Земля у рівновазі - Альберт Гор

ЧАСТИНА II

ПОШУК РІВНОВАГИ

Самоуправління

Нові стратегічні загрози глобальному довкіллю стають усе очевид­ніші, та чи розуміємо ми, передусім, як і чому їх створили? Якщо наше ставлення до екологічної системи нездорове, то яким чином ми зробили стільки невдалих виборів?

Щоб знайти частину відповіді, нам треба звернутися до політики. Надто часто політика і політики не служать нам добре у розв'язанні екологічних проблем, але існує також фундаментальна проблема стосовно самої політичної системи. Млява реакція на кризу довкілля є частковим проявом того, що саму нашу політичну систему експлу­атують, нею грубо маніпулюють і зловживають до такої міри, що ми як країна більше не можемо зробити послідовно розумного вибору щодо нашого курсу. Передусім спосіб здійснення нами політичного вибору було спотворено страхітливою силою нових засобів і техно­логій, доступних нині для політичного переконування. Тридцяти-секундна телевізійна реклама й хитромудре опитування громадсь­кої думки можуть тепер визначати і спрямовувати політичне мислен­ня із дивовижною швидкістю і точністю, а маніпулюючи думкою виборців упродовж двох тижнів, здатні зробити більше, ніж усі про­мови, дискусії та політичні організації, разом узяті, за десять років.

Ці нові технології самі по собі не погані, але набагато потужніші за ті, котрі ми застосовували, коли наша політична система ство­рювалася, то ж ми поки що не збагнули їх наслідків для системи в цілому. Нова технологія часто помножує нашу силу для досягнення старих цілей, а нові політичні засоби дозволяють політикам вмить здобувати голоси і високі схвальні рейтинги, але й нехтувати суттю того, що робимо. Дедалі частіше ми віддаємо перевагу формі перед змістом. А оскільки суть політики — це важкий вибір, то саме важкого вибору уникають де тільки можливо. Його приховують, відкладають та ігнорують. Виборців збивають з пантелику усіма розумними і над­звичайно потужними продукованими проповідями. Засоби стають цілями. Тактика домінує над принципами. Надто часто самі прин­ципи стають тактикою, яка змінюється залежно від обставин.

Справді, в епоху електронного іміджмейкерства логічна диску­сія, як її собі уявляли засновники нашої нації, відіграє меншу роль, ніж будь-коли раніше. Облуда та намагання справити враження стали ходовим товаром у нашому політичному царстві. Майстерна «візуальна риторика» стала такою ж важливою, як логіка, знання або досвід у визначенні успіху кандидата.

Будучи політиком упродовж багатьох років, я кажу про це на основі власного досвіду. У ранньому віці я опановував багато полі­тичних навичок, просто спостерігаючи за своїми батьками; я також дізнався, що ці навички чогось варті лише тоді, коли служать гід­ним цілям. Пізніше я опанував візуальну риторику мого телеві­зійного покоління і виявив, що несвідомо практикую новий набір «особистісних навичок». Та мене все більше вражає, наскільки лег­ко для кожного політика, включно зі мною, загубитися у виборі індивідуальних рис, придуманих для того, щоб подобатися, і рито­рики, придуманої для створення потрібного з тактичних міркувань враження. Модуляції голосу, десятисекундні «звукові паузи», ефектні гасла, цитати, достойні цитування, точка зору, що заслуго­вує на увагу преси, модні вислови зацікавленої групи, пріоритети, скопійовані зі звітів опитувачів, розслаблення для створення ефек­ту, емоційний натяк — усе це форми сучасної політики, що разом вони можуть відволікти навіть найкращого політика від реальної безпосередньої роботи.

Що можна сказати про нашу культуру, якщо особистість тепер вважається технологією, засобом торгівлі не лише в політиці, але й у підприємництві та професійній діяльності? Невже всі були змушені стати акторами? У Англії XVI століття акторів не дозволяли ховати на тих самих цвинтарях, що й «богобоязливий народ», бо кожен, хто бажав маніпулювати своєю особистістю заради хитрої витівки, навіть для розваги, вважався духовно підозрілим. Сьогодні акторів шанують та поважають за їхню майстерність у маніпулюванні особистістю. І у політиці такі навички тепер також високо цінуються. Технологія політики і технологія особистості сплавились докупи завдяки технології телебачення.

Принаймні тоді, коли йдеться про президентство, все ще існує певна відповідність між навичками, потрібними для обрання, і навичками, необхідними для керування. Зрештою, здатність прези­дента ефективно спілкуватися за посередництвом телебачення важ­лива. Але існує така проблема: хоча президент, обраний передусім завдяки привабливому іміджу та особистим рисам, може ефективно спілкуватися, немає гарантії, що зуміє сформулювати напрями дер­жавної політики або дати зрозуміле і надихаюче бачення нашого національного призначення.

Коли йдеться про вибори до Конгресу, то здатність виставитися у вигідному світлі на телебаченні має ще менше відношення до кваліфікації, потрібної після обрання. Гостре відчуття візуальної риторики зовсім не вказує на здатність виконувати завдання — писати закони, хоча воно, звичайно, допомагає у майже постійній роботі за переобрання.

Такі хвороби не з'явилися раптово разом із ерою телебачення. Ще Макіавеллі писав, що «понад усе принц має бути актором». Безсумнівно, Марк Твен та Джонатан Свіфт сьогодні впізнали б ті ж самі людські імпульси, які описали колись. Але груба сила нових методів, доступних для маніпулювання думкою мас, і ступінь їхньо­го впливу на вибори свідчать про кардинальну зміну всього, що відбувалося в американській політиці досі. Основна шкода — не в їх прямому впливі на виборців, а в опосередкованому радикаль­ному спотворенні процесу демократії, як його розуміли в епоху друкованих засобів інформації. Нові знаряддя переконування часто витісняють діалог між виборцями та кандидатами, що колись мав місце; ще гірше те, що вони підмінюють такий діалог і примушують багатьох людей думати, що він усе ще є, тоді як надто часто його вже немає.

Такі методи неминуче заохочують політиків до висловлення недостовірної інформації, бо навіщо подавати правдиві ідеї й реа­лістичні підходи, якщо на владному ринку сурогати ефективніші. І ніде така недостовірність не є більшою проблемою, аніж у нашому політичному діалозі. «Бери, поки можеш, і забудь про майбутнє», — таке гасло стало політичною етикою епохи. І справа не у простій брехні, яку говоримо один одному, а у важкій правді, якої взагалі ніколи не говоримо. Стало надто легко тим із нас, що у державних офісах, уникати відповідальності за непопулярні рішення, що треба було зробити, але не зроблено. Унаслідок цього спостерігаємо диво­вижну безвідповідальність перед лицем катастрофічних і безпре­цедентних криз і у Білому домі, і у Конгресі. І йдеться не лише про довкілля. Погляньмо на бюджет, де ми кожних двадцять чотири годи­ни беремо в борг мільярд доларів і тим самим ставимо під загрозу майбутнє наших дітей, але ніхто цим не переймається. Чому? Тому що справжній політичний діалог майже цілком підмінений змаган­ням з високими ставками за усе коротші проміжки уваги електорату. Майбутнє шепоче, а сучасність кричить. Якось ми переконали себе в тому, що значно менше турбуємося про майбутнє наших дітей, ніж про уникнення клопотів