Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман
І з погодою їй не щастило. Якось я їхав на машині, і почав іти сніг — із тих снігів, що починаються несподівано, ти до них не готовий і думаєш: «А, пусте, зараз перестане, поїду далі».
А снігу стає все більше й більше; машина починає пробуксовувати — треба надягати ланцюги на колеса. Виходиш, розкладаєш ланцюги для снігу, надворі холодно, мерзнеш, дрижиш. Відкочуєш машину назад, щоб вона стала на ланцюги, і — тоді це було великою проблемою, не знаю, як зараз, — треба замкнути ланцюг, з внутрішнього боку стояв гачок, спершу треба було зачепити його. Ланцюг має обхоплювати колесо дуже щільно, тому гачок важко зачепити, його не видно. І от стоїш намагаєшся щось зробити, пальці закоцюбли і не слухаються. Сніг валить, на вулиці холод, пальцям боляче, а цей чортів гачок не хоче зачіплятися — і, пригадую, саме в цей момент я подумав, що це божевілля, — мають же бути на світі краї, де цих проблем не виникає.
Я кілька разів бував у Калтеху на запрошення професора Бейчера, який до того працював у Корнелі. Коли я приїхав, він вчинив дуже розумно. Бейчер знав мене як облупленого і сказав:
— Фейнман, у мене є зайва машина, я дам тобі ключі. Поїдь у Голівуд, на бульвар Сансет. Розважайся.
Я щовечора їздив його машиною на бульвар Сансет у нічні клуби й бари, в епіцентр нічного життя. Красиві дівчата, знаменитості, всяке таке — мені ще в Лас-Вегасі це сподобалося. Бейчер знав, як заманити мене в Калтех.
Знаєте історію про віслюка, який стоїть рівно посередині між двома копицями сіна і не знає, за яку взятися, бо все перебуває в абсолютній рівновазі? Ну так це в жодне порівняння не йде зі мною. Корнел і Калтех почали робити мені пропозиції. Щойно я вирішував, що в Калтеху буде краще і треба переїжджати, як Корнел піднімав ставки; а коли я схилявся до того, щоб лишитися в Корнелі, ставки піднімав Калтех. Уявіть, що віслюк стоїть між двома копицями, тільки йому ще важче: щойно він зробить крок до однієї копиці, як інша стає більшою. Як тут вибрати?!
Вирішальним аргументом став «суботній» рік. Я хотів знову поїхати у Бразилію, цього разу на десять місяців, і якраз заробив свій «суботній» рік у Корнелі. Не хотілося його втрачати — і це врешті-решт продиктувало вибір. Я написав Бейчеру про своє рішення.
Калтех відповів: «Ми наймаємо вас негайно і перший же рік постановляємо суботнім». Бачте, як вони діяли: зробиш крок в інший бік, а вони підсолоджують контрпропозицію. Так що свій перший рік у Калтеху я провів у Бразилії. Я приїхав у Калтех викладати тільки на другий рік. Ось як це сталося.
Я працюю в Калтеху з 1951 року, і мені тут дуже подобається. Це саме те, що треба для такої «однобічної» людини, як я. Тут багато людей з вищої наукової ліги, вони щиро віддані своїй роботі, і я маю щасливу нагоду з ними спілкуватися. Я прекрасно почувався в їхньому середовищі.
Але одного дня на початку моєї роботи в Калтеху був сильний смог. Куди гірший, ніж буває зараз, — принаймні очі боліли більше. Я стою на вулиці, очі сльозяться, і думаю: «Це якась дурня! Це абсолютне БОЖЕВІЛЛЯ! У Корнелі такого не було. Треба повертатися».
Дзвоню в Корнел і питаю, чи можна мені повернутися. «Звісно, — кажуть вони, — ми все владнаємо і подзвонимо вам завтра».
Наступного дня мені пощастило прийняти правильне рішення. Бог, напевно, вирішив дати мені підказку. Я йшов у свій кабінет, підбігає до мене якийсь хлопець і каже:
— Привіт, Фейнман! Ви чули, що сталося? Бааде30 виявив, що існує два різних типи зоряного населення! Усі відстані до галактик ми вимірювали на основі змінних цефеїд одного типу, а є ще інший тип, а значить, Всесвіт удвічі, утричі, а то й учетверо старіший, ніж ми думали.
Я чув про цю проблему. У ті часи здавалося, що Земля старша за Всесвіт: вважалося, що Землі чотири з половиною мільярди років, а Всесвіту — два-три мільярди. Це була велика загадка. І це відкриття її розгадало: Всесвіт тепер виявився суттєво старіший, ніж доти вважалося. І ця новина дійшла до мене одразу — хлопець підбіг до мене і розповів.
Не встиг я пройти через кампус у свій кабінет, як до мене підійшов інший хлопець — Мет Мезельсон, біолог, який займався ще й фізикою. (Я засідав у вченій раді, яка присуджувала йому докторський ступінь). Він створив перший прилад, який називається центрифугою градієнтів щільності, — він може вимірювати щільність молекул. Мезельсон сказав: «Подивіться, які результати дав мій експеримент».
Він довів, що коли одна бактерія породжує іншу, то від однієї бактерії до іншої переходить ціла й неушкоджена молекула, — як ми тепер знаємо, це молекула ДНК. Бачте, нам весь час здається, що бактерії діляться і віддають половину новій бактерії. Але це неможливо: десь є найменша молекула, яка містить генетичну інформацію і не може ділитися навпіл; бактерія має створювати свою копію — і відправляти одну копію новій бактерії, а іншу лишати собі. І Мезельсон це довів: він спершу виростив покоління бактерій у «важкому» азоті, а потім у звичайному. По ходу експерименту він зважував молекули в центрифузі градієнтів щільності.
Вага молекул хромосом бактерій першого покоління лежала точно посередині між вагою молекул, сформованих у «важкому» азоті, і вагою молекул, сформованих у звичайному азоті, — цей результат можливий тільки якщо все ділиться, включаючи молекули хромосом.
Але в наступних поколіннях, коли, по ідеї, вага молекул хромосом мала становити одну четверту, одну восьму і одну шістнадцяту різниці ваги «важкоазотних» і «звичайних» молекул, вага молекул розподілялася тільки на дві групи. У першій групі
