Земля у рівновазі - Альберт Гор

період часу: зокрема, практика винагород бізнесових лідерів на підставі доходів за квартал, бажання інвесто­рів вкладати кошти в проекти, що обіцяють швидкий прибуток, за­мість виробництва якісних товарів, створення робочих місць і довго­строкового розширення частки на ринку; тенденція з боку політич­них лідерів приймати важливі рішення, виходячи з того, який це матиме вплив на наступні вибори або навіть на наступне опитуван­ня громадської думки.

Наше самозадоволене дотримання застарілих стратегій, які спрацьовували в умовах післявоєнного ринку, коли ми залишилися єдиною сильною економікою у вільному світі, але вже давно пере­вершені більш сучасними і ефективними стратегіями.

Наша байдужість до неузгодженості в діяльності уряду та про­мисловості та їх небажання разом планувати свої дії та знаходити шляхи вирішення постійних конфліктів, не за японською моделлю, а за оригінальною інноваційною американською моделлю, яка дія­ла в минулому у спільних загальнонаціональних зусиллях, як наприклад програма «Аполлон».

Наша нездатність трансформувати нові відкриття в науково-дослідних лабораторіях у нові здобутки для американських компаній і робітників.

Всі ці проблеми глибоко пов'язані і всі, на моє переконання, можуть бути вирішені в єдиному сконцентрованому загальнонаці­ональному зусиллі, яке втілюється в Стратегічній екологічній ініці­ативі та Глобальному Плані Маршалла.

IV. НОВЕ ПОКОЛІННЯ ДОГОВОРІВ І УГОД

Четвертим стратегічним завданням Глобального Плану Маршалла повинні стати успішні переговори і кінцеве укладення низки абсо­лютно нових міжнародних договорів і угод, спрямованих на захист довкілля. Аналогічно тому, як демократія та ринкова економіка є важливими передумовами успішних дій з відновлення екологічного балансу Землі, слід також звернути увагу і на подальший розвиток принципу верховенства права.

Попередньо в цьому розділі вже йшлося про компроміси, необхідні для успіху Глобального Плану Маршалла — про рівновагу між індустріальними країнами і країнами, що розвиваються, що має відобразитися практично у всіх цих нових договорах і угодах, яких буде доволі багато.

Прототипом цього нового виду угод можна вважати Монреальський Протокол, що вимагав глобальних за своїм масштабом дій щодо повсюдного припинення використання хімічних речовин (на зразок хлорфторвуглеців), що руйнують озоновий шар, і розподі­лив тягар фінансових витрат з його виконання між індустріальними країнами та країнами, що розвиваються. Крім того, в ньому було передбачено необхідність регулярних його переглядів і корегувань по мірі надходження нової інформації про стан атмосфери. Справді, первісні умови договору стали значно більш жорсткими з прийнят­тям доповнень, запропонованих Лондоном, і вони ставатимуть більш жорсткими і далі, враховуючи останні дані про посилення небезпеки.

Сьогодні світове співтовариство надає багато уваги розробці й підписанню аналога Монреальського Протоколу щодо газів, які спричиняють парниковий ефект, особливо С02. І чимало нововве­день Монреальської угоди можна буде застосувати і в цій новій уго­ді. Але новий договір буде набагато важче укласти, ніж попередній. В результаті для багатьох держав, що сьогодні беруть участь в про­цесі переговорів, існуватиме спокуса якимось чином уникнути необхідності справді різко скоротити викиди газів, які викликають гло­бальне потепління, і обмежитися суто символічними діями.

Як співголова сенатської групи спостерігачів за переговорами щодо зміни клімату, я звертав особливу увагу на виверти й хитрощі під час цих переговорів. Наприклад, я був очевидцем цікавих хитро­щів на ранній стадії переговорів у 1991 p., коли Японія офіційно запропонувала підхід, що базувався на добровільному прийнятті зобов'язань та звітності: кожна країна має просто взяти певні доб­ровільні зобов'язання й повідомити, які заходи вона виконуватиме самостійно, а світове співтовариство пізніше розгляне звіт про те, що було виконано. Адміністрація Буша, звичайно, була в захваті, оскільки з'являвся шанс продемонструвати свою активність перед виборами 1992 року без вимоги справді робити щось взагалі. Але проблема, звичайно, полягає в тому, що політики, які беруть на себе добровільні зобов'язання, не завжди залишаються при владі на той момент, коли потрібно звітувати про їх виконання. І у них часто виникає спокуса дати обіцянку, яка ні до чого не зобов'язує, і спо­діватися знайти якийсь легкий спосіб її дотриматися, однак дехто, як Буш, чудово вміє порушувати свої обіцянки, якщо їх дотримання виявляється а ні легким, а ні безболісним. Японці ж пізніше почали закликати до більш жорстких зобов'язань.

Нове покоління глобальних угод позначене високою складністю та різноманіттям питань. Існує, наприклад, дві окремі угоди і «декла­рація принципів», щодо яких ідуть переговори в контексті підготов­ки до так званого «Саміту Землі» — всесвітньої зустрічі у верхах в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 р. Окрім рамкової угоди про зміну клімату, делегації, що ведуть переговори, працюють над угодою про захист біорізноманіття і декларацією принципів щодо збережен­ня лісів. Поки ці документи знаходились у процесі обговорення, було укладено та підписано іншу угоду в 1991 році: договір щодо забо­рони бурових та гірничих робіт в Антарктиці для видобутку нафти та вугілля. Але спосіб, яким це питання було остаточно вирішене, примусив багатьох спостерігачів сумніватися в тому, що Сполучені Штати сприятимуть прогресу в інших переговорах, якого необхідно досягти, аби підготувати ці угоди до бразильської зустрічі у верхах.

Навіть після того, як усі інші держави, що брали участь у пере­говорах, погодилися на умови, які вироблялися протягом багатьох років, і навіть після того, як наші власні представники схвалили їх, очікуючи остаточного схвалення від Білого дому, президент Буш все одно заявив, що запропоновані умови є занадто обмежувальни­ми, хоча американські компанії і не виявили якоїсь зацікавленості до гірничих, бурових або геологорозвідувальних робіт в Антарктиці. Цікаво, що ще за рік до укладення цього договору, президент Буш підписав закон, який забороняє американським компаніям вести та­кі роботи в Антарктиці.

Коли було оголошено про відмову Білого дому, інші зацікавлені держави були надзвичайно обурені та почали вимагати, щоб прези­дент Буш переглянув своє рішення. Зрештою, після того, як США зазнали шквалу нищівної критики, президент тихо відступив і при­слухався до порад своїх урядовців, які давались з самого початку.

Проблема такого підходу не в міжнародних незручностях чи у критиці на адресу країни, а в тому, що така поведінка є прямо про­тилежною до лідерства. А для того, щоб дати світу хоч якийсь шанс успішно проводити переговори щодо болісно важких угод, які сьо­годні назріли, Сполучені Штати просто мусять взяти на себе роль лідера. Після фіаско в переговорах щодо Антарктики не схоже, що адміністрація Буша здатна піти на такий крок. Також стає зрозумі­ло, що ця адміністрація може змінитися лише тоді, коли відчує зміну політичних вітрів, яка буде достатньою для того, щоб примусити її переглянути свою політику.

Так з плином часу, якого залишається усе менше, стає зрозуміло, що справжнє джерело надії полягає в тому, щоб змінити відношення звичайних людей до глобального довкілля.

V. НОВИЙ ГЛОБАЛЬНИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ КОНСЕНСУС

П'яте головне завдання Глобального Плану Маршалла — це досягнути фундаментальних змін у