і пішов. Кімната була просто класна. У ній стояли звичайні японські атрибути, тепер усі про них знають, але для мене це все було в новинку. Там був маленький альков з картиною, ваза з красиво аранжованими гілочками верби, столик з подушкою для сидіння, двоє розсувних дверей вели з кімнати в сад.

Про мене піклувалася жінка середніх років. Вона допомогла мені роздягнутися і видала юкату — традиційний біло-синій халат, які носять у готелях.

Я відкрив двері й помилувався красивим садом, сів за столик і трохи попрацював.

Я просидів хвилин п’ятнадцять-двадцять, не більше, як мою увагу привернула одна річ. Піднімаю голову, дивлюся на сад і бачу, як біля дверей у куточку сидить дуже красива молода жінка в розкішному кімоно.

Я багато читав про японські звичаї і здогадувався, навіщо її прислали в мою кімнату. Ну, думаю, це має бути дуже цікаво.

Вона трохи говорила по-англійськи: «Не хочете оглянути сад?».

Я взяв капці, які видали разом з юкатою, і ми вийшли в сад. Вона взяла мене за руку і все показала.

Виявилося, готельний менеджер подумав, що раз вона знає трохи по-англійськи, то я захочу, щоб вона показала мені сад, — от і все. Я був трохи розчарований, звісно, але відбувалася зустріч культур, і я усвідомлював, що можуть виникати непорозуміння.

Трохи пізніше прийшла покоївка і щось сказала японською про ванну. Я знав, що японські ванни дуже цікаві, і хотів спробувати, тож відповів: «Хай» («Так»).

З книжок я знав, що ритуали у ванні дуже складні. Японці використовують багато води і нагрівають її ззовні, тому не можна користуватися милом, щоб не зіпсувати воду для наступної людини.

Я піднявся, пройшов у ванне приміщення і почув, що в сусідній комірці за закритими дверима хтось миється. Несподівано розсуваються двері, і чоловік висовується подивитися, хто це тут приперся.

— Професоре! — каже він англійською. — Заходити у ванну, коли там хтось є, — дуже груба помилка.

Це був професор Юкава!

Він сказав, що покоївка явно спитала, чи не хочу я прийняти ванну, і якщо так, вона все підготує і покличе, коли ванна звільниться. Мені пощастило, що я напоровся саме на професора Юкаву, а не на когось іншого — ото було б незручно!

Японський готель був просто чудовий, особливо коли до мене приходили гості. Ми сідали на підлогу і розмовляли. Не проходило й п’яти хвилин, як покоївка приносила солодощі і чай. Було враження, що ти у себе вдома, а персонал допомагає приймати гостей. В Америці, коли до тебе в готель приходять гості, нікому нема до цього діла; треба самому замовляти послуги і всяке таке.

У цьому готелі навіть годували по-іншому. Дівчина, яка приносила їжу, залишалася з тобою весь час, поки ти їси, щоб ти не був на самоті. Я не міг підтримати з нею розмову, але все й так було класно. І їжа була чудова. Наприклад, суп подавали в піалі з кришкою.

Піднімаєш кришку, а під нею просто картина: шматочки цибулі плавають у супі і всяке таке. Адже дуже важливо, як виглядає їжа на тарілці.

Я вирішив, що буду жити на японський манір по максимуму. А це означало їсти рибу. У дитинстві я ненавидів рибу, але в Японії зрозумів, що це несерйозно: я їв багато риби, і мені подобалося. (Коли я повернувся у Сполучені Штати, то першим ділом пішов у рибний ресторан. Їжа була жахлива, — усе, як раніше. Я не міг це їсти. Пізніше я зрозумів, у чому річ: риба має бути дуже, дуже свіжою, інакше вона набуває якогось присмаку, який мені не подобається).

І от їм я в японському готелі, мені подають якусь круглу тверду штуку, розміром з яєчний жовток. Воно плаває в чашці з якоюсь жовтою рідиною. Досі я їв у Японії все, що мені давали, але ця субстанція мене налякала: на ній були звивини, як на мозку. Я спитав дівчину, що це таке, — «курі», відповіла вона. Ага, «курі» — усе ясно. Я подумав, що це, напевно, яйце восьминога або щось таке. І не без трепету з’їв, адже з усіх сил старався бути японцем. (Ще я запам’ятав слово «курі» так, ніби від цього залежало моє життя, —