Земля у рівновазі - Альберт Гор

ідея так званого «скасування боргу в обмін на захист природи». За цим планом, на один із варіантів якого остаточно погодилась Бразилія влітку 1991 року, борги країн, що розвиваються, перед індустріальними країнами прощаються в обмін на запровадження угод, покликаних захистити вразливе дов­кілля в країні-боржнику. Оскільки більшість цих боргів все одно навряд чи буде сплачено, а захист довкілля відповідає як життєвим інтересам країни-боржника, так і решти світу, то кожен тільки виг­рає від цього. Більше того, суттєве зменшення тягаря боргів, які сьогодні пригнічують країни, що розвиваються, є абсолютно необхідним для створення перспективи сталого суспільства — і, зреш­тою, світової економіки, що включатиме ці країни як повноцінних і здорових учасників.

Безглуздість наших сучасних химерних фінансових розрахунків із країнами «третього світу» є тим більш очевидною, якщо вра­хувати, що більше половини всього боргу країн «третього світу» становлять кошти за придбання зброї, за допомогою якої велися війни між цими країнами, що призводило до вбивств людей та руйнівних наслідків для суспільства і часто супроводжувалося жахливою екологічною шкодою. Прикладом цього може стати вторгнення Іраку у 1991 р. до Кувейту. Припинення цих воєн, зок­рема відмовившись від непристойного потоку сучасного озброєння з індустріального світу, є одним з найбільш важливих кроків щодо захисту довкілля, який світове співтовариство може здійснити.

Окрім політики «борги в обмін на захист природи», іншою новою ідеєю щодо використання ринкових механізмів у подоланні гло­бальної екологічної кризи є створення ринку так званих «дозволів» для викидів С02 не тільки тут в США, але й у міжнародному масш­табі. Я підтримую ідею міжнародного договору, що обмежуватиме кількість С02, яку окремі країни можуть продукувати щороку, але в нього треба включити механізм для запровадження цих емісійних дозволів. Як тільки договір буде підписано, ті країни, які мають більші успіхи у зменшенні кількості викидів, могли б потім прода­вати свої права на викиди іншим країнам, яким потрібно більше часу, щоб пристосуватися до міжнародних вимог. На практиці, це повинно сприяти раціоналізації інвестицій у найбільш ефективні альтернативи для всіх видів діяльності, пов'язаних з викидами С02: чи то в заміщення викопного палива відновлюваними джерелами енергії, чи то в розвиток нових енергозберігаючих технологій або в розробку абсолютно нових підходів до великого виробництва, що сьогодні ще не отримали належної оцінки. Звичайно, визначити квоти на викиди буде нелегко, так само як визначити реальні можливості щорічного зменшення загального ліміту. Але як тільки достатня кількість країн збагне серйозність загрози, яку становлять викиди С02, робота над таким договором почне просуватися вперед.

Очевидно, для того, щоб сталий розвиток став реальним, наш підхід до економічної політики слід переглянути. Якомога раніше світові лідери і їхні міністри економіки повинні скликати світову зустріч у верхах, щоб обговорити нові підходи до цього завдання. Порядок денний цієї зустрічі має включати невідкладне прийняття нового набору економічних правил гри. Мої пропозиції можна підсумувати так:

1. Визначення валового національного продукту (ВНП) повинне бути змінене з включенням до нього екологічних витрат та вигод.

2. Визначення продуктивності праці слід змінити з тим, щоб вра­хувати економічну оцінку погіршення чи покращення екологічної ситуації.

3. Уряди повинні погодитися припинити використання невід­повідних дисконтних ставок і прийняти нові методи, які допомо­жуть оцінювати вплив наших рішень на майбутні покоління.

4. Уряди повинні ліквідувати статті витрат, які субсидують та заохочують види діяльності, що згубно впливають на довкілля.

5. Уряди повинні забезпечити доступність і точність інформації для споживачів про вплив на довкілля тих чи інших продуктів.

6. Уряди повинні вживати заходи для повного викриття відпові­дальності компаній за завдану екологічну шкоду.

7. Уряди повинні прийняти програми, які допоможуть компаніям вивчити витрати і вигоди екологічної ефективності.

8. Країни повинні внести зміни у своє антимонопольне законодав­ство, щоб врахувати екологічну шкоду.

9. Уряди повинні вимагати включення стандартів з захисту дов­кілля в міжнародні договори і угоди, включаючи торгові угоди.

10. Екологічні вимоги повинні бути включені у критерії, які вико­ристовують міжнародні фінансові установи для оцінки всіх запропо­нованих грантів на потреби розвитку.

11. Уряди мають прискорити застосування принципу «борги в обмін на захист природи», щоб заохотити діяльність із захисту дов­кілля в обмін на полегшення боргового тягаря.

12. Уряди повинні розробити міжнародний договір, що обмежить викиди С02 кожною країною і запровадить ринок для міжнародної торгівлі правами на викиди між країнами, що потребують більше емісійних дозволів, та країнами, що мають зайві дозволи.

Роль США

Як провідна економіка вільного ринку, Сполучені Штати мають особливі зобов'язання в пошуку ефективного використання могут­ності ринкових сил для порятунку глобального довкілля. Хоча ми правильно вказуємо на жахливі недоліки комунізму і спонукаємо країни, що розвиваються, — цілком вірно, на мій погляд, — прийняти ринкову модель економіки, але мусимо визнати, що поки що нам не вдалося закласти екологічні цінності в процес прийняття еконо­мічних рішень. Більш того, адміністрація Буша проявила мало інте­ресу до зміни урядової політики, яка сьогодні викривляє принципи ринкової економіки, потураючи нищенню довкілля.

Схоже, що значна частина творців американської політики зали­шає екологічні наслідки наших економічних рішень у великому «кошику для сміття» економічної теорії під назвою «зовнішні ефек­ти». Як я вже зазначав у розділі 10, все, про що економісти намага­ються забути, вони називають «зовнішніми ефектами», що зрештою призводить до відмови всерйоз розглядати ці проблеми. Для прик­ладу розглянемо аналіз, представлений Економічною радою при президенті Буші, про вплив глобального потепління на сільське господарство, де говориться: «Більш важливо оцінювати сучасну сільськогосподарську політику в економічних термінах, аніж роби­ти песимістичні оцінки наслідків глобального потепління, значною мірою через те, що економічні результати проявляються вже сьогод­ні, а наслідки глобального потепління можуть проявитися, якщо це взагалі станеться, у досить віддаленому майбутньому».

Ось таким чином. Як вважає рада, глобальне потепління не по­требує подальшого обговорення. Оскільки економічна значимість проблеми мінімальна, на думку членів ради, то можемо забути про неї. А тим часом ми продовжуємо проповідувати решті світу, що наш тип ринкової економіки все враховує найбільш ефективним, який тільки можна собі уявити, способом.

А якщо ми поглянемо ширше і почнемо враховувати фактори, які впливають на довкілля, в нашій економічній системі? Як нам це зробити? Тут є кілька конкретних пропозицій.

Нема нічого ефективнішого, ніж знайти способи врахувати вар­тість екологічних наслідків наших рішень, вартість, яка далі знайде своє відображення на ринку. Наприклад, якщо ми будемо оподатковувати підприємства за забруднення води і повітря, то це зразу призведе до зменшення викидів. І ми помітили б також раптове зрос­тання інтересу компаній до вдосконалення своїх технологічних про­цесів, щоб зменшити рівень забруднення, яке вони викликають.

Для більшості з нас цей принцип звучить незаперечно: нехай пла­тять ті, хто забруднює довкілля. Але якщо застосувати його до кож­ного