Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

Я інтенсивно працював до самої ночі, сидячи за маленьким столиком біля вікна в кухні. Ніч минала, на годиннику була вже година друга, а то й третя. Я працюю, б’юся над розрахунками, усе виходить класно, я весь у думках, зосереджений, тиша, темрява… — аж раптом чую СТУК-ТУК-ТУК! Хтось голосно стукає у вікно. Дивлюся, а прямо за склом чиєсь бліде обличчя, за кілька сантиметрів від мене — я аж скрикнув від здивування й переляку.

Це була одна знайома жінка — вона розсердилася на мене за те, що я повернувся з відпустки і не подзвонив їй одразу сказати, що приїхав. Я впустив її і пояснив, що якраз у цей момент дуже зайнятий — я зробив важливе відкриття.

— Будь ласка, іди, — кажу, — і дай мені закінчити.

— Не хвилюйся, я не буду тобі заважати. Я просто посиджу у вітальні, — відповідає.

— Добре, — кажу, — але я буду дуже зайнятий.

Звісно, не стала вона сидіти ні в якій вітальні. А вибрала куточок на кухні, сіла і стиснула перед собою долоні — це так вона хотіла «не заважати». Ясна річ, її мета була прямо протилежна — якраз, у біса, завадити мені. І їй це вдалося — я не міг не звертати на неї уваги. Я дуже розсердився і просто не міг далі терпіти її присутності. Я мусив довести розрахунки до кінця, я зробив велике відкриття, я був надзвичайно збуджений — усе це було важливіше для мене за цю жінку, принаймні в той момент. Не пригадую, як мені вдалося її здихатися, але пригадую, що це було непросто.

Допрацювавши мало не до світанку, я відчув голод. І пішов по центральній вулиці в маленький ресторанчик за кілька кварталів від мого будинку — я часто заходив туди вночі.

Мене, бувало, зупиняла поліція, бо я йшов і думав, а тоді зупинявся — іноді приходить настільки складна ідея, що з ходу її не осмислиш, і не можеш іти, треба постояти подумати. Я зупинявся, махав руками і казав собі щось типу: «Дистанція між цим і цим така-то, а значить, це має бути так-то і так-то».

Стою я на вулиці, махаю руками — під’їжджає поліція:

— Як вас звати? Де ви живете? Що ви робите?

— О! Я задумався, вибачте. Я живу тут, часто ходжу в ресторан…

Невдовзі поліція до мене звикла і більше не зупиняла.

І от доходжу я до ресторану, їм, але такий збуджений, що кажу офіціантці: я щойно зробив відкриття! А вона мені розповідає, що одружена з пожежником чи лісником, щось таке. Що їй дуже самотньо і всяке таке, зовсім мені нецікаве. Ну, що було далі, ви здогадалися.

Наступного ранку приходжу на роботу, іду до Вапстри, Бьома і Єнсена і кажу їм: «Я все розрахував. Усе сходиться».

Присутній там Крісті питає:

— А яку константу бета-розпаду ти використовував?

— З книжки Такого-то.

— З’ясувалося, що вона помилкова. Останні експерименти показали, що вона відхиляється на 7 відсотків.

Тоді я згадав про свої 9 відсотків. Для мене це було ніби передбачення: вдома в мене була теорія, яка казала, що припуск на точність у процесі розпаду нейтрона 9 відсотків, а наступного ранку на роботі мене ставлять перед фактом, що константа відхиляється на 7 відсотків. Так вона відхиляється на 7 відсотків в один бік, від 9 відсотків до 16 (що погано), чи в інший — від 9 до 2 (що добре)?

І тут дзвонить сестра з Нью-Йорка:

— Ну, що там із дев’ятьма відсотками?

— Я тільки-но отримав нові дані — насправді сім відсотків.

— А в який бік?

— Якраз намагаюся це з’ясувати. Я тобі передзвоню.

Я був настільки збуджений, що не міг думати. Уявіть, що ви поспішаєте на літак і ніяк не можете зрозуміти, встигаєте чи ні, а хтось каже: «Відправлення ж за літнім часом». Гаразд, але в який бік переводять стрілки? І від збудження ви не можете зметикувати.

Отож Крісті йде в одну кімнату, я в іншу, і в повній тиші ми починаємо думати: це йде так, тоді це йде сяк — нічого складного, насправді, все класно.

Виходить Крісті, виходжу я — ми порівнюємо наші результати і погоджуємося: 2 відсотки, що відповідає похибці експерименту. Зрештою, якщо вони змінили константу на 7 відсотків, то 2 відсотки можуть бути простою похибкою. Дзвоню сестрі: «2 відсотки». Теорія правильна.

(Насправді вона була хибною: давала відхилення на 1 відсоток з причин, яких ми не врахували і які пізніше зрозумів Нікола Кабібо38. Тому не всі 2 відсотки були похибкою експерименту).

Ми з Мюреєм Гельманом порівняли й поєднали наші ідеї і написали статтю про цю теорію. Теорія виглядала цілком акуратною, вона була більш-менш простою й узгоджувалася з багатьма іншими речами. Але, як я уже казав, існувало й багато хаотичних даних. У деяких випадках ми навіть насмілювалися стверджувати помилковість експериментів.

Хороший приклад — експеримент Валентина Телегді39, у якому він виміряв кількість електронів, які вилітають при розпаді нейтрона в усіх напрямках. Наша теорія передбачала, що ця кількість має бути однакова в усіх напрямках, а Телегді з’ясував, що розходження між різними напрямками становлять 11 відсотків. Телегді був прекрасним експериментатором, дуже ретельним. Якось він десь виступав і згадав нашу теорію: «З теоретиками та проблема, що вони ніколи не звертають уваги на експерименти!».

Крім того, Телегді прислав нам листа — дошкульним його не назвеш, але між рядків просвічувала переконаність автора в тому, що наша теорія хибна. У кінці він писав: «Теорія бета-розпаду Ф—Г (тобто Фейнмана—Гельмана) — фі-гня».

Гельман питає:

— Що будемо робити? Ти ж знаєш, Телегді — добрий експериментатор.

— Почекаймо, — кажу.

Через два дні приходить ще один лист від Телегді. Прямо протилежного змісту. З нашої теорії він зрозумів, що не врахував одного: протони відскакують від нейтронів не в усіх напрямках однаково. А він виходив із того, що однаково. Якщо вводити поправки, які випливають з нашої теорії, замість тих, що використовував він, то результати виходять інші й повністю узгоджуються з теорією.

Я знав, що Телегді прекрасний фізик-експериментатор і йти проти його висновків буде важко. Але на той момент був переконаний, що з його експериментом щось не так, і він