[30] Відьма ввігнала мені шпильку в печінку саму?
Від наговору й жита обертаються в трави безплідні,
Пересихають до дна врочені води джерел,
Падає жолудь з дубів, з лози виноградної — грона,
Дерево, хоч не трясеш, ронить незрілі плоди.
То чи не здатна лиха ворожба підкосити й людину?..
Видно, й мені через те сили не стало в ту ніч.
Сором іще долучивсь, не був він підмогою в ділі —
В ньому безсилля мого — друга причина була.
А якій вроді я приглядавсь, як горнувся до неї —
[40] Так-от сорочку хіба чує все тіло її.
Нестор{122} би став юнаком, коли б того тіла торкнувся,
Гніт незчисленних років скинув би з себе Тіфон…
Доля всміхалась мені, зі мною ж — їй не всміхнулась,
Як мені знову тепер, як же благати богів?
Ба, ще й образились, певно, вони: таким подарунком
Так скористатись, як я, — чи не образа для них?..
Що собі зичив — збулось: мене прийняла, цілувала,
Й тілом до тіла її (як уже ближче?) горнувсь —
Що з того щастя, однак? Без ужитку — що то за влада?
[50] Я — наче той скупердяй, що не торкнеться майна!..
Так і Тантал серед хвиль од спраги вічно вмліває
Й плоду повік не зірве, хоч під рукою той плід.
Так хіба той на зорі покидає красуню півсонну,
Хто поспішає у храм зріти безсмертних богів.
Чи не такі вже жагучі були її поцілунки?
Чи не на все спромоглась, щоб запалити мене?
Ба!.. Вона ж і дуби, і крицю могла б зворушити,
Навіть ті скелі глухі — стільки в ній ласки було!
Ну а тим паче — людину живу, юнака, чоловіка.
[60] Я ж ні живим у ту ніч, ні чоловіком не був.
Що б то дало, якби Фемій — глухим узявся співати?
А для Таміра{123}-сліпця став малювати митець?
Я вже таких собі втіх попридумував, нетерпеливий,
Стільки любовних забав на усілякі лади!
Тіло ж лежало моє, півживе-півмертве, тим часом,
В’яле ще більше, аніж ружі вчорашньої цвіт.
Нині ж (невчасно!) і свіже воно, і сповнене сили,
Нині вже діло нове — службу йому подавай.
Ні вже!.. Лежи тепер, сороме мій, моя частко найгірша,
[70] По обіцянках таких — так ти зі мною повівсь?!
Власника зрадив свого: безоружним лишивши на ложі,
Я через тебе ганьби й шкоди зазнав водночас —
От який з тебе вояк!.. А тебе ж моя любка рукою
Зволила пестити ще та спонукати до гри…
Та, коли способом жодним тебе не вдалось їй підняти
І про обов’язок твій, лежню, тобі нагадать, —
«Що то за жарти зі мною такі? — промовила гнівно, —
Може, тебе хтось тягнув, дурню, на ложе моє?..
Тут або вовну чаклунка якась проколола{124}, або вже
[80] З іншою так накохавсь, що ледве дишеш тепер!»
І, як була, розперезана, вмить зістрибнула з постелі, —
Я тільки слинку ковтнув, бачачи ніжки стрункі, —
А щоб служниця, бува, не вгадала, від чого той поспіх
(Це ж не любов, а ганьба!), то попросила води.
8
Хто ж то нині, скажіть, благородні мистецтва шанує?
Хто надбанням дорогим пісню солодку назве?
Хистом у давні часи, а не золотом люди пишались.
Нині, як грошей нема, значить, ти неук — і край!
Хвалить книжки мої любка моя. Та що мені з того?
Вірш мій впускає у дім, а віршувальника — ні.
Хвалить мене; та хвалений — двері хіба поцілує.
От і ходжу навмання в парі із хистом своїм.
А нещодавній вояк, доробившись ранами статку{125},
[10] Вершник, що кров’ю жививсь, нині при ній, а не я.
Як же ти можеш, зоре моя, обіймати такого?
Як у його, скажи, як, зоре, обіймах лежиш?
Ця голова — як не знаєш, то знай: до шолому навикла,
Бік, що при боці твоїм, — до горлоріза-меча.
Ліва рука з золотим (непідхожа й пізня окраса)
Перснем{126} — тримала щита, а на правиці, торкнись, —
Кров була, та чи її, людовбивчої, можеш торкнутись?
Де ж воно нині — гай-гай! — серце чутливе твоє?
Глянь на ті шрами його, на давні сліди рубанини, —
[20] Те, чим багатий тепер, — тілом собі заслужив.
Може, ще й хвалиться тим, що стільком перерізав горлянку, —
Все ж доторкаєшся ти, жадібна, до його рук!..
Я ж, котрий народивсь і Фебові, й Музам служити,
Вірші — дверям хіба, дверям голошу глухим!
Тож не моїй, в кого глузд, віддавайсь науці дозвільній —
Вчися стояти в рядах, за таборами іти.
Удосконалюєш вірш? Веди сотню першу до бою!
Щастя, Гомере, й тобі тут би всміхнутись могло!
Знавши, що золото — понад усе, звів діву Юпітер
[30] Й сам їй собою сплатив — став він дощем золотим{127}.
Доки платні не було, строгим батько був, донька — цнотлива:
Двері — цілісна мідь, вежа — залізо одне.
Та, лиш у золото перемінивсь розумний спокусник, —
Що повелів їй, те вмить діва послушно дала.
Ще коли древній Сатурн{128} щасливо правив на небі,
Різні скарби в глибині, в темряві крила земля.
Золото, срібло і мідь, і те ваговите залізо —
Все побіч манів було, не одгрібали ще їх.
Інша річ — дóбра земні: пшеницí колосились без плуга;
[40] Плід — на гіллі; у дуплі — меду по вінця було.
Землю тоді ще ніхто важким не прорізував ралом,
Та й землемір ще ніде меж не проводив на ній.
Моря не било
