Земля у рівновазі - Альберт Гор

собою право протестувати проти кожної конкретної жертви, необхідної для її практичної реалізації. Популярна ідея не завжди стає попу­лярним планом: План Маршалла — гарний приклад. Хоча народ і Конгрес підтримували ідею лідерства Сполучених Штатів у прог­рамі відбудови Європи, але як тільки президент Трумен запро­понував віддати на це великі суми із грошей платників податків, його схвалення в опитуванні громадської думки суттєво і майже зненацька впало. Так само можна не сумніватися, що кілька заходів, потрібних тут, у Сполучених Штатах для усунення екологічних заг­роз, були б непопулярними і несли б величезний політичний ризик. Проте американський народ починає надавати своїм лідерам дозвіл на вживання сміливих, далекоглядних і навіть важких заходів для відвертого і відповідального протистояння кризі довкілля. На відкритих зустрічах з громадами по усьому штату Теннессі я помі­тив, що виборці хочуть іти значно далі у боротьбі з кризою, аніж це вважає за можливе робити більшість політиків, які домагаються лідерства. Я переконаний, що вони прагнуть чути важку правду і майже готові докладати зусилля, необхідні для ефективної реакції.

Однак президент Буш і його радники продовжують виступати проти того, щоб Сполучені Штати запропонували лідерство в організації глобальної реакції на цю кризу, бо, мовляв, вони ще не переконані в тому, що вона становить проблему. Пообіцявши перед Бостонською гаванню бути «екологічним президентом» і «проти­стояти парниковому ефекту за допомогою ефекту Білого дому», президент Буш упродовж перших двох років свого терміну переконував, що жодні дії щодо глобального потепління не потрібні або не бажані до завершення великого міжнародного наукового дос­лідження цієї проблеми. Та коли довгоочікуваний висновок дослід­ження закликав до сміливої невідкладної дії усього світу, президент заявив, що необхідне ще додаткове дослідження перед тим, як стане доцільною будь-яка суттєва реакція.

Ще гірше те, що президент і його адміністрація зосередилися на символічних акціях, призначених для того, щоб заколисати громад­ськість і змусити повірити в те, що начебто щось робиться, хоча насправді нічого не робиться. Наприклад, надання Агентству із захисту довкілля статусу урядового департаменту (міністерства) переконало деяких випадкових спостерігачів, що відбувся певний суттєвий прогрес. З іншого боку, подорож Буша до Великого кань­йону для того, щоб зробити фото, восени 1991 року вселила цинізм настільки ж глибокий, як сам каньйон. Президент заслуговує пова­ги за допомогу Конгресу у схваленні компромісної версії Закону про чисте повітря, спрямованого на зменшення забруднення повітря, адже це справжнє досягнення, хоча його розбавили поправками адміністрації перед схваленням і послабили втручанням Білого дому під час його подальшого виконання Агентством із захисту довкілля. Президент наполягав, щоб навіть у тому законі усі згадки про глобальне потепління було викинуто. Більше того, адміністрація до кінця боролася проти поправок, які я хотів включити, тобто статей, що стосувалися вуглекислого газу та інших парникових газів, і ста­тей про більш швидке усунення з виробництва хімічних речовин, які руйнують озоновий шар.

Голова адміністрації президента Джон Сануну відкрито висміяв ідею глобального потепління, активно проводячи кампанію для гальмування будь-яких кроків в уряді, спрямованих на розв'язання цієї проблеми. Згідно із повідомленнями з перших рук, пан Сануну попросив зробити спеціальну програму, що могла б працювати на його персональному комп'ютері, для того, щоб імітувати одну з великих глобальних кліматичних моделей. Він сподівався, що іміта­ція підсилить його позицію у суперечці із занепокоєною науковою спільнотою щодо глобального потепління. За іронією долі, програма, яку він використав, чітко підтвердила загальну узгоджену наукову думку щодо цього. (Безперечно, це не мало значення: його думка щодо проблеми, здається, була заздалегідь готова. І президент Буш дозволяє Сануну не лише визначати політику від його імені, але й придушувати розбіжності у поглядах усередині адміністрації.)

Держсекретар Джеймс Бейкер розпочав своє перебування на посаді з обнадійливої ноти: його перша прилюдна промова як держсекретаря стосувалася глобального потепління і чітко визначала цю проблему як найвищий пріоритет у зовнішній політиці. Але після двох років бездіяльності Білого дому, низки очевидних ускладнень на міжнародних конференціях, коли решта світу вказала на абсурд­ність постійних аргументів США, спрямованих на подальше зволі­кання, і внаслідок, за багатьма свідченнями, тривалої і майже одер­жимої ворожості до проблеми з боку голови адміністрації, Бейкер у кінці 1990 року оголосив, що залишатися залученим до проблеми глобального потепління для нього означатиме конфлікт інтересів, оскільки він володіє акціями у нафтових компаніях. І хоча я вважаю держсекретаря Бейкера близьким другом і дуже високо його шаную, хотів би знати, чи його відхід від проблеми глобального потепління, — що не був підкріплений відмовою від дискусій щодо нашої політики стосовно ОПЕК, кризи у Перській затоці чи інших питань, що мали пряме відношення до нафтових компаній, — не був пов'язаний з його гострим політичним чуттям того, що він ніколи не переможе в супе­речці з Сануну, і його небажанням асоціюватися зі згубною та амо­ральною політикою, на якій наполягає Білий дім. Та з секретарем чи без нього держдепартамент відіграє велику роль у розробці політики США. Занепокоює те, що Сполучені Штати час від часу ретельно реалізовували стратегію, скоординовану з найбільшим у світі вироб­ником нафти Саудівською Аравією, у блокуванні прогресу в міжна­родних дискусіях щодо глобального потепління.

Чому президент і голова його адміністрації настільки ворожі до такої нагальної проблеми? Зрештою, вони ні перед чим не зупи­няються, коли поборюють будь-кого, хто наполягає на активній реакції. Наприклад, один чільний телевізійник сказав мені, що Ед Роджерс, помічник Сануну, викликав керівників телемереж в день, коли була оприлюднена доповідь, присвячена серйозності пробле­ми глобального потепління, і допоміг переконати телемережі при­меншити її значення, таким чином приглушивши виразне висвітлен­ня цієї проблеми у вечірніх новинах. Роджерс, який організував принаймні одну зустріч із залученням Саудівської Аравії, покинув персонал Сануну в 1991 році, щоб представляти одного Саудівського шейха, причетного до банківського скандалу, аж поки його 600 тис. доларів гонорару не спричинили таке занепокоєння серед радників Буша, що він був змушений покинути свого клієнта. Коли Роджерс ще працював правою рукою Сануну, він був речником Білого дому, який був у найбільшій мірі залучений до вмовляння інформаційних агенцій, щоб вони приглушували питання глобального потепління. Безперечно, Білий дім звик втручатися у висвітлення новин. Але звідки така чутливість до такого специфічного питання? Коли один з провідних учених, які досліджують глобальне потепління, доктор Джеймс Гансен з НАСА описав моєму підкомітету зв'язок між вищи­ми температурами та частішими посухами на деяких територіях, чиновники Білого дому піддали цензурі його свідчення і наполягали, щоб він описував це явище не як «імовірне» — до такого висновку привели його дослідження, — а як «чисто спекулятивне».

Чому це Білий дім Буша так намагався не визнавати фактів про кризу довкілля? Чи