Що про Асопа скажу?.. Про Асопа, кого полонила
Феба відважна, що п’ять дочок на світ привела?
А запитав би я, де, Ахелою, тепер твої роги,
Ти б із жалем відповів: «Гнівний Геракл обламав!»
Тут-бо не про Калідон, не про цілу Етолію йшлося —
Ні! Деяніри лишень кожен із них домагавсь.
Та й семигирлий Ніл, годувальник, що пильно ховає
[40] Десь у далеких пісках витоки буйні свої,
Кажуть, в Еванту, Асопа дочку, аж так закохався,
Що пригасити жаги й у повноводдя не міг.
Так Еніпей, щоб сухим міг обняти дочку Салмонея,
Водам одринуть велів — води й відринули всі.
Не омину і тебе, хто Аргейського Тібуру ниви
Зрошує, посеред скель ложе проклавши собі, —
Ілію ти покохав, хоч жахливий був вигляд у неї:
Нігтя криваві сліди — і на волоссі, й лиці, —
Дядька переступ і Марса вина її гнали, печальну,
[50] Босу, хтозна-куди через безлюдні місця.
Тут із поривчастих вод Анієн її вгледів бурливий —
І, заглушаючи вир, так ось до неї озвавсь:
«Іліє, що з владарів, од ідейського Лаомедонта
Рід свій виводиш, — чому топчеш мій берег, сумна?
Де твоє звичне вбрання? Чому одинока тут ходиш?
Та й у волоссі чомусь білої стрічки нема.
І через що, поясни, ти ридаєш, виплакуєш очі,
Мов у нестямі, себе в груди оголені б’єш?
Камінь, залізо було б, а не серце чутливе у того,
[60] Хто на ті сльози твої без милосердя б дививсь!
Іліє, страх подолай! Палац мій чекає на тебе,
Ріки вшанують тебе, Іліє, — страх подолай!
Сотня й над сотню німф — під твоєю буде рукою:
Сотня й над сотню німф — у володіннях моїх.
Не погордуй лише мною, молю, улюбленко Трої, —
Більшим, аніж обіцяв, я обдарую тебе».
Жалісно мовив. А та, у землю потупивши вічі,
Плакала — наче дощем, лоно скропляла слізьми.
Тричі бралась тікать — над глибінню тричі спинялась:
[70] Далі — ні кроку, бо страх геть її вибив із сил.
Щойно тоді на собі стала рвати безжально волосся,
І нарікання такі з уст їй злітали тремких:
«Чом не лягла я раніш у могилу батьківську прахом?
Був би дівочим тоді той похоронний мій прах!
Факел весільний мені, вчорашній весталці, тримати?..
Вогнища рідного вже, зганьбленій, не берегти?..
Що ж я барюсь? Щоб усяк на блудницю вказував пальцем?
Хай же зі мною на дно піде неслава моя!»
Мовила — й очі, сповнені сліз, полою прикривши,
[80] Вже без чуття, стрімголов кинулась у бистрину.
Бог річковий в ока змиг підклав їй руки під груди —
Й право на ложе своє, кажуть, законно їй дав.
Так, імовірно, й ти в якійсь діві кохався, потоку, —
Свідками ж ваших забав — лиш ті гаї та ліси.
Доки я мовив таке, води ширшали і розливались:
Річище втримати їх, хоч і містке, не могло.
Чим я, шаленче, образив тебе? Чому відтягаєш,
Ставши мені на шляху, мить обопільних утіх?
Ще якби справжнім потоком ти був, якби гомоніла
[90] Світом про славні твої витоки слава лунка…
Ти ж — безіменний; води твої — струмки випадкові,
В тебе ні власних джерел, ні свого ложа нема.
Замість джерел тобі — зливи й сніги, що тануть весною,
Всі ті багатства тобі млява зима подає.
Тож або котиш свою каламуть під вогким, холодним
Небом, або в спекоту куряву ложем женеш.
Чи зачерпне тоді спраглий ходак із тебе водиці?
Чи побажає тобі, вдячний: «Так вічно пливи!»?
Ти — біда для отар, біда ще більша — для ниви;
[100] Іншим це боляче, я ж — тут клопочуся своїм.
Стільки ж то я про потоки, гай-гай, про хіть їхню мовив,
Марно — аж сором бере! — ймення такі називав!
Перед нікчемою тим я про Інаха, про Ахелоя
Згадував, навіть твоє, Ніле, наводив ім’я!
Врешті, на що заслужив, каламутний, того тобі зичу:
Влітку — хай спека, взимі — хай тебе сушить мороз!
7
Чи не прекрасна вона? Чи зваби тонкої замало?
Чи не такої в богів часто випрошував я?
Все ж я в обіймах своїх тримав її, млявий, без діла, —
Ложа ганьбою я був — млявим, німим тягарем.
Хоч і хотів, та не міг; вона — не менше хотіла;
Що чоловіче, однак, — наче дрімало в мені.
Все-таки шию мою вона обвивала руками, —
Навіть у Фракії сніг білим таким не бува, —
Все-таки, як лиш могла, жагуче мене цілувала,
[10] Чув я, стегном до стегна, доторки звабні її.
Щось і шептала вона, й владарем своїм називала, —
Щоб розігріти мене — всі перебрала слова.
Тіла ж мого мов цикутою{121} хтось льодяною торкнувся —
Що мав робити, того, млявий, кажу, не робив.
Наче колода лежав, мов бовван, тягар безкорисний,
Сам, урешті, не знав, що ж то я: тіло чи тінь?
Що то на старості літ, як діждусь їх, буде зі мною,
Раз я у розквіті сил виявив неміч таку?
Та чи то розквіт? Одна лиш ганьба: чоловік же, юнак я,
[20] А побіч подруги хто?.. Ні чоловік, ні юнак…
От вона встала й пішла, мов до вічного вогнища — жриця,
Так, наче із дорогим братом прощалась сестра.
Щойно ж я двічі Хліді рудій, а тричі — білявій
Зміг прислужитись Пітó, три рази — й Лібі вгодив.
Ну, а Корінні аж дев’ять разів, слухняний коханець,
Став я в пригоді за ніч, хоч і недовга вона.
Чи фессалійська отрута мені так ослабила тіло?
Чи хто зурочив мене, зіллям нашкодив отак?
Може,
