Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

— Містере Фейнман, — звернувся він до мене, — чи можна сказати, що електрон — це засадничий об’єкт?

Гм, на такий тонкий лід я виходити не збирався: відповів, що не читав книжки і уявлення не маю, що Вайтгед мав на увазі під цією фразою; Фейнман, мовляв, прийшов просто послухати.

— Але, — кажу, — я спробую відповісти на ваше питання, якщо ми спершу прояснимо, що означає «засадничий об’єкт». Цеглина — це засадничий об’єкт?

Я намагався з’ясувати, чи вважають вони засадничими об’єктами теоретичні конструкції. Існування електрона — це теорія, але вона допомагає зрозуміти, як влаштовано природу, так що в принципі можна назвати електрон реальним. Я хотів прояснити ідею теорії через аналогію. Про цеглину я далі збирався спитати: «А що ви скажете про те, що всередині цеглини?» — і пояснив би, що ніхто ніколи не бачив, що всередині цеглини. Як не розбивай цеглину, завжди побачиш тільки її поверхню. Те, що всередині цеглини, — це просто теорія, яка допомагає краще зрозуміти природу речей. Те саме з теорією електрона. Тож я почав із питання: «Цеглина — це засадничий об’єкт?».

Публіка почала відповідати. Один хлопець підвівся і сказав:

— Цеглина — це індивідуальна специфічна цеглина. Це Вайтгед і має на увазі під засадничим об’єктом.

Інший хлопець сказав:

— Ні, засадничий об’єкт це не конкретна цеглина, а те, що між усіма цеглинами спільного, — їхня «цеглинність» — ось що таке засадничий об’єкт.

Ще один хлопець заперечив:

— Ні, йдеться не про цеглу як таку. «Засадничий об’єкт» означає образ, який виникає у свідомості, коли думаєш про цеглу.

Далі підводиться ще один хлопець, потім ще один — ніколи в житті я не чув стільки оригінальних думок про цеглу. Словом, як має бути в історіях про філософів, усе закінчилося повним хаосом. За всі свої попередні дискусії вони навіть не задумалися, чи є «засадничим» такий простий об’єкт, як цеглина, що вже казати про електрон.

Потім я пересів за стіл до біологів. Я завжди цікавився біологією, а хлопці говорили про дуже захопливі речі. Вони запросили мене послухати курс із фізіології клітин на їхньому факультеті. Я трохи петрав у біології, але це був курс для аспірантів. «Думаєте, я потягну? А професор мене пустить?».

Вони спитали викладача, Едмунда Ньютона Гарві, головного авторитета в дослідженні люмінесцентних бактерій. Гарві дозволив приходити за однієї умови — я буду виконувати всі завдання і писатиму контрольні роботи, як усі інші.

Перед першим заняттям хлопці, які запросили мене на цей курс, захотіли показати мені деякі речі під мікроскопом. Поклали під мікроскоп клітини якихось рослин — було видно, як по колу рухаються маленькі зелені цятки, що називаються хлоропластами (вони виробляють цукор під дією світла). Я подивився на них, підняв очі й спитав: «А чому вони рухаються? Що змушує їх рухатися?».

Ніхто не знав. Виявилося, що наука цього ще не розуміє. Так я просто з порога дізнався щось про біологію: у цій дисципліні було дуже легко знайти цікаве питання, на яке ніхто не знав відповіді. У фізиці це було складніше: щоб знайти цікаве питання без відповіді, довелося б копати глибше.

Гарві почав курс з того, що намалював на дошці велику клітину й позначив складові частини. Потім він розповів про структуру клітини, і я зрозумів більшість із того, що він сказав.

Після лекції хлопець, який мене запросив, спитав:

— Ну як, сподобалося?

— Класно, — кажу, — я не зрозумів тільки частину про лецитин. Що таке лецитин?

Він монотонним голосом починає пояснювати:

— Усі живі організми, рослини і тварини, складаються з маленьких елементів-цеглинок, які називаються «клітинами»…

— Слухай, — перебиваю, — я все це знаю, інакше не йшов би на цей курс. Що таке лецитин?

— Я не знаю.

Я мав робити доповіді, як і всі інші студенти. На перший раз Гарві задав мені тему про ефект тиску на клітини — йому, очевидно, здавалося, що це ближче до фізики. Я розумів, про що розповідаю, але все неправильно наголошував або перекручував, тож аудиторія істерично реготала, коли я казав «бластосфери» замість «бластомерів» і всяке таке.

Наступного разу мені задали зробити доповідь по статті Адріана і Бронка. Вони показали, що нервовий імпульс — дискретне, односпрямоване явище. Ці вчені провели низку експериментів на котах і вимірювали електричну напругу на нервах.

Я почав читати статтю: екстензори, флексори, литкові м’язи і т. д. У тексті фігурували одні м’язи, другі, треті, а я поняття зеленого не мав, де вони в кота. Тож я пішов у бібліотеку у відділ біології і спитав, чи не могли б вони мені видати карту кота.

— Карту кота, сер?! — перепитала перелякана бібліотекарка. — Ви маєте на увазі зоологічну схему?

Так народилася місцева легенда про ідіота-біолога, який шукав «карту кота».

Коли настав час виступати з доповіддю, я намалював на дошці контур кота і почав називати різні м’язи.

Інші студенти мене перебили:

— Ми все це знаємо!

— А, — кажу, — тоді не дивно, що я так швидко догнав вас, хоч ви вчили біологію чотири роки.

Вони витрачали час на запам’ятовування всіх цих речей, хоча їх можна було знайти за п’ятнадцять хвилин у довідниках.

Після війни я щоліта подорожував на машині по Сполучених Штатах. Побувавши в Каліфорнійському технологічному інституті, я подумав, що цього літа замість іншого місця треба поїхати в іншу галузь.

Якраз незадовго до того Вотсон і Крік відкрили спіраль ДНК. У Калтеху була хороша біологічна школа, бо там була лабораторія Дельбрюка3, Вотсон приїздив туди з лекціями про кодування ДНК. Я ходив на його лекції і семінари на кафедрі біології і пройнявся ентузіазмом. У біології настали цікаві часи, а Калтех виявився прекрасним місцем.

Мені здавалося, що я ще не готовий до справжніх досліджень, тому під час літнього наскоку на біологію я збирався просто тинятися по лабораторії, «мити посуд» і спостерігати за тим, як працюють інші. Кажу в лабораторії про своє бажання, а Боб Едгар, молодий постдок, який був там типу за начальство, відповів, що «просто так» не дозволить:

— Ви маєте провести яке-небудь справжнє дослідження, як