А чи, Філлідо, про твій, скривджена владарко, плач, —
А чи про те, що Паріс, Макарей, і Ясон безсердечний,
І Гіпполіт, і його батько читали колись;
Що промовляла, журна, з мечем у правиці Дідона,
Що — повелителька струн Лесбосу ліри — Сапфо.
Скоро вернувсь мій Сабін, об’їхавши світ, із собою
Він попривозив листи — відгуків слово живе.
Значить, Улісса печать упізнала жона його вірна,
[30] Мачуха Федра — до рук лист Гіпполіта взяла;
Благочестивий Еней відповів нещасливій Еліссі;
І до Філліди є лист, тільки б живою була!
До Гіпсіпіли прийшло від Ясона писання печальне;
Люблена, Фебові в храм ліру Сапфо хай складе.
Так-от і в пісні твоїй, хоч оспівуєш зброю, мій Макре,
Побіч із Марсом, бува, золотом блисне Амур.
Є там Паріс і жона-перелюбниця (славою — злочин!),
Є Лаодамія{110} ще, — з мужем померла вона…
Радше — я ж знаю тебе! — не бої, а кохання ти славиш, —
[40] І таки в мій, прийде час, табір ти перебіжиш!
19
Кажеш, дружину тобі пильнувати, дурню, не треба?
То задля мене пильнуй, підігрівай мою хіть!
Лиш заборона смаку додає; дозволиш — набридне.
З дозволу — бовдур хіба, телепень буде любить.
Хай і страхи водночас, і надія служить коханцям,
Хай і відмова не раз місце благанню дає!
Що мені з щастя того, як його не відтінить хмарина?
Те, що нічим не грозить, те й не привабить нічим.
Дивну цю рису в мені таки вгледіла хитра Корінна, —
[10] Знає, кмітлива, тепер, як упіймати мене!
Скільки разів (мовляв, голова болить, нарікала)
Я хоч-не-хоч за поріг мусив од неї іти…
Скільки разів дорікала мені — й ні в чому не винен
Мусив я стільки ж разів бути її прохачем!
Так одуривши мене, пригаслий вогонь піджививши,
Знову благанням моїм радо назустріч ішла.
Що то за ласки були! А що за слова найсолодші!
Скільки цілунків було — бачать боги! — і яких!..
Так от, кралечко, й ти, що недавно мій зір полонила,
[20] Підступів часто лякайсь, часто мені відмовляй.
Перед порогом твоїм не раз мене змушуй лежати
Й мерзнути там одинцем, доки тягтиметься ніч.
Так, лише так загартуєш любов, що міцнітиме з часом, —
Ось що мені до смаку, ось що снаги додає!
Інша, розпусна, любов, по яку — рукою сягнути,
Шкодить: мов меду об’ївсь — що за приємність у ній?
Не заховав би Данай свою доньку в мідяній вежі, —
Від Громовержця у тяж, певно, вона б не зайшла.
Ока з телиці Іо й на мить на спускала Юнона —
[30] Й Зевс іще дужче її, діву рогату, кохав.
Вабить доступне, легке — то з дерев зривай собі листя,
Дзбанами воду черпай у повноводій ріці.
Хочеш коханця тримати в руках — крути ним частіше.
Ну й настанови даю!.. Знову на лихо собі!..
Та, хай там що, а мене, зізнаюсь, нудúть від догоди:
Ловлять мене — я втікач, а утікають — ловець.
Ти, хто за жіночку, кралю свою, аж надто спокійний,
Двері свої під замком, лиш вечоріє, тримай.
Хто крадькома на поріг твого дому ступає, розвідай,
[40] І чому в тиші нічній брешуть собаки не раз.
Що за листи, що їх служка метка приносить-відносить,
І чому кралі твоїй спати окремо кортить.
Хай ось таке допече, дійме тебе аж до живого,
Щоб на підозрі твоїй я свою хитрість гострив.
На побережжі, кажу, на безлюдді, пісок нехай краде,
Хто собі взяв за мету дурня дружину любить.
Ось що затям: якщо вірити жіночці не перестанеш,
То перестане вона милою бути мені!
Довго я всяке терпів: будеш добре її пильнувати —
[50] Добре я, думав, тебе зможу водити за ніс.
Бевзь ти однак! На таке, що й сором мужу дивитись,
Дивишся — тим і кладеш край насолоді моїй!..
Що ж це — о горе мені! — й не знатиму вже заборони?..
Вже й не помститься ніхто за подаровану ніч?
Жодних віднині страхів? Не зітхатиму вже на постелі?
Приводу вже не даси, дурню, щоб кляв я тебе?
Що мені з того, скажи, дурнуватого звідника-мужа?
Він, недотепа, мені смак до любові псує!
Іншого йди пошукай, кому люба така терпеливість:
[60] Доки мовчиш, як той пень, — я не суперник тобі!
Книга третя
1
Ліс предковічний стоїть, що роками не відав сокири, —
Віриться: тут божество має оселю свою.
Б’є між дерев джерело. Понад ним — глибока печера.
Серед гілля звідусіль солодко тужать пташки.
Поки проходжуюсь тут, окритий розлогою тінню,
З думкою: що ж то мені Муза нашепче моя, —
Бачу, Елегія йде: вузлом — пахуче волосся,
Ніжка — коротша одна, це я таки спостеріг.
Вид — хоч малюй: принадне лице, прозора накидка,
[10] Навіть у ваді ноги криється зваба якась.
Далі й Трагедія в довгім плащі ступає сягнисто:
Темне волосся крилом — на похмурному чолі.
Скіпетром в лівій руці, сувора, владно хитала,
Ногу (в котурнах була) їй обвивав ремінець.
«Ну, то коли покладеш, — почала вона, — край тій любові,
Ладен те саме весь час, млявий поете, товкти?
Де тільки п’ють, — усяк поведе про твою легковажність,
Де перехрестя доріг — всяк про ледачість твою.
Пальцем частенько вже вказує всяк на тебе, поета:
[20] Он, мовляв, той, кого бог жаром діймає, Амур.
Не помічаєш хіба, що ти — вже як байка для Риму,
Й сам же, собі на ганьбу, ще й підживляєш
