Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий

великий любитель ловитви [зі псами і птицями] звірів і птахів, читальник книг [великий] і навчений церковних співів. Часто мені доводилося з ним у церкві співати, коли він був у Володимирі. Священиків мало поважав і постів не додержував, через що його в народі мало любили. На зріст був середній і сухий, смаглявий з лиця, волосся, супроти звичаю, носив довге, як піп, а борода була вузька і мала. Коли перебував у монастирі під сторожею, тоді старанно уставів чернечих додержувався, але чи удавано він так себе проявляв, чи цілком покаявся, сього я не знаю, бо лише один бог знає совість людини»). Ці татіщевські відомості, де один із авторів літопису говорить про себе у першій особі і розповідає про своє особисте знайомство з Ігорем, знову ведуть, як вважають, до Петра Бориславича. Ігор був смаглявий з лиця, — ці риси передала йому мати-половчанка, дочка половецького хана Осулука, друга жона Олега Святославича. ">[154]. В руки божії передав він душу свою, скинувши одіж тлінної людини і в нетлінную і многостраждальную облачившись одіж Христа, який його і увінчав, і прийняв він муки нетлінний вінець. І так до бога він одійшов місяця вересня в дев’ятнадцятий [день], у день п’ятниці[155].

А звідти, поклавши його на воза[156], вони повезли його на Подолля, на торговище, і кинули [тут] на наругу, беззаконні, нерозумні, помутнілі очима своїми, знаючи, що месником єсть бог і покарає він за кров неповинного. Люди ж благочестиві, приходячи, брали од крові його і од покрову, що на ньому був, на тілі його, на спасіння собі і на зцілення, і покривали вони наготу тіла його своєю одежею.

І розповіли Володимиру, що кинуто його на торговищі, і послав [Володимир] тисяцького[157]. І приїхав він, побачив кинутого Ігоря мертвого і сказав: «Осе ви вже вбили єсте Ігоря. Давайте похоронимо тіло його». Кияни ж сказали: «Не ми його вбили, а Ольгович, два Давидовичі і Всеволодович[158], що замислили на нашого князя зло, хотячи погубити [його] підступом. Та бог за нашим князем і святая Софія». І повелів тисяцький Лазар [Саковський] узяти Ігоря, і, взявши, положили його в церкві святого Михайла[159].

На ту ніч бог явив над ним, [Ігорем], знамення велике: загорілися свічі всі над ним у церкві тій. А назавтра новгородці, прийшовши, розповіли [про це] митрополитові [Климу]. І митрополит заборонив, щоб вони нікому ж не говорили, і повелів потаїти таку благодать, яку бог явив над ним.

Шиферна орнаментована плита з Софійського собору. XI ст.

У суботу ж на світанні послав митрополит [туди] ігумена [монастиря] святого Феодора Онанію. І приїхав ігумен, побачив [Ігоря] нагого, і одягнув його, і одспівав над ним належні співи, і одвіз на [Копирів] кінець города в монастир святого Симеона, — бо [це] був монастир отця його, [Олега Святославича], і діда його, Святослава [Ярославича], — і там положили його.

У той же час стояв Ізяслав [Мстиславич] у верхів’ї [ріки] Супою, і туди прислав до нього [брат] Володимир [посла], розповідаючи йому про вбивство Ігоря. Ізяслав же, почувши це і заплакавши, сказав: «Коли б я відав, що так сьому бути, то якби я звідти його подалі стерегти одіслав, я міг би Ігоря вберегти». І сказав Ізяслав своїй дружині: «Буде тепер мені нарікання всякого! Од людей не втекти. Буде в них річ: «Ізяслав велів убити». Але тому бог свідок, що я не повелів, ні научив. Та се вже богові судити». І сказали йому мужі його: «Даремно ти журишся тим, що люди скажуть, ніби Ізяслав убив його чи повелів людям убити. Адже се, княже, бог відає і всі люди, що не ти його вбив, а вбили брати його. Бо, хреста тобі цілувавши, вони потім одступили і обман над тобою замірились вчинити, вбити тебе хотячи». Ізяслав же сказав: «Коли вже так учинилося, — а на тім світі нам усім бути, — то се вже богові судити». І жалівся він на киян, і послав Ізяслав Володимира [Мстиславича] в Городець [Остерський], а по Ростислава [Мстиславича]послав[посла] у Смоленськ.

І прийшла вість Володимиру Давидовичу, що Ігоря вбили, а Володимир послав [посла] до Святослава Ольговича і розповів йому: «Брата тобі Ігоря вбили». І він скликав дружину свою старшу, і дав знати їм, і так плакав гірко за братом своїм.

А в той час прибув до нього, [Святослава Ольговича], Гліб із Суздаля, Юрійович, і прийшли вони обидва до Курська. Мстислав же [Ізяславич], почувши, що йде Юрійович із Святославом Ольговичем на нього до Курська, розповів [про це] курянам. І куряни сказали Мстиславу: «Якщо се йдуть Ольговичі, ми раді за тебе битися навіть із дітьми [разом]. А на Володимирове плем’я, на Юрійовича[160], ми не можемо руки зняти». Мстислав тоді, це почувши, пішов до отця свойого.

Куряни ж послали [послів] до Юрійовича і взяли у нього посадника собі. А він, посадивши свого в них посадника, сам пішов із Святославом і одійшов звідти до [города] Вира.

І посаджав посадників своїх Гліб Юрійович по Посейм’ю, за полем. А коло Вира багато половців ходило тоді з ним до присяги. І туди прийшов до них Всеволодович Святослав, і послали вони [послів] до вирівців, кажучи: «Якщо ви нам не здастеся, ми оддамо вас половцям на добичу». Та вони сказали їм: «Князь у нас — Ізяслав», — і не здалися їм. І звідтіля пішли вони до [города] В’яханя, і там не досягли нічого. А звідти пішли вони до [города] Попаша. І туди прийшов