Що доведеться його з іншими часто ділить?
Та чи не вірші мої привернули увагу до неї?..
Так! До її забавлянь хисту свого я доклав!
Ще й нарікаю, ніби й не сам оспівав ті принади!..
[10] Сам я виною, кажу, що манівцями пішла.
Звідником сам я зробивсь, коханця сам зустрічаю —
Двері, щоб міг увійти, кваплюсь йому одчинить.
Користь од віршів сумнівна була, біда — очевидна:
На моє щастя усяк цілитись миттю почав.
Трою і Фіви я міг, і Цезаря дії вславляти{143},
Міг, та натхненно співав лиш про Корінну свою.
От якби Музи при заспіві ще відвернулись од мене!
От якби впору мене сонячний Феб зупинив!..
Що не найкращим є свідком поет — це добре відомо,
[20] Ще ж якби й віршам моїм не надавали ваги!
Скілла{144} із волі співців у батька викрала волос —
От і з-під лона її — люті загавкали пси.
Крила ногам додали, у волосся — змії вплели ми,
З нашої волі Персей мчить на крилатім коні;
Тітія{145} змусили ми на широкім простертися полі,
Псові, що в зміях увесь, голови три ми дали.
Тисячу рук, щоб тисячу стріл пускав, — Енкеладу,
Дівам у постатях двох — звабні, дзвінкі голоси.
Буйні Еола вітри в ітакійський міх ми загнали,
[30] Серед води через нас гине од спраги Тантал.
Ми обернули Ніобу в скалу, у ведмедицю — діву,
Пташка Кекропа свій жаль з нашої волі снує.
Лебедем — Батько богів, дощем золотим і биком був:
З нашої волі він теж морем обраницю віз.
Ну, а Протей, а ті засіви Фів — ті зуби дракона,
Воїнів плем’я тверде, а вогнедишні бики?
А твоїх сестер, нещасний Погоничу, сльози янтарні?
А кораблі, що в морських перемінились богинь?
Далі — як сонячний бог від Атреєвих страв одвернувся,
[40] Ще — як за гомоном струн рушили скелі тверді…
Все дозволяють собі на вигадки вдатні поети,
Що ж там було, а що ні — це вже не їхня журба.
Мали й мої для Корінни пісні сприйматись як жарти,
Ваша наївність, однак, нині на шкоду мені.
13
З краю фалісків дружина моя, отож прибули ми
В місто, яке для нас ти, мужній Камілле{146}, здобув.
Чистим обрядом тут жриці взялись шанувати Юнону —
Грищами і принести в жертву найкращу з телиць.
Бачити весь той обряд — чимала нагорода за втому:
Вгору дорога туди, по крутосхилу вела.
Гай там густий. Ще густішу тінь розіслали дерева.
Глянеш — і думка майне: місце те — для божества.
Є і вівтáр. Звучать молитви і ладаном пахне —
[10] Хтось нашвидку той вівтар у давнину спорудив.
Звідси, під голос дуди, по засланій килимом стежці
В свято щорічне іде повний шаноби похід.
Білих, мов сніг, телиць ведуть під оплески люду, —
На трав’янистих лугах тут випасались вони, —
Йдуть і бички молоді, яким годі ще бити рогами,
Далі, з низького хліва, свинку жертовну женуть,
Повагом суне й отар провідник — баран круторогий,
От лиш з кози у цей день жертва б немила була:
Викрила, кажуть, Юнону вона: озвалась у лісі —
[20] Й та зупинила свій біг — саме тікала тоді.
Й нині стрілу ще пускають у зрадницю: хто з хлопчаків їй
Рани завдасть, той козу як нагороду бере.
Світлій богині в цей день юнаки й цнотливі дівчата
Стелять, куди має йти, килим гостинно до ніг.
Золото і самоцвіти ясні у дівчат на волоссі,
Палла сягає ясна аж до золочених стіп.
У білосніжнім вбранні за грецьким звичаєм предків
Повагом на голові речі жертовні несуть.
Мовкне всяк у ту мить, похід-бо йде злотосяйний:
[30] Он своїм жрицям услід постать богині пливе.
Й тут нам аргівці зразком: як було Агамемнона вбито,
Злочину місце, майно, батьківський статок увесь
Кинув Галез{147}, а тоді, наплававшись, намандрувавшись,
Він під ті мури колись камінь щасливий заклав.
Він же й фалісків навчив, як Юноні свято справляти, —
Хай воно люду й мені буде всякчас на добро!
14
Не бороню тобі, кралі такій, чинити перелюб,
Тільки б не знати мені — з ким ти, і як, і коли!..
Бо чи до цноти тебе я присилую оком суворим?
Хай уже буде, як є, — скромну хоча б удавай!
Блудить не та із блудниць, що перечить: «Я не блудниця!»
Блудом хвалитись — оце, справді вже, стид і ганьба!
Що то за безум: дневі — нічні таємниці звіряти
Й голосно всюди — про те, що відбувалось тихцем?
Навіть повія і та, з будь-ким прилягати готова,
[10] Щоб не ввійшов хто бува, двері на засув бере.
Ти ж наче дбаєш про те, щоб місто плескало про тебе, —
Славі недобрій сама ласу поживу даєш.
Май хоча трохи ума, хоч наслідуй сором’язливих, —
Може, і я попри все в чесність повірю твою.
Що вже ти чиниш, чини, та бодай заперечуй ті вчинки
І хоч про око людське бесіду скромну заводь.
Є, зрозуміло, місце таке, де править розпуста, —
Там вже догоджуй собі, сором за двері жени!
Вийти пора — за поріг не винось розпусти своєї, —
[20] Що на постелі було — знати постелі самій!
А на постелі вже ви — то й туніки зняти не сором,
Ані — стегно при стегні — біля коханця лягти.
Там хай між губки рожеві твої язиком він проникне,
Там хай на безліч ладів вас утішає любов.
Хай
