Час на поважне звернуть, од тирса{111} черпати наснагу!
Досить уже зволікань! За величаве берись!
Хисту свого не марнуй, оспівуй діяння героїв, —
Скажеш, я знаю, що ти — пустощів повен своїх.
Дійсно, грайлива твоя для дівчат не скупилася Муза,
Тільки ж легкі ті лади — то сама юність була.
Нині старанням твоїм, Трагедія Римська, хай славлюсь,
[30] Хай у веліннях моїх зблисне натхнення твоє!» —
Мовила. І, як була, у своїх барвистих котурнах,
Голову рвучко тоді, пишноволоса, звела.
Та посміхнулась лишень і, скоса скинувши оком
(Миртову гілку, здалось, мала в правиці вона):
«Що ж, — відмовила їй, — вже так напираєш на мене?
Чи, без напору того, ти — уже справді не ти?
Чи ж і сама до нерівного розміру ти не вдалася?
Чи не моїм же вела віршем зі мною бої?..
Ні, до величних пісень — своїх мені не рівняти,
[40] Твій неозорий палац хатку затінить мою.
Я легковажна; турбота моя — Купідон легковажний;
Дбаю про скромне, своє, а за чуже не берусь.
Якби не я — була б грубуватою навіть Венера.
Їй, що є серця й снаги, неньці Амура, служу!
Де в чому все-таки вище стою: переносити можу
Навіть таке, що й тобі хмару жене на чоло.
Двері, що перед твоїм, хай який він, устоять котурном,
Я щебетанням своїм за якусь мить одчиню.
Як обійти сторожів — чи не я навчила Корінну,
[50] Як їй умінням тонким — грубі ламати замки,
Як із постелі ковзнуть, розв’язавши на туніці пояс,
І, щоб нечутно було, в тиші майнути нічній.
Я ж, пам’ятаю, не раз висіла на дверях жорстоких,
І з перехожих будь-хто міг прочитати мене.
Ще ж — бувало й таке — я пазуху служки, аж поки
Сторож не піде кудись, мала за сховок собі.
А, було, милій в дарунок мене ти послав на вродини…
В воду жбурнула вона, варварка, друзки одні!..
І чи не я твого хисту гінкий доглянула засів?
[60] Мій в тебе дар, а вже, бач, інша ним очі пасе».
Змовкли обидві. А я: «Обох вас молю, заклинаю, —
Лагідно слух прихиліть до боязких моїх слів!
Ти мені скіпетр у руку даєш, у котурни взуваєш —
Ось уже й слово гучне ладне злетіти із вуст…
Ця ж — любові моїй дає славу тривку… Залишайся
Й далі, ласкава, єднай довший — з коротшим рядком!
Дай хоча б крихту якусь, Трагедіє, часу співцеві:
Перед тобою — віки; крихтою — рада вона».
І пожаліла співця… Не вагайтесь, любощі ніжні,
[70] Поки дозвілля, а там — праця поважніша жде.
2
Не як цінитель кінних змагань сиджу я у цирку —
Все ж, кому зичиш вінка, й сам я за того молюсь.
Щоб говорити з тобою я тут, щоб сидіти з тобою,
Щоб пересвідчилась ти, як я тобою горю.
Ти — в перегонах уся; я — весь у тобі: глядачі ми —
Кожен, що миле йому, очі на тому й пасе.
Ну й щасливець же той, за кого так вболіваєш!
Як то вдалося йому ласки такої сягти?..
Був би щасливцем тим я, то миттю б із загороди
[10] Чвалом пустив рисаків, повен одваги, снаги.
Віжками б ляснув не раз, бича їм дав би відчути,
А поворот би промчав на волосок од стовпа.
Та, спостерігши тебе, одразу б останніх став пасти:
Із обімлілих долонь випали б віжки мені.
Так і Пелоп колись мало не впав під списом пісейським,
Лиш Гіпподамію{112} вздрів — рівну богиням красу.
Все-таки він переміг — посприяла йому та красуня;
Хай посприяла б отак подруга-любка й мені!
Не відсувайся дарма: один у нас ряд, сидимо ми
[20] Побіч — коханцям дає гарні можливості цирк!
Гей, хто там справа! Годі-но вже турбувати сусідку!
Їй неприємно, що ти трешся об неї плечем!
Ти, що за нами сидиш, кістлявим коліном, довгалю,
В спину їй так не впирайсь! От знахабнів тут усяк!
Он твоя палла аж на пісок, надто довга, лягає, —
Не підбереш, то я сам чемно її підберу.
Заздрісник, той твій поділ! Такі ото ніжки ховати!..
Тільки б дивитись на них! Заздрісник, той твій поділ!
Меланіон в Аталанти{113} прудкі уздрів її ніжки —
[30] Й тут же запраглось йому ніжно погладити їх.
Ніжки й Діані малюють такі: полу підібгавши,
Смілого звіра жене — діва, сміліша сама.
Їх ще не вздрівши, горю. А що робитиму, вздрівши?..
Живиш вогонь — вогнем, морю — води додаєш.
Я ж із тих ніжок суджу, а що вже казати про інші
Знади, що їх від очей одяг тонкий приховав.
Хочеш, щоб я вітерцем тебе холодив час од часу,
Щоб перед личком тобі віялом легко махав?
А може, спека така не в повітрі — в серці моєму?
[40] Може, до жінки жага в грудях моїх палахтить?..
Порох тим часом тонкий на твоєму вбранні осідає.
Білого тіла, бридкий, навіть торкатись не смій!
Втім, уже сяє похід! Хай уста й серця заніміють!
Далі — в долоні плещіть! Золотом сяє похід!
Першою — крила аж до землі — іде Перемога.
Славна, до мене лети! Пальму коханцеві дай!
Хто довіряє морям, хай Нептунові плеще в долоні!
Я не прихильник води — на суходолі живу.
Марсові-батьку, вояче, плещи! Ненавиджу зброю:
[50] Мир до вподоби мені й подруга миру — любов!
Фебе, сприяй віщунам, а ти — мисливцеві, Фебо!
Шану, Мінерво, тобі руки умільців складуть.
Хай селянин, Цереро, тобі складе й Вакхові шану,
Вершник, кулачний боєць, Касторе, Поллуксе, —
