Земля у рівновазі - Альберт Гор

не тому, що необхідні зміни були б доволі дискомфортними для виборців та компаній, які насолоджуються статус-кво, і призвели б до певного політичного ризику? Якою б не була причина, відмова президента Буша від лідерства у подоланні цієї кризи, на мій погляд, — це історична невдача, яка вважатиметься майбутніми поколіннями непростимою, якщо її негайно не виправити.

Звичайно, як демократ, я критично оцінюю діяльність президента Буша, але у своїй нездатності до дії він не самотній. Конгрес також помиляється, як і більшість інших світових лідерів. Але США — єдина країна, яка насправді спроможна повести за собою світ до боротьби з глобальною кризою та організації адекватної реакції на неї. Прем'єр-міністр Великобританії Джон Мейджор, надійний союз­ник президента Буша у багатьох питаннях, саме на ґрунті цього питання у 1991 році розійшовся з президентом, коли засудив нездат­ність США до лідерства: «Сполучені Штати відповідають за 23% [глобальних викидів С02]. Світ сподівається від них рішучого лідерства у цьому питанні так само, як і в інших». Якщо історія цього століття є хоч якимось орієнтиром, то можна з певністю ска­зати, що шанси на здійснення комплексних змін, необхідних для збереження глобального довкілля, будуть невеликі, якщо ми не очолимо справу подолання цієї кризи. Проте, якщо США оберуть лідерство, можливості для успіху стануть значно більшими. І хоча перехід до нової моделі для нашої цивілізації викличе неминучі зриви, наслідки відмови від нього важко собі уявити. До того ж Сполучені Штати майже напевне матимуть суттєві економічні та геополітичні вигоди, як це було завжди, коли США брали на себе роль лідера. І якщо Сполучені Штати справді вдасться переконати взяти на себе роль каталізатора і координатора ефективної гло­бальної реакції на кризу, то вони ще раз стануть останньою най­кращою надією людства на Землі.

Якщо для такого лідерства потрібне натхнення, то для цього існу­ють прецеденти. Якось раніше світ зіткнувся із терором, протистоя­ти якому могли тільки США. У 1930-х роках, коли «кришталева ніч» виказала наміри Гітлера щодо євреїв, нікому не вистачило історичної уяви. Сполучені Штати і решта світу не спішили діяти. Мало хто міг тоді збагнути, що послідує Голокост, а от тепер чітко видно тодішню тенденцію до жорстокості і руйнації. Із наближен­ням перспективи війни у Європі багато хто відмовлявся розуміти, що насувається, навіть коли на євреїв проводилися облави і їх засилали у концентраційні табори. Світові лідери базікали і чекали, сподіваючись, що Гітлер не такий, яким здавався, що світової війни можна уникнути. Пізніше, коли аерознімки розказали правду про табори, багато хто волів цього не бачити. Але якщо світові треба було багато часу для того, щоб відреагувати на Гітлера, то потім Рузвельт дуже скоро відповів на лист Ейнштейна про створення атомної бомби. Поріг моральної пильності вже було перейдено.

Нині різні попередження сигналізують про безпрецедентне еко­логічне руйнування. Але де моральна пильність, що могла б зробити нас чутливішими до нової тенденції у зміні глобального довкілля. Ще раз світові лідери базікають, сподіваючись, що небезпека роз­віється. Однак сьогодні ознаки екологічної «кришталевої ночі» настільки ж виразні, як дзенькіт розбитого колись у Берліні скла. Ми все ще не хочемо повірити, що найгірші з наших нічних марень про глобальну екологічну катастрофу можуть справдитися; чимало залежить від того, як швидко зможемо усвідомити небезпеку. Скільки ще доказів потрібно державі, щоб виправдати вжиття заходів?

Енергійна реакція на кризу часто вимагає ґрунтовної зміни мислення, а недавні зміни у Східній Європі та Радянському Союзі нагадують нам, як швидко вони можуть настати. Але сили, що керу­ють кардинальними змінами, — це часто великі взаємопротилежні ідеї, що рухаються поволі і тиснуть одна на одну з неймовірною силою, як тектонічні плити, що зумовлюють континентальний дрейф та землетруси. Упродовж сорока п'яти років у Європі одна велика ідея — демократія — тиснула іншу велику ідею — комунізм — уздовж лінії, що пролягла саме через Берлін. Хоча на поверхні політичного краєвиду було видно мало змін, у серцях і думках по усьому кому­ністичному світу панувало велике напруження. Послаблення геополітичної напруженості наприкінці 1980-х років призвело до змен­шення тертя, що змикало краї плит докупи, настільки, що дозволило їм сковзати, і — раптом, за одним великим порухом — демократія рішуче наступила на комунізм, топлячи його і посилаючи хвилі потужної ударної сили, які збили Берлінську стіну разом з майже усіма політичними структурами комуністичного світу.

Ці зміни здавалися неможливими, поки не розпочалися, та коли люди змінили свою думку про комунізм, масштаби можливої полі­тичної зміни розширилися. Так само, коли у нашому ставленні до довкілля відбуваються зміни, ми можемо розширити діапазон полі­тичної перспективи. Загальне усвідомлення небезпеки вже карди­нально змінюється по усьому світу. У багатьох країнах політичні лідери відчувають посилений тиск: від них вимагають реакції на бажання зміни. Але ніхто разом з цим не хоче катаклізмів; ми спо­діваємося, що виважена, але активна реакція на кризу зменшить імовірність різкої тектонічної зміни згодом. Ми стоїмо перед чітким вибором: або ми чекатимемо на зміну, що буде накинута нам, і тим самим збільшимо ризик катастрофи, або зробимо деякі важкі зміни на наших умовах і повернемо собі контроль над власною долею.

Вирішальним чинником буде наша політична система. Передові уряди — та їхні лідери — мають відігравати головну роль у поши­ренні розуміння проблем, у виробленні практичних заходів, у пропо­нуванні бачення майбутнього, яке хочемо створити. Але реальну роботу мають виконувати люди, а політики повинні допомогти громадянам здійснити новий і необхідний вибір.

Останнє зауваження — найсуттєвіше: небайдужі чоловіки та жінки повинні ставити політичні вимоги і допомагати у розв'язанні екологічних проблем там, де живуть. Як показують серйозні еко­логічні проблеми у Східній Європі, свобода — це необхідна умова ефективного управління довкіллям. Тут, у США, страшенно непро­порційна кількість місць розташування найгірших небезпечних відходів припадає на райони бідних та етнічних меншин, що мають відносно малу політичну силу внаслідок етнічного походження чи бідності або з обох причин одночасно. Справді, майже усюди, де звичайні люди позбавлені права голосу у рішеннях, що впливають на їхнє життя, потерпають і вони, і довкілля. Тому я зрозумів, що головна передумова збереження довкілля — це поширення демо­кратичного правління у країнах світу.

Але, намагаючись зробити інші уряди відповідальнішими перед своїми громадянами, нам треба приділити значну увагу проблемам, що тепер стримують належне функціонування нашої демократії, і виправити ситуацію. Зміцненням власної політичної системи ми під­тримаємо природоохоронців у краях, де вони найпотрібніші.

Це завдання має вирішальне значення. Бо якщо наш метод ухва­лення колегіальних рішень належно не працює, то це є поясненням тому, чому ми опинилися в глухому куті, і перешкодою для вирі­шення проблем,