Земля у рівновазі - Альберт Гор

загроз решті світової екологічної системи. Наприклад, різке збільшення ультрафіолетового випромі­нювання внаслідок руйнування озонового шару також становить серйозну, але ще не цілком усвідомлену, загрозу усім культурам, а також основним ланкам ланцюжка живлення, особливо в океанах. Зміна клімату внаслідок глобального потепління — особливо зміна у розподілі опадів — також створить проблеми для виробництва продовольства, як і відповідне підвищення рівня моря та міграція на північ хвороб рослин та шкідників. Крім того, одночасне настан­ня кількох таких змін також матиме непередбачувані глобальні наслідки.

Наприклад, наприкінці 1991 року 325 учених з 44 країн зустріли­ся на Род-Айленді, щоб дослідити підозрювані ними численні причи­ни нової загрози морським продуктам, що з'явилася у формі раптово­го всесвітнього поширення цвітіння водоростей, включно з появою токсичних «червоних припливів». Говорячи про небезпеку для рибо­ловлі та аквакультури, Ларс Едлер, фахівець із морських водорос­тей з Лундського університету у Швеції, сказав газеті «Бостон Глоуб»: «Думаю, ми можемо впевнено порівнювати раптове цвітін­ня водоростей, яке ми спостерігаємо, із задиханням славнозвісної канарки із вугільної шахти. Немає сумніву, що відбувається щось дуже суттєве». На іншій конференції за рік до того, експерти з питань амфібій зібралися, щоб порівняти дані одночасного і загадкового різкого зменшення кількості жаб та саламандр на кожному кон­тиненті, що, як вважалося, було наслідком багатьох причин.

Але найсерйознішою стратегічною загрозою глобальній продо­вольчій системі є загроза генетичної ерозії: втрата зародкової плазми і підвищена вразливість харчових культур до своїх природних ворогів. За іронією долі, ця втрата генетичної пружності й гнучкості відбувається саме в той момент, коли ті, хто вважає, що ми можемо пристосуватися до глобального потепління, також стверджують, що за допомогою генної інженерії ми можемо створити нові рослини, здатні чудово рости в нових непередбачуваних умовах. Але вчені ніколи не створювали нових генів. Вони просто комбінують гени, які знаходять у природі, і саме таке забезпечення генами зараз опинилося у небезпеці.

Наша нездатність забезпечити належний захист глобальній про­довольчій системі, на мою думку, — це один із проявів тієї ж філо­софської помилки, що призвела до глобальної кризи довкілля в цілому: ми припустили, що наші життєві потреби не мають реально­го зв'язку з природним світом, що наша душа відокремлена від тіла, і що наш безтілесний розум може маніпулювати світом як йому зама­неться. Саме тому, що ми не відчуваємо зв'язку з фізичним світом, ми спрощуємо наслідки наших дій. І оскільки цей зв'язок видається абстрактним, ми не спішимо зрозуміти, що означає руйнувати кри­тично важливі для нашого виживання частини довкілля. По суті, ми проходимо бульдозером по райських садах.

Пустка

Одна з найвиразніших ознак того, що наше ставлення до глобального довкілля перебуває у глибокій кризі — це навала сміття, що викидається з наших міст та фабрик. Те, що хтось назвав «суспіль­ством одноразового користування», базувалося на уявленнях, що нескінченні ресурси дозволять нам виробляти нескінченну кількість товарів і що бездонні сховища (тобто сміттєзвалища на землі та в океані) дозволять нам спекатися нескінченного потоку відходів. Та тепер ми починаємо тонути у ньому. Надто довго ми покладалися на стару стратегію «очі не бачать, серце не болить» і тепер уже не знає­мо, як позбутися відходів так, щоб і очі не бачили, і серце не боліло.

Раніше, коли населення Землі і кількість відходів були значно меншими, а високотоксичні форми відходів були рідкісними, можна було вважати, що, прибравши відходи, нам немає потреби знову про них думати. Однак тепер усе змінилося. Раптово нас бентежить і навіть ображає те, що велетенські кількості відходів, яких ми, здавалось, позбулися, знову вимагають нашої уваги, бо звалища переповнюються, повітря забруднюється сміттєспалювальними печами, а сусідні міста та держави намагаються перевалити свої проблеми із сміттям на нас.

В останні роки американський народ втягнувся в обговорення відносних переваг різних способів видалення відходів — від ски­дання їх в океан до захоронення в сміттєзвалищах, спалювання чи вивезення куди-інде. Однак тепер ми мусимо протистояти стратегіч­ній загрозі нашій здатності позбутися неймовірної кількості нових відходів або навіть переробити їх. Простіше кажучи, наше став­лення до відходів призводить до створення їх у такій кількості, що будь-який метод вирішення проблеми зазнає невдачі. Є лише один вихід: ми повинні змінити виробничі процеси, передусім кардиналь­но зменшити кількість створюваних відходів і гарантувати, що ми розглядатимемо ґрунтовно, заздалегідь, як саме маємо намір пере­робити чи ізолювати те, що неминуче залишиться. Та спершу ми маємо ясно осмислити складнощі такого становища.

Відходи — це багатоаспектна проблема. Ми думаємо про відходи як про щось некорисне, або неприбуткове відповідно до наших тимчасових методів обрахунку цінності, або як про щось зужите настільки, що витрати на його утилізацію (повторне використання) перевищать витрати на видалення. Але будь-що, вироблене у над­лишку, — наприклад ядерна зброя або непотрібна поштова кореспонденція, — це також відходи. А в сучасній цивілізації ми звикли думати майже про будь-які природні ресурси як про те, що «йде у відходи», якщо нам не вдалося їх використати, здебільшого для комерційних цілей. Однак, як це не дивно, перетворюючи природні ресурси на щось корисне, ми створюємо відходи двічі — один раз під час виробничого процесу і вдруге, коли втрачаємо інтерес до самої речі і викидаємо її.

Можливо, найочевиднішою ознакою кризи, пов'язаної з відхоодами, є проблема того, як розпорядитися горами міських твердих відходів, що продукуються зі швидкістю понад п'ять фунтів щоденно на кожного громадянина нашої країни, або приблизно однієї тонни на особу щорічно. Проте два інші різновиди відходів ставлять перед нами завдання такої ж складності. Перший — це фізично небезпечний але політично невловимий матеріал, відомий під назвою «небезпечні відходи», що супроводжував хімічну революцію 1930-х років і який Сполучені Штати зараз виробляють приблизно у таких самих кіль­костях, як і міські тверді відходи. (Така занижена оцінка подвоїться, якщо врахувати небезпечні відходи, які тепер звільняються від регламентації з різних адміністративних та політичних причин.) По-друге, щотижня на кожного чоловіка, жінку та дитину створюється одна тонна промислових твердих відходів, і це тоді, коли не враховувати газоподібних відходів, що постійно викидаються в атмосферу. (Наприклад, кожна людина у США також виробляє в середньому 20 тонн С02 щороку.) Неймовірно, але факт, якщо взяти до уваги всі ці три (насправді навіть занижені) оцінки відходів, що кожна людина у США щодня продукує таку кількість відходів, яка більше ніж удвічі перевищує її вагу.

Знехтувати такою важливою статистикою легко, але ми більше не можемо вважати себе непов'язаними з відходами, які допомагаємо створювати на роботі, або з відходами, породженими в процесі забезпечення нас речами, які купуємо та використовуємо.

Наше безцеремонне ставлення до цієї проблеми — вияв того, наскільки