Земля у рівновазі - Альберт Гор

Величезні інвестиції у нові сміттєспалювальні печі — вартістю майже 2 млрд. доларів — робляться в умовах, коли ще не з'ясовано їхнього впливу на здоров'я і довкілля. Як свідчать дослідники Конг­ресу, забруднення повітря сміттєспалювальними печами, зазвичай, включає діоксини, фурани і такі забруднювачі, як миш'як, кадмій, хлорбензол, хром, кобальт, свинець, ртуть, поліхлоровані біфеніли і двоокис сірки. Що ж стосується викидів ртуті, то докладне дослід­ження Фонду чистої води виявило, що «міські сміттєспалювальні печі — тепер найбільш швидко зростаюче джерело ртутних викидів в атмосферу. Їх викиди, що вже перевершили промисловість як головне джерело атмосферної ртуті, ймовірно, збільшаться удвічі у майбутні п'ять років. Якщо запроектовані печі стануть до ладу з технологією контролю, що передбачена сьогодні, ртутні викиди з цього джерела, очевидно, подвояться. Такий розвиток цієї галузі за кілька наступних десятиліть додасть екосистемі мільйони фунтів ртуті, якщо тепер не вжити проти цього заходів». Звичайно, ртуть не розпадається у довкіллі, а радше накопичується, особливо у природному ланцюжку живлення за посередництвом процесу, що зветься біонакопиченням, яке призводить до концентрації великої кількості ртуті в тваринах на вершині ланцюжка живлення, як-от рибах, яких ми ловимо в озерах та річках.

Отже, головний наслідок сміттєспалювання — це транспорту­вання сміття окремої громади у газоподібній формі через повітря сусіднім населеним пунктам, за межі свого штату і в атмосферу всієї планети, де воно затримається упродовж багатьох прийдешніх років. Фактично ми відкрили ще одну групу безсильних людей, на яких можемо звалити наслідки власних відходів — тих, хто живуть у майбутньому і не можуть притягти нас до відповідальності. Це знову щось схоже на «Ярд-е-палт».

Але токсичне забруднення повітря — не єдина проблема. Сміттє­спалювання також створює проблему нових твердих відходів, яка в деяких випадках ще гірша за ту, що маємо тепер. Хоча тверді відхо­ди зменшуються в об'ємі на 90% внаслідок сміттєспалювання, 10%, що залишаються у вигляді попелу, високотоксичні і значно небезпеч­ніші, ніж відходи до спалювання. Внаслідок горіння концентрують­ся деякі токсичні інгредієнти, як-от важкі метали, а пошуки місця для їх скидання ускладнюються. Зрештою, 10% усієї маси — також маса.

Більшість населених пунктів навіть не вважає цей токсичний попіл за небезпечні відходи. Під впливом політичного тиску громад, що все більш відчайдушно шукають способу позбутися свого сміття, Конгрес та Агентство охорони довкілля не захотіли вимагати, щоб із попелом обходилися як із небезпечними відходами, бо це зробило б його видалення значно дорожчим і суттєво змінило б економіку сміттєспалювання. Муніципальним службовцям також до вподоби сміттєспалювання, оскільки воно не вимагає нового осмислення проблеми відходів. Одна вантажівка може позбирати сміття з усіх околиць і не треба турбуватися про сортування чи переробку. Сміття скидається не у сміттєзвалище, а просто у піч.

Основна проблема полягає у тому, що ми виробляємо надто багато сміття і відходів усіх видів. Доти, поки зберігатиметься така звичка, нам доведеться використовувати навіть небезпечні методи їхнього видалення. Як різко висловився колишній уповноважений з питань санітарії штату Нью-Йорк Брендон Секстон, «люди можуть скар­житися на ці сміттєспалювальні печі, скільки заманеться, можуть виступати проти них, можуть писати до редакторів, але врешті-решт сміття переможе». Багато громад у Сполучених Штатах вирішило, що реальна від­повідь — це вторинна переробка, повернення у комерційний потік того, що звичайно вважалося непотребом. І деякі проекти вторинної переробки були навдивовижу успішними. Штати Вашингтон та Нью-Джерсі досягли високого темпу вторинної переробки; Сіетл та Ньюарк, а також Сан-Франциско та Сан-Хосе належать до міст з найкращими досягненнями у цій царині. Але було виявлено, що продукти, що вироблялися та упаковувалися для масового продажу на ринку, часто мають властивості, що унеможливлюють їхню вторинну переробку. Наприклад, деякі газетні додатки і багато журналів мають глянцеві поверхні, виготовлені з речовин, що не можуть бути перероблені на обладнанні для вторинної переробки паперу. Чимало пластмасових контейнерів мають компоненти, що роблять вторинну переробку непомірно дорогою і складною. Біль­шість упаковок розробляється для просування товару на ринку, і не береться до уваги те, скільки місця вони займуть на сміттєзвалищах, або які токсичні хімікати виділятимуть у повітря під час спалювання. Тому тепер переробляється значно менше міських відходів, аніж згорає у печах.

Крім того, для повторного введення у комерційний обіг відходів (або «постспоживацьких ресурсів», як їх нарекли деякі переробни­ки), на них повинен бути попит. На жаль, більшість виробників, обмежившись придбанням первинної сировини, не мають навиків або обладнання для того, щоб використовувати вторинну сировину, незважаючи навіть на її можливу дешевизну після певного складного періоду пристосування до нових умов. До того ж на використання первинної сировини часто надходять державні субсидії, але немає аналогічного заохочення до застосування замінників з вторинної сировини. Для прикладу візьмемо папір. Чимало найбільших спо­живачів паперу та виробників вкладають великі кошти у лісове господарство, а тому проти використання паперу з переробленої макулатури, бо воліють отримувати прибутки від вирубування дерев, в яке вклали гроші і на яке мають значні податкові пільги.

Під час проведення семінарів у Теннессі та слухань у Вашингтоні з проблем вторинної переробки я помітив надзвичайне громадське зацікавлення цим процесом. Але я також виявив велике розчарування серед окремих людей та груп, які самовіддано збирали і сортували ті складові міських відходів, що, за їх сподіваннями, могли принести прибуток від переробки, коли з'ясувалося, що знайти покупців на цю вторинну сировину неможливо. Більшість людей, які набули дос­віду у цій проблемі, переконані, що федеральне законодавство мало б вирівняти різницю між вторинною та первинною сировиною, не сприяти продажу продуктів та упаковки, непридатних для вторинної переробки, і гарантувати, що заяви про придатність продуктів та упаковки до вторинної переробки — не омана. (Таке законодавство розглядається у Конгресі.) Для того, щоб вторинна переробка запра­цювала, треба чогось більшого, ніж громадський ентузіазм. Має змінитися система, а наші масові процеси повинні бути іншими.

Наше мислення також має змінитися. Ми не можемо просто ство­рювати дедалі більшу кількість відходів, звалювати їх у довкілля і вдавати, нібито нічого не відбувається. Як і всі наші найсерйозніші екологічні проблеми, криза з видаленням відходів породжена втра­тою відчуття нашого місця в природі. У природі усі біологічні види виробляють відходи, які практично повністю «переробляються» не самими цими видами, а іншими формами життя, з якими вони мають симбіотичний зв'язок. Особливо токсичні відходи у потоці відходів природним чином видаляються та ізолюються, щоб дозволити більш повільним процесам з часом позбавити їх токсичності. Безперечно, це передбачає підтримування збалансованих та взаємовигідних стосунків між залученими до процесу видами; будь-який вид, що переступає межі системи, ризикує втратити здатність позбуватися наслідків від