Земля у рівновазі - Альберт Гор

У певному розумінні цей природний спосіб насправді взагалі уникає створення «відходів», оскільки відходи одних видів стають корисною сировиною для інших. Та оскільки ми, люди, зросли як кількістю, так і спроможністю перетворювати навколишній світ, то почали створювати відходи, що значно випереджують своєю кіль­кістю та токсичністю здатність природного довкілля їх поглинати або повторно використовувати зі швидкістю, близькою до їх ство­рення. Тому мусимо знайти ефективні шляхи переробки власних відходів, а не покладатися на інших живих істот, бо це обернеться сізіфовою працею. А буде ще краще, якщо ми від самого початку рішуче знизимо кількість створюваних відходів.

Потрібен новий підхід до споживчих товарів, треба кинути вик­лик уявленням про те, що все має неминуче зношуватись або розби­ватися і замінюватись новою або вдосконаленою моделлю, призна­чення якої — теж швидко зношуватися або розбиватися. Однак це нелегке завдання для нашої цивілізації, побудованої на взаємопов'язаності економічних і суспільних видів діяльності, що ставлять наголос на постійному споживанні нових «речей». Масове вироб­ництво дозволило мільйонам людей заволодіти дуже бажаними товарами промислової цивілізації. Цей розвиток майже всюди вва­жався великим кроком уперед; справді, він уможливив величезне поліпшення життєвого рівня і якості життя для сотень мільйонів людей. Однак у цьому процесі самі продукти стали не лише доступ­ними, а й «дешевими» в багатьох відношеннях. Оскільки їх легко замінити іншими, такими ж, то ними не треба дорожити, оберігати і турбуватися про них такою ж мірою, як колись. Оскільки кожний продукт — лише один серед мільйонів, то більше не заслуговує на поцінування за свою унікальність, і оскільки машини, що зробили його типовим, позбавили його усіляких ознак індивідуальної май­стерності та творчості, то може легко втратити свою вартість. Унаслідок цього щось яскраве і нове може швидко перетворитися в наших думках на щось таке, що ми можемо викинути.

Якщо потреба по-новому подивитися на наш підхід до одно­разового використання речей стала очевидною, то ясно також і те, що наші зусилля мають передбачати щось більше, ніж пошук меха­нічного розв'язку. Я прийшов до розуміння того, що криза з від­ходами, як і екологічна криза в цілому, — це своєрідне дзеркало, в якому ми виразніше можемо побачити себе, якщо бажаємо задати собі глибоке запитання, хто ми є і ким хочемо бути як особистості й як цивілізація. Справді, певним чином криза з відходами служить, мабуть, найкращим засобом поставити собі деякі важкі запитання про нас самих.

Наприклад, якщо ми дивимося на речі крізь призму їхнього одно­ разового використання, то чи не змінили ми так само наше ставлення до людей? Масова цивілізація призвела до створення безособових, майже промислових процесів у сфері освіти, зайнятості, житла, харчування, одягання і розпоряджання мільйонами людей. Чи не втратили ми за цей час здатності оцінювати неповторність один одного? Чи не стало нам легше відмовитися від того, кому потрібна додаткова увага та допомога? Традиційні суспільства вшановують найстарших з-поміж себе як унікальну скарбницю характеру та муд­рості. А ми готові викинути їх геть, вважати непотрібними, нездат­ними виробляти нових речей для споживання. Ми продукуємо силу-силенну інформації і в цьому процесі знецінили життєву мудрість, вважаючи, що її легко можна замінити піною важливих даних з інформаційної повені, що проноситься крізь нашу культуру. З подіб­них причин ми знецінили важливість освіти (навіть коли вдаємо, що підтримуємо її фінансово). Освіта — це переробка знань, а оскільки ми поставили наголос на виробництві і постійному споживанні величезної кількості інформації, то не відчуваємо тієї самої потреби поважати і повторно використовувати відшліфовані знання, збере­жені, мов скарб, нашими попередниками.

Час від часу ми все ще захоплюємося тим, як інша людська істота будує своє життя, але це відчуття подиву, здається, підтримувати тепер важче, мабуть, тому, що ми знецінили ідею обов'язку перед іншими — дорослими дітьми, немічними батьками, покинутими дру­жинами чи чоловіками, забутими друзями та сусідами або загалом перед будь-ким із співгромадян. Один з найжахливіших прикладів знецінення людини — це нова категорія бездомних, що їх називають непотрібними дітьми. Це діти, викинуті зі своїх домівок тому, що з ними стало важко справлятися, або тому, що їхні батьки, або хтось один із них, більше не мають часу на задоволення їхніх особливих потреб. Дуже часто ми читаємо про новонародженого малюка, бук­вально викинутого у сміттєвий контейнер, оскільки його мати з якось причини пригнічена перспективами вирощування дитини і зневірена у тому, як знайти потрібне розуміння і допомогу у нашому суспіль­стві. Непотрібні діти: ніщо краще не переконує мене в тому, що найгірша з усіх форм відходів — це змарновані життя.

За визначенням, змарноване життя — це те, що, здається, не має цінності у контексті людського суспільства. Так само, якщо ми від­окремлюємо себе від Землі, нам легко знецінити Землю. Дві пробле­ми — марнування життя та спустошення Землі — тісно пов'язані між собою, бо поки ми не побачимо, що наше життя дорогоцінне, то продовжуватимемо упосліджувати і людську спільноту, і природ­ний світ. Подумаймо над словами бездомного восьмирічного хлопчика з Нью-Йорка, сказаними 1990-го року: «Коли наше маля помер­ло, ми почали сидіти біля вікна. Ми просто тихо сиділи і сиділи, загорнуті у старі сорочки, і спостерігали за голубами. Та голубка так швидко літає. Вона гарно рухається. Справді гарненька пташка. Вона відкриває свого дзьобика і вдихає вітер. Ми з моїм [чотири­річним] братиком просто розкидаємо крихти хліба. І чекаємо. Сидимо і чекаємо, під вікном. Вона навіть не бачить нас, поки ми не хряскаємо вікном. І вона падає. Дивиться одним оком. Вона не вмирає одразу. Ми занурюємо її раз у раз у казанок з водою, яку кип'ятимо на гарячій плиті. Ми хочемо побачити, що це значить поволі вмирати, як наше маля».

Якщо ми не відчуваємо зв'язку у нашій власній громаді із тими, чиє життя змарноване, то хто ми? Врешті-решт, коли ми втрачаємо своє місце у ширшому контексті, в якому ми звикли визначати свою мету, значення спільноти зникає, відчуття приналежності розсію­ється, а смисл самого життя висковзує з наших рук.

Уявлення про те, ніби ми живемо окремо від Землі, означає, що ми не розуміємо того, як вписуємось у природний цикл життя, і не розуміємо природних процесів зміни, що мають вплив на нас, і на які ми, у свою чергу, впливаємо. Це означає, що ми намагаємося нак­реслити курс нашої цивілізації з урахуванням лише наших інтересів. Недивно, що ми розгублені і збентежені. Недивно, що так багато людей відчувають, ніби їхнє життя змарноване. Наш вид процвітав серед складного і взаємозалежного плетива життя, але ми вирішили покинути сад. Якщо ми не знайдемо шляху до кардинальної