Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

— Вниз по сходах, у кінці підвалу.

У кінці підвалу?.. Це був старий будинок, у підвалі навряд чи вистачило б місця під циклотрон. Спускаюся вниз, проходжу в кінець коридору, заходжу в двері і через десять секунд розумію, чому Принстон — правильне місце для мене, найкраще місце. Проводами було обплутано все, перемикачі звисали зі стелі, з вентилів крапала вода із системи охолодження, у кімнаті купа якогось начиння, усе на виду! Столи завалені інструментами, весь циклотрон уміщався в одній цій кімнаті і там панував хтонічний хаос!

Це нагадало мені мою домашню лабораторію. В МТІ все було інакше. Я раптом зрозумів, чому Принстон здобував результати. Вони не працювали з інструментами — вони створювали інструменти. Вони знали, що до чого, як усе працює, не залучаючи інженерів (ну, може якийсь інженер у дослідницькій групі й був). Їхній циклотрон був набагато менший за масачусетський, «золотом» там і не пахло. Коли треба було зафіксувати вакуум, вони крапали синтетичним каучуком, краплі були на підлозі. Це було прекрасно! Вони працювали з усім цим обладнанням, а не сиділи в сусідній кімнаті, натискаючи кнопки. (Врешті-решт у тій кімнаті сталася пожежа, бо скрізь проводи, повний хаос, і вогонь знищив циклотрон. Але краще я про це не буду розповідати).

(Потрапивши в Корнел, я пішов подивитися і на їхній циклотрон, їхньому циклотрону не потрібна була окрема кімната — він мав у діаметрі менше метра. Це був найменший циклотрон у світі, але вони отримували фантастичні результати. У них були спеціальні методи і хитрі прийомчики. Коли вони хотіли змінити щось у своїх «півбубликах» (частинах циклотрону у формі літери D), то брали викрутку, знімали «пів-бублик», підкручували що треба і ставили назад. Зробити це в Принстоні було набагато важче, а в МТІ під стелею їздив спеціальний кран і спускав гачок, поміняти щось була чортова прірва роботи).

У різних університетах я навчився різних речей. МТІ — прекрасне місце, я в жодному разі не хочу його знецінити. Мені там дуже подобалося. Там панував особливий дух, студенти і працівники вважали, що це науковий і технологічний центр усієї країни, якщо не цілого світу. Це як з Нью-Йорком — нью-йоркери забувають про існування Сполучених Штатів. І хоча в МТІ не отримуєш правильного уявлення про пропорції, тебе наповнює прекрасне відчуття, що ти — частина цілого, що ти там і з ними. З’являється мотивація і бажання рухатися вперед. Відчуття, що ти обраний, що тобі пощастило.

В МТІ все було класно, але Слейтер був правий, відправляючи мене писати дисертацію в інше місце. Я теж раджу своїм студентам те саме. Подивіться на світ. Розмаїття — класна штука.

Якось я проводив експеримент на принстонському циклотроні і отримав дивовижні результати. В одній книжці з гідродинаміки була задачка, яку тоді обговорювали всі фізики. Задачка така: є шланг для поливу газону, на ньому стоїть S-подібна трубка-виприскувач на осі; вода б’є у виприскувач під прямим кутом і змушує його крутитися в певний бік. Усі знають, у який бік вона крутиться: виприскувач тікає від напору води. А тепер уявіть озеро або басейн, словом, великий резервуар, виприскувач занурено у воду, тільки він воду не розбризкує, а всмоктує — у якому напрямку він буде крутитися?

На перший погляд, відповідь очевидна. Проблема в тому, що для одного вона очевидна по-одному, а для іншого — по-іншому. Тож усі сперечалися про цю задачку. Пригадую, як чи то на семінарі, чи то на чаюванні хтось підійшов до професора Джона Вілера і спитав:

— А як по-вашому, у який бік буде крутитися трубка?

Вілер відповів:

— Фейнман учора переконав мене, що назад. Сьогодні — що вперед. Не знаю, в чому він переконає мене завтра!

Я можу навести аргумент, який змусить вас думати по-одному, а потім інший, який змусить думати по-іншому, хочете?

Перший варіант. Коли трубка всмоктує воду, то носик ніби йде їй назустріч, тому трубка подається вперед.

Другий варіант. Приходить хтось інший і каже: «Уявімо, що ми тримаємо трубку в нерухомому стані і нас цікавить, який крутний момент для цього потрібний. Коли вода витікає, усі знають, що трубку треба тримати за зовнішній край S-подібного вигину, бо вода створює там центробіжну силу. Якщо вода йде по цьому самому вигину в протилежному напрямку, то там так само виникає центробіжна сила. Тому обидва випадки ідентичні: трубка буде крутитися в один і той самий бік незалежно від того, випльовує вона воду чи всмоктує».

Подумавши трохи, я зрозумів, яка відповідь правильна, і, щоб довести це, задумав експеримент.

У циклотронній лабораторії в Принстоні був величезний обплетений бутель з водою — цар-бутель. Якраз підходить для експерименту. Я дістав шматок мідної трубки і зігнув її у формі літери S. Просвердлив посередині дірку, вклеїв шматок гумового шланга й вивів його в пляшку через дірку в корку. У корку зробив ще один отвір і вивів у нього шланг від повітряного компресора. Закачуючи повітря в бутель, я змушував воду текти в мідну трубку так, ніби вона її всмоктувала, S-подібна трубка не стала би крутитися, але повернулася б на певний кут (через те, що гумовий шланг гнучкий). Я збирався визначити швидкість потоку води, замірявши, наскільки підніметься струмінь з бутля.

Усе підготував, увімкнув компресор, аж тут — «бах»! Тиск повітря вибив корок з пляшки. Я міцно зафіксував його, щоб знову не вилетіло. Тепер експеримент ішов прекрасно. Вода виливалася, трубка поверталася, тож я додав трохи більше тиску, бо що більша швидкість, то легше робити точні заміри. Я ретельно міряв кути й відстані і знову збільшив тиск — аж раптом уся конструкція просто вибухнула. Вода і скло розлетілися по всій лабораторії. Хлопець, який прийшов поспостерігати за дослідом, був весь мокрий і мусив іти додому переодягатися — диво, що його не поранило склом. Фотографії, отримані з великими зусиллями в камері Вільсона на циклотроні, намокли, а я стояв так вдало, що майже не намок. Однак я на все життя запам’ятав, як великий професор Дель Сасо, відповідальний за циклотрон, підійшов до мене і грізно сказав:

— Експерименти новачків мають проходити в лабораторії для новачків.

По середах у принстонському «Коледжі» виступали з лекціями різні люди. Зазвичай промовцями запрошували дуже цікавих людей, обговорення після виступу теж були цікаві. Наприклад, один хлопець на нашому