Літопис Руський. Київський літопис - Автор невідомий

Але вони йому відповіли: «Так осе нам даремно хреста цілувати? Хреста ж ми тобі цілували єсмо. І яка наша провина?» І не схотіли вони цілувати хреста, І сказав їм посол Ізяслава Мстиславича: «А який гріху тім, коли по приязні хреста цілувати? Се нам [і] вам на спасіння». Та вони не схотіли. А Ізяслав сказав був послу своєму[144]: «Якщо ж вони не згодяться по приязні хреста цілувати, то ти скажи їм [те], що ми чули єсмо». І сказав їм Ізяславів посол [княжі слова]: «Якщо стоїте ви на хреснім цілуванні, то я вам обом, брати, об’являю. Таке мені увійшло в уші, що мене ведете ви обманом. А Святославу ви хреста єсте цілували, Ольговичу, що в сьому поході вам або мене схопити, або вбити за Ігоря. То чи так се єсть, брати, чи не так?» Вони ж нічого не могли відповісти, тільки ззирнулися, а по довгій мовчанці сказав Володимир послові Ізяслава: «Вийди звідси, посиди, ми тебе знову покличем».

Довго ж вони радилися, тому що вони викриті є, і тоді покликали [посла]. І вони сказали: «Брате! Цілували ми єсмо хреста Святославу Ольговичу, бо жаль нам є. Ти брата нашого держиш, Ігоря, а він уже чернець і схимник. Пусти-но брата нашого, і ми будемо обік тебе їздити. Чи тобі, брате, було б любо, коли б ми брата твойого держали?»

І тоді посланець Ізяславів, приїхавши, сказав Ізяславу, що вони одступили від нього. Ізяслав же послав знову посла свого до них, із хресними грамотами, і сказав їм: «Ви хреста мені цілували єсте до кінця живоття свойого. А волості Святославові й Ігореві я вам дав. Я ж із вами обома і Святослава прогнав, а волость вам добув, і дав Новгород і Путивль, і добро його ми єсмо взяли, і майно його розділили на частини, а Ігореве я взяв. Тепер же, брати, ви оба хреста переступили єсте, а сюди мене повели підступом, убити мене хотячи. Хай же буде зо мною бог і сила животворящого хреста! Нехай як мені бог дасть!» І, це сказавши, кинув він їм грамоти хресні.

У той же час Ізяслав послав посла свого до Ростислава, брата свого, в Смоленськ, і сказав йому: «Брате! Осе Володимир та Ізяслав Давидовичі хреста нам обом цілували були і думу думали оба, [щоб] піти з нами на стрия нашого. Однак збиралися вони [йти] зо мною підступно, убити мене хотячи. Але бог і сила хресна [се] виявила. І тепер, брате, ти вже не ходи туди, куди ми думали були єсмо піти, на стрия свойого, а піди сюди, до мене. А туди наряди новгородців і смольнян, хай вони удержать Юрія, і до спільників пошли, і в Рязань, і повсюди».

У той же час Ізяслав послав у Київ двох мужів, Добриньку і Радила, до брата свого Володимира, — бо того зоставив був Ізяслав у Києві, — і до митрополита Клима [Смолятича], і до Лазаря [Саковського], тисяцького, і сказав їм: «Ззовіте киян на двір до святої Софії. Хай мій посол мовить річ мою до них і скаже про обман чернігівських князів».

Коли ж усі кияни зійшлися од малого і до великого до святої Софії на двір і стали вони на вічі, то сказав їм Ізяславів посол: «Вітав вас князь наш. «Я вам об'явив був: надумав ото я з братом своїм Ростиславом і з Володимиром [та] з Ізяславом Давидовичами піти на стрия свойого, на Юрія, і вас із собою закликав. А ви мені сказали єсте: «Не можемо ми на Володимирове плем’я, на Юрія, руки зняти. А коли на Ольговичів — хоч із дітьми підемо ми з тобою». Тепер же я вам даю знати: осе Володимир Давидович, і Ізяслав, і Всеволодович Святослав, якому я багато добра зробив, цілували мені хреста. А нині цілували вони потай од мене хреста Святославу Ольговичу і до Юрія послали, а надо мною обман учинили. Вони хотіли мене або схопити, або вбити за Ігоря. Але бог мене заступив і хрест чесний, що його вони мені цілували. Нині ж, браття-кияни, підіть услід за мною до Чернігова на Ольговичів, — чого ви хотіли єсте і що мені обіцяли єсте. Збирайтеся од малого і до великого, хто має коня. А хто коня не має — то в човні, бо вони не мене одного хотіли вбити, але й вас іскоренити». І кияни сказали: «Раді ми, що бог нам тебе ізбавив од великого обману [і] братів наших. Ми йдемо за тобою навіть із дітьми, як ти ото волиш».

І сказав один чоловік: «За князем своїм ми радо йдемо. Та спершу про се подумаймо, як ото й раніш учинили при Ізяславі Ярославичі. Вирубавши Всеслава із поруба, оті лиходії поставили його князем собі, і багато лиха було через се городу нашому[145]. А ось Ігор, ворог нашого князя і наш, — не в порубі, а в святім Федорі! Лише вбивши його, ми до Чернігова підемо за своїм князем! Кінчаймо ж із ними!»

І, почувши це, народ рушив звідти на Ігоря в [монастир] святого Феодора. І сказав їм Володимир [Мстиславич]: «Сього вам брат мій не велів! Ігоря охороняють сторожі. А ми підемо до брата, як ото він нам велів». Та сказали кияни: «Ми знаємо, що не кінчити добром із тим племенем ніколи ні вам, ні нам». Хоча митрополит [Клим] їм забороняв, і Лазар [Саковський], тисяцький, і Рагуйло [Добринич], Володимирів тисяцький, щоб вони не вбили як Ігоря, але вони зняли крик і пішли убивати Ігоря.