Земля у рівновазі - Альберт Гор

Усе важче і важче уникати висновку, що сама наша політична система перебуває у глибокій кризі. Мілкість політичного діалогу збільшує цинізм серед широких кіл громадськості; участь громадян у виборах у Сполучених Штатах знижується з кожним обранням президента і тепер перебуває на постійно низькому рівні. Тимчасом опитування показують, що огида до професії політика, як це зараз практикується, тепер повсюдна. І недивно: виборцям щораз більше набридає застосування методів, що маніпулюють показною щирістю як засобом здобуття прихильності. Коротко кажучи, більшість людей просто ситі по горло штучністю більшості політичних повідомлень. А розчарування підсилюється тим, що багато людей всією душею відчуває все глибшу кризу нашої цивілізації і хоче бачити її вирі­шення. Звичайно, опитування це також відображає, причому процес стає ще цинічнішим: радикальна зміна неодноразово обіцяється, але рідко виконується; кандидати обіцяють сміливе лідерство, але після обрання забувають про це. Коли виборці втрачають віру у здатність обраних лідерів щось змінити, вони неминуче втрачають віру і у власну здатність щось змінити. У цю мить кожному стає зрозуміло, що політична система попросту не працює.

Часто процес чи машина не працює як належить тому, що ми ще не навчилися ними управляти. Але цього разу нас такий висновок не влаштовує. Зрештою, ми, американці, були будівничими та піоне­рами самоуправління. Як могла наша система нас підвести? В чому помилка?

Сполучені Штати довго були природним лідером глобальної спіль­ноти націй. З часу великих географічних відкриттів п'ятсот років тому політична уява західної цивілізації зосереджувалася на Ново­му Світі — місці, де надія має другий шанс і де, за словами Ф. Скотта Фіцджеральда, «людина вперше безпосередньо зіткнулася з чимось співмірним із її здатністю творити диво». Міфічна доля Нового Сві­ту начебто справдилася з народженням там сучасної демократії. І впродовж останніх двохсот років ця надія знайшла своє втілення у прекрасній республіці, здатній захищати «невід'ємні» права людини, з політичною системою, що ґрунтується на конституційному правлін­ні, в якому кожна гілка влади передбачливо врівноважена іншими.

Державна влада як знаряддя, що використовується для досягнення суспільної й політичної організації, може вважатися технологією, і в цьому розумінні самоуправління — це одна з найдосконаліших, будь-коли створених, технологій. Справді, мова, використана творцями Конституції, вказує на глибоку обізнаність про те, що у суспільстві діють майже гідравлічні сили; у певному розумінні, Конституція — це проект філігранного механізму, який викорис­товує клапани регулювання тиску та сили компенсації для досяг­нення динамічної рівноваги між потребами людини та потребами спільноти, між свободою й порядком, між пристрастями і принци­пами. Цей «механізм» — сміливий і на диво ефективний винахід, найважливіший прорив в усій історії пошуку кращих політичних технологій, який найкраще ілюструється тим, що, незважаючи на нинішній шалений темп змін, документ, написаний понад двісті ро­ків тому, все ще повсюдно визнається найдалекогляднішим у світі статутом самоуправління.

Оскільки наступні покоління спостерігали, як цей революційний експеримент не лише вижив, а й процвітає, то Америка міцно заво­лоділа уявленнями всього людства. Дедалі більше людей повірило в те, що Сполучені Штати, з усіма їхніми помилками та ексцесами, тримають ключ до важливих істин про майбутнє людської цивілі­зації. І одна з цих істин — те, що самоуправління, мабуть, найкраща дорога до свободи, що не має кінця. Справді, один з нових лідерів Східної Європи, Вацлав Гавел, зазначив у зверненні до спільної сесії Конгресу у 1990 році, що ми у Сполучених Штатах ще не досягли своєї мети і все ще йдемо до «горизонту свободи, який пос­тійно віддаляється».

Від самого початку наше лідерство у світовому співтоваристві ґрунтувалося на чомусь значно більшому, аніж військова й еконо­мічна міць. Американське прагнення до усунення несправедливості — від скасування рабства до надання жінкам виборчого права — постійно відроджувало наше моральне право на лідерство. Але ми не завжди були гідні свого потенціалу. Під кінець Першої світової війни, в якій Сполучені Штати відіграли провідну роль, політичний центр тяжіння рішуче перемістився через Атлантику. Але після тієї війни з метою «зробити світ безпечним для демократії», Сполученим Штатам не вдалося забезпечити лідерства, якого світове співтова­риство відчайдушно потребувало і бажало. Рішення зосередитися на внутрішніх проблемах після війни — відступити від зовсім моло­дої Ліги Націй та вибрати ізоляціоністську й протекціоністську політику — призвело до хаосу та розбрату, характерних для нас­тупних двох десятиліть і, на думку багатьох, підготувало ґрунт для Другої світової війни.

Урок тих років був важливим чинником у формуванні нашої рішучості не повторювати тих самих помилок після Другої світової війни. Справді, сильна двопартійна підтримка у Конгресі як плану Маршалла у Європі, так і старанній відбудові й спрямуванню Япо­нії, виникла частково з широкого розуміння того, наскільки траге­дія Другої світової була прямим наслідком нездатності Конгресу після 1918 року і народу Сполучених Штатів — не президента Вудро Вільсона — взяти на себе новий обов'язок бути світовим лідером.

Ми мусимо врахувати сьогодні цей урок. Своєю нездатністю стати лідером після перемоги над комунізмом і перед лицем руйнування цивілізацією глобального довкілля, Сполучені Штати знову відкри­вають дорогу до хаосу. Історія — це зміна, а зміна — це невтомна рушійна сила. Тепер, коли людська спільнота стала справді глобальною цивілізацією, ми стоїмо перед вибором: або шукатиме­мо засобів для керування змінами, що формують нашу нову спільну історію, або вони керуватимуть нами — безладно і хаотично. Або ми рухаємося до світла, або — до темряви.

Які 1918-го року, цей вибір буде зроблено передусім Сполученими Штатами. За іронією долі, тоді президент запропонував перспекти­ву і лідерство, але народ не зумів піти за ним; цього разу люди вияви­лися готовими, а президент — ні. Одразу по війні у Перській затоці опитувачі громадської думки запитали американський народ проте, яку роль США мали б відігравати у світі. Більшість з неймовір­ними 93% підтримала пропозицію про те, щоб «Сполучені Штати використали своє положення, аби залучити інші країни до спільних дій для розв'язання світових екологічних проблем».

Немає сумніву, що якби американський народ запитали, чи під­тримує він особливі заходи, необхідні для фактичного виконання цієї пропозиції, результати були б досить різні. По суті майже будь-яке опитування показує, що американці рішуче відкидають вищі податки на види органічного палива, хоча така пропозиція — один з логічних перших кроків у зміні нашої політики шляхом, сумісним з відповідальнішим підходом до довкілля. Але така схема загаль­ноприйнята: американський народ часто дає своїм лідерам дозвіл на дію, принципово погоджуючись з ними, але зберігаючи за