Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– Гаразд, скільки вам потрібно на збори?
– Хвилин десять.
– Ми чекаємо на вас біля входу.
– Ні, – різко заперечила тролиця. – Біля брами академії. Я не хочу, щоб про мене казна-що подумали. І так вистачає балачок.
– Тільки не думайте втекти, – пробасив один з агентів.
– Ми дорослі люди, – заспокоїла його я.
Василь з агентами пішов, а Кхибру били дрижаки.
– Зараз вип’ємо сопільник і підемо.
– Подвійну дозу.
– Хоч потрійну.
– Руто, я боюся. А якщо мене посадять? – голос подруги тремтів осиковим листочком, як і вона сама.
– Не кажи дурниць. Хто тебе посадить? За що? За те що ти втекла від ґвалтівника і виродка?
Кхибра потупилася.
– Ти не уявляєш, які в нього дружки! Що для них звичайна дівчина? Пил!
Подруга схлипнула. Я подала пляшечку сопільника.
– Пий!
Вона видихнула, випила і часто задихала. Я випила за нею і теж висунула язик і задихала, як естриггір після бою, тому що горло охопив вогонь. Ми повторили. Нерви миттєво заспокоїлися.
Я взяла магофлая і прошепотіла послання ректорові, що нас викликали в таємну поліцію. І нічної пригоди в корчмі це ніяк не стосується. Птах зник. Ми швидко передяглися у форму – не будемо ж ми до ночі там сидіти! – і, волаючи від того, що волосся розкуйовдилося в обох, усе ж розчесалися й заплели коси. Поклавши в сумки кілька підручників і рецептурні зошити, вийшли з кімнати.
Біля брами на нас чекала чорна карета. Щойно ми сіли, як вона одразу рушила.
У таємній поліції нас привели не до Васиного кабінету. А завели в порожню кімнату, у центрі якої стояв прямокутний стіл і кілька стільців. Ми сіли, очікуючи поліцейського. Він не змусив себе довго чекати. У кімнаті з’явився невисокий лисуватий чоловік із черевцем, він тримав дві теки під пахвою. Чоловік відсунув стілець і сів навпроти нас.
– Панна Кхибра Юрз, ви будете? – кивнув він на подругу, нап’явши на ніс окуляри в тонкій металевій оправі з напівкруглими скельцями.
– Я, – відповіла тролиця.
– Скажіть, як ви поставитеся до того, що я накладу на вас закляття вірогідності?
– Навіщо? – злякалася Кхибра.
– Щоб зрозуміти, хто з вас двох бреше, – відкарбував чоловік. Здається, він перший, хто не помітив наших горошинок на тілі й не запитав, звідки вони. А може, він і не таке бачив, тому удав, що з нами все гаразд.
Ми заклякли.
– Я особисто вам нічого не казала, – бовкнула я.
– Не про вас мова, панно. До речі, що ви тут робите?
– Я з Кхиброю. І не залишу її одну.
– В академії будете шмарклі одна одній витирати, а це допит. Зробіть ласку, звільніть приміщення.
– Але...
– І жодних «але»! Негайно вийдіть геть! Зараз приведуть затриманого і буде очна ставка. Накладуть закляття вірогідності. Не вистачало, щоб ви влізли зі своєю думкою! Звільніть приміщення, ну?!
Я глянула на Кхибру.
– Нічого не бійся. Я поруч!
Тролиця злякано кивнула, а я вийшла у коридор, де на мене чекав Василій.
– Ти знав?!
– Знав, – тихо сказав сищик. – Ходімо.
Він повів мене за собою. Ми увійшли до його кабінету.
– То звідки ці цятки? – усміхнувся Вася.
– Учора магосуміш зробили. А це, – я тицьнула пальцем у горошинку на руці, – наслідки.
– Чи не у «Веселому небіжчиську» ви вчора гуляли?
– Весь Ситів уже в курсі вчорашнього? – запитанням на запитання відповіла я.
Вася хитро усміхнувся.
– Весь, може й не весь, але, кому потрібно, знають.
– Тільки цього нам не вистачало.
Настрій і без того кепський, став ще гіршим.
– Руто, не переживай, побалакають і забудуть... Сьогодні ще щось станеться, завтра ще, а післязавтра про вас ніхто й не згадає.
– Оце не столиця, а суцільна Пісня сирени! Через день ніхто ні про що не пам’ятає.
Вася усміхнувся.
– По-перше, ви, я ж сподіваюся, нічого проти короля не замислювали.
– Ні.
– Тоді, нащо вам втрачати пам’ять? А по-друге, я ж спідницю тобі надіслав.
Стало незручно, правда на Васиному боці.
– Вибач. Дякую. Мені вона дуже подобається. Подарунок, який я так довго хотіла.
Він відкрив шухлядку.
– Цукерку хочеш?
– Хочу.
Він дістав шоколадну цукерку і простягнув мені. Я відкусила половину, а другу загорнула у фантик. Детектив подивився зі здивуванням.
