Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

— Думаю, у них було від двадцяти п’яти до п’ятдесяти хіміків, а в головного був окремий кабінет, спеціальний, за склом. Знаєте, як ото у фільмах показують — люди весь час заходять зі своїми проектами, отримують поради і розходяться по лабораторіях, постійний рух туди-сюди. Як, на біса, можна було конкурувати, коли в них такі ресурси?

— Ну, тоді вам буде цікаво дізнатися, що ви говорите з головним хіміком корпорації «Метапласт», у якого був один підлеглий — щоб посуд мити.

Мені дуже подобалося вчитися в Масачусетському технологічному інституті. Я вважав, що це класне місце, і, звісно, хотів лишитися в аспірантурі. Та коли я звернувся із цим наміром до професора Слейтера, він відповів:

— Ми вас не залишимо.

— Чому?

— А чому ви вважаєте, що дисертацію треба писати в МТІ? — питанням на питання відповів Слейтер.

— Бо в МТІ найкраща наукова школа в країні.

— Ви так думаєте?

— Ага.

— Саме тому вам треба поїхати в інше місце. Подивіться, що собою являє інший світ.

Тож я вирішив поїхати в Принстон. Треба сказати, що Принстон — доволі елегантний заклад. Така собі варіація на тему старого англійського університету. Хлопці у братстві, знаючи мій простодушний характер і неформальні манери, почали підсміюватися: «Ось зачекай, вони побачать, хто до них заявився, і ще пошкодують, що взяли тебе». Тому я вирішив бути в Принстоні чемним хлопчиком.

Батько відвіз мене у Принстон на машині; мені видали кімнату, і він поїхав. Не минуло й години, як я зустрів якогось чоловіка:

— Я завідую тут гуртожитками і хотів сказати, що декан дає сьогодні чай і всіх запрошує до себе. Якщо ваша ласка, не вважайте за трудність передати це вашому сусіду, містеру Серету.

Так я познайомився з аспірантською частиною принстонського «Коледжу», де жили всі студенти. Принстон грався в Оксфорд і Кембридж, включно з акцентом (завідувач гуртожитками був професором французької «літератюри»). Унизу сидів портьє, у всіх красиві кімнати, усі їли разом у великій залі з вітражами, убравшись в академічні мантії.

І ось у перший же день у Принстоні треба йти на чай до декана, а я навіть не знаю, що за «чай» і навіщо! Я не дуже впевнено почувався в товаристві, і подібного досвіду в мене не було.

Піднімаюся до дверей, а там декан Ейнзенгарт вітає нових аспірантів:

— О, ви містер Фейнман. Ласкаво просимо.

Якось він мене впізнав, і я трохи розслабився.

Проходжу у двері, там якісь дами, якісь дівчата. Усе дуже статечно, я думаю, де можна сісти, можна сісти біля дівчини чи ні, як тут поводитися, аж чую голос:

— Вам чай з молоком чи з лимоном, містере Фейнман?

— О, дякую! І те, і те, будь ласка, — кажу, видивляючись, де б мені сісти.

— Хе-хе-хе, — чую. — Та ви жартуєте, містере Фейнман.

Жартую? Я жартую? Що я, в дідька, такого ляпнув?! Тільки потім я зрозумів. Такий був мій перший «чайний» досвід.

Згодом, трохи обжившись у Принстоні, я зрозумів, що означає це «хе-хе-хе». Власне, я здогадувався про це вже під кінець першого чаювання. Воно означало: «Ви зробили помилку». Наступного разу я почув це «хе-хе-хе», коли хтось, прощаючись, поцілував місіс Ейзенгарт руку.

Іншим разом, десь через рік, на іншому чаюванні я говорив з професором Вільтом, астрономом, який розробив якусь теорію про хмари на Венері. Він припускав, що вони складаються з формальдегіду (кумедно, чим ми тоді переймалися), і проводив обрахунки, як формальдегід випадає в осад і всяке таке. Ми говорили про всі ці штуки, і тут до мене підходить якась маленька дама й каже:

— Містере Фейнман, місіс Ейзенгарт хотіла би вас бачити.

— Окей, одну хвилинку, — і далі говорю з Вільтом.

Маленька дама невдовзі повертається і знову каже:

— Мі́стере Фе́йнман, місіс Ейзенгарт хотіла би вас бачити.

— Окей, окей! — і йду до місіс Ейзенгарт, яка розливає чай.

— Вам чаю чи кави, містере Фейнман?

— Місіс Така-то казала, що ви хочете мене бачити…

— Хе-хе-хе. Вам ча́ю чи ка́ви, містере Фейнман?

— Чаю, — кажу. — Дякую.

Через кілька секунд підходить донька місіс Ейзенгарт з якимсь однокласником і нас представляють одне одному. Усе це «хе-хе-хе» означало, що місіс Ейзенгарт не хотіла мене бачити, вона хотіла, щоб я був поруч і пив чай, коли прийде донька з приятелем, щоб їм було з ким поговорити. Ось як це працювало. На той момент я вже знав, що означає це «хе-хе-хе». Я не питав: «А що ви хочете сказати своїм “хе-хе-хе”?» — а знав, що «хе-хе-хе» означає «помилку» і що краще її одразу виправити.

Щодня на вечерю ми одягали академічні мантії. У перший вечір я не на жарт перелякався, бо не люблю формальностей. Але потім зрозумів, що мантія — дуже зручна штука. Хлопці-тенісисти могли забігти в кімнату, схопити мантію і, не переодягаючись, встигнути на вечерю. Під мантією міг бути голий торс, футболка, що завгодно.

Крім того, існувало правило, що мантії не можна прати, тож за мантією завжди можна було відрізнити першокласника від другокурсника, а другокурсника від третьокурсника. Мантії ніколи не чистили і не зашивали — у першокурсників вони були чисті й гарненькі, але на третій рік перетворювалися на брудне лахміття.

Отже, приїхавши в неділю у Принстон, я того ж дня потрапив на чай до декана, а ввечері в мантії пішов на вечерю в «Коледжі». Але в понеділок я хотів подивитися на циклотрон.

Коли я був студентом, у МТІ збудували новенький циклотрон — витвір мистецтва. Сам циклотрон стояв в одній кімнаті, а панель керування — в іншій. Шедевр інженерної думки. Проводи йшли знизу у спеціальному ізольованому каналі, на панелі керування маса лампочок та індикаторів. Циклотрон був мало що не золотий.

На той момент я прочитав багато статей про циклотронні дослідження, але МТІ у цьому виді спорту призових місць не брав. Можливо, тому, що все це тільки починалося. Більшість результатів ішло з Корнела, Берклі і, звісно, з Принстона. Тому я першим ділом хотів побачити ПРИНСТОНСЬКИЙ ЦИКЛОТРОН. Це мало бути щось із чимось!

Тож у понеділок приходжу у фізичний корпус і питаю:

— А