Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака - Річард Фейнман

Іншим разом хтось виступав про поезію. Промовець розповів про форму вірша, про те, як вона пов’язана з емоціями. Він поділив усе на певні розряди, а під час обговорення спитав: «Хіба в математиці не те саме, докторе Ейзенгарт?».

Доктор Ейзенгарт керував аспірантурою і був видатним математиком. Дуже розумний чоловік. Він сказав: «Мені цікаво дізнатися, що про все це думає Дік Фейнман у світлі теоретичної фізики». Він постійно влаштовував мені такі підніжки.

Я піднявся і сказав: «Так, щось схоже є в теоретичній фізиці. Аналог слова — це математична формула, аналог форми вірша — це взаємозв’язок теоретичного того-то з тим-то і т. д.». Я провів яскраві аналогії з усім, про що говорив оратор. Його очі світилися щастям.

А потім кажу: «По-моєму, до всього, що ви сказали про поезію, можна знайти аналогії в будь-якій сфері так само, як я знайшов їх у теоретичній фізиці. Не думаю, що в таких аналогіях є сенс».

Ми вечеряли в мантіях у величезній залі з вітражами (мантії ставали дедалі брудніші), і перед кожною вечерею декан Ейзенгарт промовляв молитву латиною. Після вечері він, бувало, робив оголошення. Якось він підвівся і сказав:

— Через два тижні до нас приїде професор психології з лекцією про гіпноз. Він вважає, що замість банальної лекції буде набагато цікавіше провести реальний сеанс гіпнозу. Тож йому потрібно кілька добровольців…

Я захвилювався. Як же не з’ясувати, що таке гіпноз?! Це має бути дуже цікаво!

Далі декан Ейзенгарт розповів, що гість хоче наперед спробувати гіпноз на трьох-чотирьох добровольцях, щоб визначити, хто більше схильний до навіювання, тож дуже просить йому допомогти. (Господи, та годі вже балакати — ви марнуєте час: я готовий!).

Ейзенгарт сидів в одному кінці величезної зали, я — у протилежному. Нас було кількасот хлопців, і всі, напевно, хотіли спробувати на собі гіпноз. Я боявся, що декан мене здалеку не побачить. Я не міг проґавити такий шанс!

Нарешті Ейзенгарт сказав:

— Отже, давайте подивимося, чи є добровольці…

Я підняв руку і схопився з місця, заволавши на все горло:

— Я-я-я-я-я-я-я-я-я-я!

Декан не міг мене не почути. Бо ніхто інший не зголосився. Мій голос розійшовся луною по всій величезній залі — я почувався дуже незручно. Ейзенгарт сказав:

— Так, звісно, у вас я не сумнівався, містере Фейнман. Просто подумав, що хтось інший може теж захотіти.

Зрештою, зголосилися ще кілька хлопців, і за тиждень до виступу цей професор приїхав попрактикуватися на нас і подивитися, хто краще надається до гіпнозу. Я чув про це явище, але не знав, як це — бути загіпнотизованим.

Він почав працювати зі мною, і невдовзі ми дійшли до стадії, коли він сказав: «Ви не можете відкрити очей».

Я сказав собі: «Присягаюся, я можу відкрити очі, але не хочу все зіпсувати. Подивимося, куди це зайде». Ситуація склалася цікава: ти трохи загальмований і трохи втратив контроль над собою, але впевнений, що очі відкрити можеш. Однак не відкриваєш, тому в певному сенсі не можеш їх відкрити.

Професор почаклував наді мною і вирішив, що я підходжу.

На справжній демонстрації він запросив нас на сцену і загіпнотизував на очах усього принстонського коледжу. Цього разу ефект був сильніший, напевно, я навчився піддаватися гіпнозу. Гіпнотизер показував свої фокуси, заставляв мене робити те, чого я в нормальному стані не зробив би, і під кінець сказав, що коли я вийду з гіпнозу, то піду не прямо на своє місце, як слід було чекати, а обійду залу і підійду до свого місця ззаду.

Протягом сеансу я туманно усвідомлював, що відбувається, і робив усе, що каже гіпнотизер, але під кінець вирішив, що досить, ідіть до біса: я піду на своє місце навпростець.

Коли сеанс закінчився і час було повертатися в залу, я пішов прямо на своє місце. І тут мене охоплює якесь дивне роздратування: мені було настільки незручно, що я не міг іти прямо й обійшов усю залу.

Через якийсь час мене ще раз загіпнотизували, цього разу жінка. Коли я був під гіпнозом, вона сказала: «Я запалю сірника, погашу його і одразу доторкнуся до вашої руки. Ви не відчуєте болю».

Я подумав: «Дурня!». Вона взяла сірник, запалила його, погасила і доторкнулася до моєї руки. Я відчув легке тепло. Сидів із заплющеними очима і думав: «Це легко. Вона запалила один сірник, а доторкнулася до руки іншим. Нічого особливого, простий обман!».

Коли я вийшов зі стану гіпнозу і подивився на руку, то побачив щось несподіване: на руці був опік. З’явився цілий пухир, але я не відчув болю навіть коли він луснув.

Гіпноз виявився дуже цікавою штукою. Ти весь час говориш собі: «Я можу це зробити, але не буду», — але це просто інший спосіб сказати собі, що не можеш.

В обідній залі принстонського коледжу всі сиділи групками за інтересами. Я сидів з фізиками, але подумав, що було б цікаво подивитися, чим займаються інші, і тиждень-другий посидіти за чужими столами.

Коли я підсів до філософів, вони всі із себе серйозні обговорювали книжку Вайтгеда «Процес і реальність»2. Філософи якось по-дивному вживали слова, я геть нічого не розумів. Не хотілося їх перебивати, але я постійно просив пояснити те чи те. Вони люб’язно пояснювали, але я все одно не розумів. Урешті-решт філософи запросили мене на свій семінар.

Семінар нагадував навчальне заняття. Раз на тиждень вони зустрічалися й обговорювали новий розділ «Процесу і реальності» — хтось робив доповідь, а потім починалася дискусія. Я прийшов на їхній семінар, пообіцявши собі не відкривати рота — ти ж нічорта не розумієш у тому, про що вони говорять, тож сиди мовчки і слухай.

Те, що трапилося на семінарі, було настільки типовим, що аж не віриться, але я розповідаю святу правду. По-перше, я сидів мовчки, що само по собі рідкісне явище, але повірте, я не брешу. Якийсь студент зробив доповідь по запланованому до обговорення розділу. У цьому розділі Вайтгед раз у раз вживав словосполучення «засадничий об’єкт» у якомусь спеціальному технічному сенсі, очевидно, він визначив його раніше, але що це таке, я не зрозумів.

Після деякої дискусії про