Земля у рівновазі - Альберт Гор

те, що деякими з цих кораблів досі таємно володіють великі корпорації, які нібито припинили таку практику; в одному з таких випадків, кораблі досі розвантажують вилов у комплексах, які належать дочірньому підприємству однієї із цих компаній — «Міцубісі». Якщо ця інформація стане відома громадськості, коли все більше людей починають тривожитися з приводу такої ситуації, то це може зашкодити положенню товарів материнської корпорації на ринку.

Занепокоєність громадськості може примусити навіть найбільші корпорації взятися за справу, і деякі компанії виявили, що в процесі вирішення екологічних проблем вони змогли водночас підвищити продуктивність і прибутковість. Наприклад, «ЗМ» у ході виконан­ня програми запобігання забрудненню повідомила про значне зростання прибутків — як прямий результат роботи з ліквідації всіх можливих причин забруднення. Деякі наші найкращі компанії дійшли висновку, що після того, як змінилося їхнє сприйняття екологічних наслідків виробничого процесу, змінилося і ставлення до інших результатів цього процесу. Ефективна програма контро­лю за якістю, яка зменшує кількість дефектів, наприклад, вимагає посилення уваги до деталей і до взаємодії всіх складових вироб­ничого процесу, і саме так можна також визначити найкращі шляхи ліквідації забруднень. Це є іншою причиною того, чому деякі ком­панії вирішили, що увага до екологічних наслідків дає хороші ділові результати. Дехто, зокрема «Дюпон», навіть почав нарахову­вати керівникам і менеджерам премії, деякою мірою ґрунтуючись на виконанні екологічних показників.

Деякі компанії, які не змінили свій підхід, почали відчувати тиск з боку акціонерів-інституційних інвесторів. Справді, нині розгор­нула свою діяльність програма «Коаліція за екологічно відпові­дальну економіку», щоб зосередити увагу інвесторів та рад дирек­торів акціонерних компаній, що продають свої акції на біржі, на їх екологічних показниках. Так, дедалі більша кількість великих пенсійних фондів, університетів і церков приймають свої рішення про інвестиції, керуючись Принципами Вальдеса, які включають в себе критерії оцінки виконання екологічних зобов'язань корпорацій.

Щоб убезпечитися від викривлення пріоритетів і сприяти прий­няттю відповідальних та обґрунтованих рішень корпораціями, ми повинні також спробувати ухвалити нове покоління екологічних антимонопольних законів, які вимагатимуть детальних досліджень ситуацій, в яких, наприклад, вертикальна інтеграція може спра­цьовувати на шкоду довкіллю. За сучасними нормами антимоно­польних законів, зокрема, залізниці не мають права володіти авто­транспортними підприємствами, оскільки подібне поєднання може задушити вигідну для суспільства конкуренцію між двома видами транспорту. А як бути, якщо великі споживачі паперу купують ділянки лісу і тим самим зводять до нуля вагу будь-якого стимулу, що міг би спонукати їх застосовувати вторинну переробку паперу? Те саме стосується хімічних компаній, які виробляють пестициди і добрива, коли вони скуповують компанії з виробництва посівного насіння і далі селекціонують й вирощують насіння, що в результаті збільшує використання їхніх хімікатів, нехтуючи іншими його різно­видами, які, можливо, мають більший ступінь природного опору до шкідників. У жодному випадку не має бути автоматичної заборони на подібні типи злиття власності, але має бути вимога обов'язково­го розгляду можливих шкідливих наслідків для довкілля і, якщо необхідно, законне право не допустити таке злиття.

Також буде дедалі більш важливим включати стандарти еколо­гічної відповідальності в законодавство і в угоди з міжнародної торгівлі. Аналогічно тому, як урядові субсидії конкретній галузі промисловості інколи розглядаються як порушення торгового зако­нодавства, неефективне й недостатнє виконання заходів з контролю за забрудненнями слід також включити до переліку порушень торгових угод і чесної торгової практики.

