Серед стількох женихів цноту свою зберегла!
Знадне — що під замком, саме він крадія притягає:
Мало кому любе те, що під рукою лежить.
Часто не вродою жінка бере, а пристрастю мужа:
Щось, мовляв, є в ній таке, раз його так розпекла!
Жінці перелюб ціни додає: мов скарб той, пильнують;
[30] Більше тут важить сам страх, аніж принади її.
Крадена, що не кажіть, заборонена втіха — солодша;
Вабить нас та, що шепне, поцілувавши: «Боюсь!»
Проти закону, однак, під замком вільну жінку тримати,
Хай нетутешні лишень так-от, під страхом, живуть.
Тож, коли сторож шепне тобі: «Я не спускав з неї ока», —
То за цнотливість жони маєш хвалити… раба?
Гірш селюка того, хто переймається зрадою жінки:
Звичаїв Риму такий, видно, ніколи не знав.
Таж у початках його — позашлюбні Марса нащадки:
[40] Ілія ж двох привела — Ромула й Рема — на світ.
Хочеш цнотливої ти? То за вродою не розглядайся:
Вроди і цноти, повір, не поєднати ніяк.
Є в тебе ум — дай спокій жоні, не бурчи і не хмурся,
Правил, вимогливий муж, їй не встановлюй твердих.
Друзів її (хай скільки було б) вітай щиросердно —
Хоч невеликий це труд, вдячність велика зате:
Де лиш забава яка — будеш гостем поміж молодими,
Дома, хоч сам не давав, матимеш гарні дари.
5
Ніч була. Сон і мені зімкнув натомлені вічі.
Тут і наснилось таке, аж затремтіла душа.
Сонцем осяяний горб, дубовий гайок у підніжжі,
Різноголосся птахів поміж галуззям рясним.
Нижче, під гаєм, зеленню луг засліплював очі,
Пишну травицю його тихий струмок годував.
Сам я під листям дерев од спечного дня заховався,
Спека ж діймала мене навіть під листям дерев.
Тут і з’явилась нараз, квітучі смакуючи трави,
[10] Біла корова; на ній — ані пляминки ніде.
Білим таким не буває й сніг, що тільки-но випав
І по долинах іще водами збігти не встиг,
Чи молоко од вівці, що цівками в повну дійницю
Туго з набряклих дійок, піну збиваючи, б’є.
Був їй супутником бик — за мужа корові щасливій;
Побіч красуні-жони й він собі ліг на траву.
Доки полігував так і смачні пережовував трави,
Заново живлячись тим, що лиш недавно спожив, —
Сон його, видно, зморив — головою рогатою низько
[20] Він до землі нахиливсь — так мені снилось, кажу.
Бачу, ворона летить; ковзнувши легко в повітрі,
Сіла на зелень м’яку й каркнула, птаха хрипка.
Тричі корову дзьобнула вона й з грудей білосніжних
Шерсті скубнула пучок — цілий пучок білини.
Довго барилася та — й залишила бика і те місце,
На її грудях, однак, бачив я, кров запеклась.
А спостерігши, що одаль бики пасуться на травах, —
Одаль і справді паслись на пасовищі бики, —
Тут же помчала туди й сама, приєднавшись до стада,
[30] Весело стала скубти буйнозелену траву.
Тож поясни мені, хто б ти не був, кмітливий товмачу,
Зміст отих видив нічних — що означали б вони?
Так запитав я, а той, хто сни опівнічні тлумачить,
Мовив, — здавалось, кладе кожне із слів на вагу:
«Спека, що ти в холодок од неї втекти намагався,
Та утекти не вдалось, — то твоя пристрасть палка.
Біла корова — то любка твоя: білосніжні обоє;
Бик, що при ній був, — це ти, в ньому себе упізнай.
Груди ворона дзьобала їй — то це, зрозуміло, —
[40] Звідниця: любці твоїй розум дурманить стара.
А що лишила корова бика, хоча й не одразу, —
Знай, доведеться тобі в ліжку тремтіть одинцем.
На білосніжних грудях корови мітка багряна —
То не без плямки, вважай, та, що кохаєш її».
Мовив відгадувач снів — і відринула кров од обличчя,
Весь я немов зледенів, темінь на вічі лягла.
6
Бистрий потоку, вздовж берегів шуварами порослий!
Кваплюсь до милої я, — хоч на хвилину вгамуйсь!
Мосту ж ніде, та й порону нема, ні шнура, щоб на той бік
Якось дістатись мені, хвилю веслом не б’ючи.
Тямлю вузеньким тебе: на той бік — рукою подати,
Бо ж і водиці було — ледве що по кісточки.
Ринеш тепер, увібравши сніги сусіднього схилу,
Бурхають води твої, виром нуртують мутним.
Що то дало мені квапитись так, одпочинку не мати
[10] Й ночі за поспіхом тим не відрізняти від дня?
Щоб отак нудитись тут, не знаючи, як на той берег —
Годі й придумати щось — твердо ногою ступить?
Нині б ті крила мені, що з ними нащадок Даная{118}
Голову, в зміях усю, сміло мечем одрубав!
Чи колісницю, що з неї в іще необроблену землю
Кинуто вперше було щедрий Церерин засів{119}!
Та не пора мені тут на ті вигадки давніх поетів!
Світ і не бачив тих див — і не побачить, либонь.
Понад місткі береги перехлюпнувшись нині, потоку,
[20] Знову до них повернись (вічно б тобі так пливти!).
Вір, ти обурення б не переніс, якби стало відомо,
Що через тебе отак бідний коханець баривсь.
Саме потоки, однак, у коханні б мали сприяти:
Саме потоки не раз чули любовну жагу.
Кажуть, у Мелію, німфу віфінську, блідий закохався
Інах{120}: жагою тоді бралась його холодінь.
Два п’ятиліття не пробула ще Троя в облозі,
Як захопила тебе, Ксанте, Неери краса.
І чи не мусив Алфей, покохавши діву аркадську,
[30] Різними землями ген хвилі котити свої?
Кажуть, що й ти обіцяну Ксантові німфу Креусу
Довго,