Оскільки Сполучені Штати намагаються поширити принципи вільного ринку і заохотити більш вільну і чесну торгівлю в Латин­ській Америці, екологічні стандарти треба включити до складу критеріїв при прийнятті рішень про лібералізацію торгових відно­син з кожною державою. Поєднання охорони довкілля з торговими переговорами має нестійкий характер, але таким самим є поєднання й будь-якого іншого питання з переговорами щодо взаємної торгівлі. Більш того, є важливі прецеденти навіть тепер — зокрема зазначу наполегливі дії Німеччини щодо посилення екологічних стандартів всередині ЄЕС та рішення Генеральної угоди про торгівлю і тарифи щодо активізації діяльності робочої групи з розгляду зв'язків між торгівлею і довкіллям.

Повертаючись до складного питання допомоги економічному розвитку зарубіжних країн, я змушений з неохотою визнати, що ряд міжнародних фінансових інституцій, створених задля високої мети — «розвитку» країн «третього світу», часто в результаті ігноруван­ня екологічних наслідків своїх великомасштабних проектів, завда­ють більшої шкоди, ніж приносять користі. Навіть, якщо вони досягли деякого прогресу щодо врахування екологічних критеріїв при наданні позики, але досі не розробили механізмів відповідальності за дотримання відповідних стандартів. Одним з виходів може бути більша взаємодія між усіма кредиторами держави-позичальника з метою створення пакета допомоги «широкого спектра дії». Хоча деякі екологи вже настільки занепокоєні, що розпочинають активні дії, спрямовані на те, щоб цілком припинити фінансування з боку США будь-яких міжнародних установ, що не реформували ретель­но свої механізми спостереження за дотриманням екологічних норм. Ці міжнародні фінансові установи просто повинні стати складовою частиною вирішення проблеми замість того, щоб бути частиною са­мої проблеми.

І, як вже зазначалося вище, аналогічні проблеми сьогодні поста­ють перед міжнародною торговою системою, правила якої були розроблені без урахування екологічних вимог. Сьогодні їх треба якомога швидше адаптувати до потреб охорони довкілля.

Водночас фінансові установи повинні переглянути свій підхід до визначення різних валют. Жорстка відмінність між твердою валютою (гроші індустріально розвиненої держави, які приймають для сплати міжнародних боргів) та м'якою валютою (зазвичай інфля­ційні й нестійкі гроші держави боржника, які часто можна викорис­товувати лише для оплати внутрішніх потреб) спотворює систему землекористування і розподілу ресурсів у країнах, що розвивають­ся. Наприклад, багато земель, які традиційно використовувалися для вирощування місцевих харчових культур, тепер повсюдно вико­ристовуються під інші культури, які можна продавати на експорт; це дає змогу заробити тверду валюту, а традиційні культури прино­сять лише м'яку валюту. На превеликий жаль, тверду валюту часто використовують, щоб закупити імпортну провізію і прогодувати населення, яке більше не може вирощувати свої власні харчі. Уся ця модель має дуже мало сенсу.

Хоч це звучить майже неймовірно, але ми повинні також доби­ватися фінансових реформ у країнах, що розвиваються, які отриму­ватимуть допомогу і нові технології за Глобальним Планом Маршалла. Однією з найбільш серйозних, але слабо усвідомлених проблем є відплив капіталу — процес, у рамках якого багата еліта країн, що розвиваються, викачує великі суми грошей зі своїх націо­нальних економік й далі на приватні рахунки у банках Заходу. Дійсно, в багатьох країнах «третього світу» кількість капіталу, що відпливає з країни, коливається у майже прямій пропорції до над­ходжень зарубіжної допомоги. Більш справедливий розподіл полі­тичної влади, багатств та землі для багатьох цих країн є переду­мовою будь-яких успішних зусиль з порятунку їхнього довкілля і суспільства.

Одна з найкращих ідей сприяння розвитку за останніх десять ро­ків була вперше запропонована біологом Томом Лавджоєм із Смітсоніанського інституту. Це